Сергій Костюк — корінний лебединець. Пам’ятає, що з самого дитинства був співчутливим і тяжів до професій, пов’язаних з лікуванням. Обирав між ветеринарією та лікарською справою. Перемогла, зрештою, остання. Проте вступити до медінституту з першого разу не вийшло, тому рік після школи Сергій Іванович працював на Лебединському ліжковому заводі й паралельно підтягував знання.
З другої спроби вдалося. Уже 38 років він працює у медицині й дев’ять з них — у паліативі. Від лікаря на пів ставки він дійшов до завідувача відділення паліативно-хоспісної допомоги. Сергій Іванович переконаний: цей напрям медицини — найгуманніший.
Перші роки й перерва на старті
Сергій Костюк вступив до Харківського медичного інституту і ще під час навчання почав працювати в ортопедичному відділенні однієї з харківських лікарень. У 1985-му закінчив виш і залишився в Харкові. За два роки вступив до ординатури при Інституті підвищення кваліфікації й почав писати кандидатську дисертацію.
«Але ж це були голодні 90-ті. А мені випала нагода побувати за кордоном. Я поїхав. Два роки там попрацював і повернувся в Харків. Звісно, що за кордоном я був не лікарем. Невдовзі після повернення захворів і помер мій батько. Мати залишилася одна, і я повернувся назад у Лебедин», — пригадує Сергій Іванович.
Через ту дворічну перерву кандидатської так і не закінчив. Зараз про це жалкує. Говорить, жодні заробітки не варті перерви у кар’єрі. Тим більше лікарській. Бо ця професія потребує особливої самовіддачі та зусиль.
Але, як каже сам Сергій Іванович, долю на коні не об’їдеш. Попрацювавши ортопедом-травматологом у поліклінічному відділенні Лебединської центральної районної лікарні, у 2014 році він отримав запрошення стати лікарем у новоствореному відділенні паліативно-хоспісної допомоги. Спершу — на пів ставки, а як стали додаватися ліжка, то й на повну.
Лікарі неохоче йшли туди працювати: це було щось невідоме, незрозуміле. Та й специфіка роботи багатьох відлякувала. Але Сергій Іванович жодної хвилини не сумнівався.
«Коли виїжджаєш додому до пацієнтів, зіштовхуєшся з такими жахливими умовами, що стає моторошно. Люди не мають так жити. Тому я обома руками за паліатив», — пояснює свою позицію.
Філософія паліативу
Старість — це не хвороба, це період людського життя, говорить Сергій Іванович. Тому паліативно-хоспісні відділення не схожі на медичні установи у їх класичному розумінні. Лікування в паліативі лише симптоматичне: заболіла голова — дають таблетку.
Завдання таких відділень — перш за все, забезпечити якість останніх днів життя: щоб людина прожила їх без болю, щоб була доглянута, нагодована і спала у чистому ліжку. А ще, пояснює лікар, паліатив має враховувати інтереси найближчих родичів.
«Закордонна статистика свідчить, що біля кожного паліативного хворого прив’язано до десятка здорових людей, які не можуть повністю віддаватися роботі, власній сім’ї, творчості чи хобі. Іноді це настільки складні випадки, що рідні «ламаються». Догляд за цими хворими стає для них справжнім випробуванням», — говорить Сергій Костюк.
Саме тоді на допомогу приходять такі відділення і пропонують різні форми надання паліативно-хоспісної допомоги: денна, вечірня, нічна, рехоспіс. Тут пацієнта можуть госпіталізувати, якщо родич, який постійно за ним доглядає, стомився і хоче зробити собі відпустку.
«Паліативна допомога залишає рідних людей рідними. Скажімо, коли літня тяжкохвора жінка лежить у нас у відділенні, вона не створює клопоту дітям. Тому вони навідуються до неї як до мами. Вони її люблять, вони за нею сумують, привозять їй смаколики. І це теж філософія паліативу», — пояснює лікар.
Тут пацієнтам надають юридичний супровід, якщо вони хочуть скласти заповіт чи владнати інші питання, запрошують до них священників тих конфесій, яких їм потрібно, дозволяють рідним приносити домашніх улюбленців.
«Ми не можемо, як за кордоном, відвезти людину на каталці послухати симфонічний оркестр чи влаштувати зустріч з Майком Тайсоном. Але якісь простіші бажання ми намагаємося задовольнити», — говорить Сергій Костюк.
