Два-три тижні
— Зачєм ви іскалі квартіру в Сумах?, — запитує Аліну російський прикордонник. Перед поїздкою жінка видалила всю інформацію з телефона, але цього виявилося замало — він вирішив перевірити кеш.
— У сестри маленька квартира, а нас он скільки. Знімемо собі подобово поки будемо гостювати, — додумала вона на ходу.
— Когда планіруєте вєрнуться?
— За два-три тижні.
Видно було, що він не вірить, бо вже багато тих, хто поїхав в Україну і не повернувся, але втома чи небажання заморочуватися взяло гору і він проголосив: «Проїжджайте».
До повномасштабного вторгнення Алінине місто було підконтрольне Україні. Після — його окупували «освободітєлі» і стали наводити там свої «порядки». Страшно стало відразу ж, але перший час Аліна вірила, що все закінчиться за два-три тижні. Вірила аж до травня 2022 року. А коли стали погрожувати мобілізацією всього місцевого населення, а дітей затягувати в навчальні заклади, зрозуміла, що пора рятуватися.
«На той момент виїхати звідти вже було складно. З’явилися перевізники, які називали шалені, просто захмарні, суми за вивезення однієї людини. Ми не мали стільки грошей, щоб виїхати всією сім’єю, тому шукали дешевші варіанти. Такий з’явився аж узимку 2023 року», — розповідає жінка.
Повернутися з окупованої на підконтрольну Україні територію на той час уже можна було лише через Росію, перейшовши через пункт пропуску Колотилівка — Покровка на кордоні Бєлгородської та Сумської областей.
Поки чекали на цей варіант намагалися зайвий раз не привертати до себе уваги: не виходили в центр міста, уникали походів до захоплених держструктур і навіть до лікарень. Коли ж з’явилася можливість виїхати, зібралися і, навіть не попередивши декого з рідних, поїхали.
Щоб викликати менше підозр і не провокувати на додаткові запитання, речей і документів родина взяла з собою мінімум: два наплічники й одну невелику дорожню сумку на всіх.
Та ще трішки
Дорога зайняла майже добу. Таксі, яким родина виїздила з окупації в Росію, зупиняли і на блокпостах, і російська міліція. Прискіпувалися не сильно, але все одно було страшно. А водій навіть не говорив, де вони знаходяться.
«Скільки разів ми в нього запитували, він постійно відповідав «Та ще трішки». Аж поки край дороги не з’явився вказівник «Бєлгород». Хоча до того часу ми вже самі розуміли, що дійсно ось-ось маємо доїхати», — пригадує Аліна.
Перевізника, а завдяки йому і водія, вони знайшли через знайомих. За цю діяльність на окупованій території на нього оголосили «полювання»: вистежують, погрожують. Хоча ця людина фізично там не знаходиться. Вона з іншого місця координує водіїв як в окупації, так і на території, підконтрольній Україні, якщо людей треба довезти кудись далі, ніж просто до українського кордону.
Звісно, це послуга платна. За дорослу людину — 13 тисяч російських рублів.
До пункту пропуску на російсько-українському кордоні вони дісталися близько пів на восьму ранку. Проходити його з того боку було моторошно. Дорослих розділили, і Аліна хвилювалася, щоб на нервах ніхто нічого не наплутав, щоб їхня легенда про поїздку в гості до сестри звучала однаково від усіх. Але все минулося. Російський прикордонник видав їм перепустки.
Ну, все, ми приїхали
Щойно відійшли від російського кордону і попереду замайорів український прапор, в Аліни в голові зазвучав український гімн.
«Кажу «Ну, все, ми приїхали». Дорога сильно нас вимотала. Тож ми вирішили, поки є на перший час квартира в Сумах, побудемо тут, а далі — дивитимемося на обставини», — пригадує вона.
На українському боці кордону родині викликали машину до одного з прикордонних населених пунктів. Там вони заповнили всі необхідні папери, дали свідчення: хто вони, звідки, що відбувається зараз у них вдома, чи є активні колаборанти…
«Ми нічого не приховували. Я вважаю, що ті люди, які зараз співпрацюють з окупантами, заслуговують на найвищу міру покарання і не мають права жити в державі Україна. Якщо вони зрадили її раз, що їм завадить зробити це вдруге? Це моя особиста думка і позиція», — пояснює жінка.
Відмовки вичерпалися
Найперше, що Аліна зробила по приїзді в Суми, почала шукати лікарів: і для дорослих, і для дітей. На окупованій території її примусили зробили щеплення дитині, щоб загнати її до навчального закладу, який окупанти там організували.
Жінка розуміла, що її дітям туди ніяк не можна: вони розмовляють суржиком, співають «Червону калину» і кричать продавчині «Дякую» на весь магазин. Що в принципі нормально, але не на окупованій території. Вона всіляко намагалася цьому запобігти, і однією з відмовок була відсутність вакцинації. Її вона теж всіляко уникала, але відмовки вичерпалися, й останнього разу вона не змогла вигадати нову.
«Якщо в Україні колють комплексну вакцину КПК, — від кору, паротиту та краснухи, — то там нам зробили щеплення ніби-то від однієї з хвороб. Дитина перенесла це дуже тяжко. Тому, щойно ми приїхали, пішли до місцевої терапевтки. Вона внесла в базу інформацію з карточки, поставила на облік, оглянула дитину й організувала всі щеплення, яких не вистачало», — розповідає Аліна.
На сьогодні вже вся родина підписала декларації з місцевими лікарями.
Раз дітям добре, то й нам добре
Зараз родина винаймає житло у Сумах, оформила необхідні документи, отримує виплати та, періодично, гуманітарну допомогу: продуктові, гігієнічні набори, знайшли де взяти посуд, бо з собою взяли лише по одній змінній футболці та штанях.
«Але байдуже. Головне, що наші діти тут можуть ходити куди завгодно, розмовляти своєю мовою, співати пісень, які їм подобаються, і не боятися», — говорить Аліна.
Дехто з рідних вже знайшов роботу, хоч, по-чесному, це було нелегко. Роботодавці, дізнавшись вік, при тому, що він ще дуже далекий від передпенсійного, відмовляють. Мовляв, звикли працювати з молоддю.
Дітей перевели до місцевої школи. Поки канікули — ходять на гуртки, розвиваються, знайшли друзів.
«Раз дітям тут добре, то й нам добре. Для мене це й було головне: щоб не цькували дітей і не мали до нас упередженого ставлення як до переселенців. Звісно, дітям хочеться додому. Усе запитують коли вже та Росія заспокоїться і ми зможемо повернутися», — розповідає жінка.
Там буде Україна
Проте в Сумах їм цілком комфортно. У держструктурах, говорить, траплялося різне, але обурливих випадків — одиниці. Раз чиновниця не могла збагнути чому в них українські документи раз вони приїхали з окупованої території, другий раз — їй пропонували говорити російською. Останнє Аліну обурило не менше, ніж перше, адже у неї в школі російської мови не було навіть як факультативного предмета, а в побуті завжди послуговувалася суржиком як і місцеві.
На роботу жінка поки не влаштувалася. Розраховує, що така можливість, хоча б на часткову зайнятість, у неї з’явиться після 1 вересня. Поки ж вона цілком присвячує свій час дітям: водить на гуртки та різні заняття від благодійних організацій.
«Маємо обживатися, звикати до цивілізації. Перші три місяці після того, як приїхали ми просто сиділи вдома, і носа з квартири не показували. Пам’ятаю як нам було дико, коли оголошували повітряну тривогу, а люди на вулиці продовжували ходити, ніби нічого не сталося», — ділиться Аліна.
Жінка зберігає оптимістичний настрій. Говорить, що, попри все, життя продовжується, і треба рухатися разом з ним, намагатися жити якомога повніше у тих умовах, які є. Дехто з її родичів досі залишається на окупованій території й іноді розповідає що там відбувається. Але, вона вірить, що такий хід справ — ненадовго.
«Ми віримо і знаємо, що там буде Україна. Що б вони не розповідали і якими б господарями не почувалися. Кордони ще не наведені, ми ще воюємо і маємо твердий намір повернути свої території. Я розумію, що тим, хто там лишився, складно. Адекватна людина там справді може з’їхати з глузду. Саме тому я сподіваюся, що наша історія може надихнути когось виїхати на підконтрольну Україні територію», — говорить вона.
* — ім’я змінене на прохання співрозмовниці
Ілюстрації — Марина Москович
***
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