Особливості роботи у паліативі
Зараз у паліативно-хоспісному відділенні Лебединської лікарні — 27 пацієнтів. Зайняті усі ліжка. З цих 27, таких, що можуть дійти принаймні до туалету, п’ятеро. Хоч відділення й багатопрофільне, більшість тут — з больовим синдромом внаслідок онкозахворювань.
Працівникам відділення часто доводиться бачити смерть. Така особливість їхньої роботи.
«В ортопедії, гінекології, хірургії лікарі допомагають пацієнтам і бачать прогрес, спостерігають за одужанням. А що бачимо ми? Руху назустріч немає. Мінус один день життя, зворотний відлік. Але ми тут, щоб і він був достойним», — пояснює Сергій Іванович.
Та стаціонар — це лише невелика частина роботи відділення. Сергій Іванович говорить, що основний обсяг роботи припадає на виїзну бригаду, яка надає паліативно-хоспісну допомогу пацієнтам вдома. Виїзна бригада — це основа, стаціонар — вторинний рівень, говорить він.
Зараз на обслуговуванні виїзної бригади 127 хворих. Частина з них — із легким чи середнім больовим синдром, тому вони лишаються вдома. Але підійде час, коли із легкого чи середнього цей больовий синдром перекваліфіковують на тяжкий. Тоді потреби хворого стануть настільки складними, що його, швидше за все, госпіталізують.
«Звісно, така робота має оплачуватися інакше. І не завдання керівництва лікарні шукати можливості для цього. Це має ініціювати держава. Як, наприклад, у психлікарнях: там і оплата праці інакша, і відпустка триваліша, і стаж зараховується інший», — говорить Сергій Костюк.
Повномасштабне вторгнення
Російська військова техніка в Лебедин не зайшла, але вона стояла на його околицях. Хоча артилерійських ударів по місту не завдавали, по ньому кілька разів працювала авіація. Довгий час лебединці були без світла та мобільного зв’язку. Безпечно виїхати теж не могли.
Паліативно-хоспісне відділення у цей час продовжувало працювати. Хоч виїзні бригади й мали два тижні вимушеного простою, стаціонар не закривався й на день. Майже увесь колектив залишився в місті. Як і пацієнти. Навіть якщо когось із них забирали рідні, на його місце відразу ж клали іншого.
«Було важко. У нас-то тут і бомбосховище є, але така категорія хворих, що швидко їх туди не спустиш. Кілька разів зносили, а зараз вже менше реагуємо. Хоч це, звісно, й неправильно», — говорить Сергій Іванович.
Щоб трішки розширити стаціонар, цієї зими тут відремонтували колишнє приміщення для замісної терапії наркозалежних і поставили туди два ліжка для паліативних хворих. І вони знову зайняті. І місць знову не вистачає.
Із забезпеченням, говорить Сергій Костюк, проблем не було і немає: підгузки, каталки, ходунці, антипролежневі матраци, перев’язувальні матеріали… Чого не вистачало, докупила адміністрація або привезли благодійні фонди. Потреби хворих забезпечені повністю і це для них безплатно.
Емоційна розрядка
Робота у паліативно-хоспісному відділенні складна. Ще складнішою вона стала в умовах повномасштабної війни. Щоб знайти якусь емоційну розрядку Сергій Іванович займається будівництвом.
«Люблю щось робити своїми руками: щось стругаю, пиляю потихеньку. А ось три дні, як вийшов з відпустки, і відчуваю, що не відпочив. Але я розумію, звідки ця проблема. Це дається взнаки війна», — пояснює він.
Загалом професійне вигорання у працівників паліативного відділення — справа звична. Тому тут частими гостями є психологи: приїздять і з Сум, і від різних благодійних фондів. Є й штатні психологи, які консультують пацієнтів та їхні родини.
«Але я люблю цю роботу. І я вам скажу, чому. Бо це один із найгуманніших напрямків медицини. Наявність паліативно-хоспісної допомоги в країні говорить про її гуманність», — пояснює Сергій Костюк.
За свою роботу у 2019 році Сергій Іванович отримав Орден Святого Пантелеймона — відзнаку за професіоналізм і милосердя у номінації «Служіння народу». Хоча, говорить, це заслуга всього колективу, бо паліативна допомога — колективна праця, і сам ти тут нічого не зробиш.
У якийсь момент ця нагорода додала сил і впевненості у тому, що паліативно-хоспісне відділення в Лебедині, яке стало другим на Сумщині, після Краснопільського, розвивається у правильному напрямку.
***
Ця публікація створена в рамках проєкту «Лікар села. Як працюють медики у віддалених або малих населених пунктах прикордонної Сумщини» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
