Суми чують війну щодня. Тут звикли до тривог, до глухих вибухів, до новин, які приходять швидше, ніж встигаєш видихнути після попередніх. І саме тут, у перший рік повномасштабного вторгнення, з’явився простір, де діти вчаться співати, грати на фортепіано, скрипці, гітарі — і, здається, просто бути дітьми. Це історія про Талант-центр і дитячий хор “Лелі”, який заснувала сумчанка Єлизавета Левченко. Але ще більше — це історія про те, як одна ініціатива перетворюється на спільноту, яка допомагає триматися людям на плаву.
Як все почалося з іграшкового синтезатора
Єлизавета Левченко народилася в селі на Глухівщині. Любов до музики сталася випадково — з маленького синтезатора, який подарував дядько. “Мама побачила, як я ходила і пальці широко розставляла, і подумала, що я буду грати на фортепіано”, — згадує Ліза. Потім мама помітила, як донька вдало підбирає мелодії на іграшковому інструменті.
Далі була музична школа в Глухові, згодом — переїзд до Сум, музичне училище, а потім і Київський національний університет культури і мистецтв, факультет академічного диригування — саме він дав їй одразу дві професії: піаністки та диригентки хору.
До 2022 року Ліза жила й працювала в Києві: викладала фортепіано і хоровий спів дітям, вела приватні уроки, співпрацювала зі студією Тетяни Піскарьової. Здавалося, професійний шлях уже визначений. А потім — карантин через коронавірус, знайомство з чоловіком і рішення повернутися в Суми. Саме тут її застало повномасштабне вторгнення.
Коли стало зрозуміло, що треба продовжувати жити попри все і підлаштовуватися під реалії сьогодення, виникла думка, яка згодом змінила життя десятків дітей.
Десять дітей і одна велика мрія
Опинившись у Сумах, Ліза одразу відчула, чого їй бракує — власного дитячого хору, який вона мала в Києві. “Мені дуже хотілося мати свій хор, щоб почати все з нуля”, — розповідає вона.
У жовтні 2022 року Ліза вирішила спробувати зібрати сумських дітей та об’єднати їх у невеличкий хор. Після публікації оголошення у соцмережах, одразу почали писати батьки. Після прослуховувань сформувалася перша група з десяти учасників віком від чотирьох до дванадцяти років.
За рік Ліза наважилася на більше — орендувати приміщення і відкрити повноцінний Талант-центр. Рішення далося всупереч обставинам. “Я не думала про те, що в мене будуть якісь наслідки, прильоти чи ще щось. У мене є бажання, ціль — я її виконую. А те, що буде завтра чи післязавтра, ніхто не знає”, — каже засновниця. Важливою опорою стали батьки й чоловік: фарбували стіни разом, шукали килими, підтримували фінансово. “Якби не вони, не було б навіть бажання це все робити”, — визнає Ліза.
Уже з перших днів роботи в центрі Ліза зібрала команду педагогів. Поступово з’являлися нові напрямки: вокал, фортепіано, музичний розвиток, малювання, гітара, скрипка, підготовка до школи та дорослий хор. Сьогодні тут займається близько п’ятдесяти дітей і дорослих.
“Дитина має хотіти повернутися”
Заняття з дітьми у їхньому просторі, за словами Лізи, будуються на трьох принципах: дружня атмосфера, щире спілкування та довіра.
Єлизавета переконана: навчити співати недостатньо. На заняттях дитина повинна почуватися у безпеці. Їй має бути комфортно не лише фізично.
“Дитина повинна хотіти прийти наступного разу. Має бути цікаво. Має бути відчуття, що тут її чекають”, — говорить жінка.
Тому в центрі багато уваги приділяють не лише урокам. Діти танцюють, малюють, записують відео, виступають на концертах, їздять на конкурси. Це допомагає їм поступово відкриватися, розвиватися та почувати себе частиною великої музикальної родини.
Війна, яка змінила дітей
Ліза говорить, і вона, і інші викладачі центру ще в перший рік війни помітили, як змінилися діти. Вони стали мовчазними, замкнутими, невпевненими: “Були діти, які фізично могли співати, але ніби щось всередині їх стримувало”
Саме тоді в центрі поставили собі іншу мету. Не просто навчити вокалу, а допомогти дитині знову відчути свободу. Через кілька років ситуація змінилася. Сьогодні, усміхається Єлизавета, діти стали настільки відкритими, що іноді їх уже доводиться трохи стримувати: “Вони почуваються впевненими, вони вже не бояться голосно співати, вони не бояться вийти на сцену. Вони навчилися жити і творити в умовах війни”.
Найбільше в пам’яті Лізи закарбувалась історія дівчинки Соломії, яка прийшла на початку війни з тонким, зляканим голосом — вона дуже боялася вибухів. “Мама привела її, щоб розкрити свою дитину. І те, яка вона зараз, — це дві зовсім різні Соломії”, — каже Ліза.
Є й інша історія — важча. Дівчинку на заняття привів тато. Через кілька місяців він загинув на війні. Дитина не одразу, але повернулася до музики. “Про тата ми не згадуємо на уроках, я не торкаюсь цієї теми”, — каже Ліза. Але саме хор, за її спостереженням, допоміг дівчинці стати менш замкненою після трагедії, почати більше говорити з іншими дітьми та радіти життю.
Вибухи за вікном
13 квітня 2025 року, у Вербну неділю, російська армія завдала двох ракетних ударів по центру Сум. Одна з ракет влучила у Конгрес-центр СумДУ, в укритті якого регулярно проходили репетиції дитячого хору та концерти. Приміщення зазнало нищівних руйнувань, його досі не відновили.
Тоді ж пошкоджень зазнала і будівля Талант-центру, яка теж розташована неподалік від місць влучань російських ракет. Там були вибиті вікна, погнулися двері та посипалася стеля. За кілька днів завдяки допомозі батьків вихованців центру вдалося все прибрати. Того ж тижня діти повернулися туди на заняття.
Зараз більшість уроків хору задля безпеки дітей проводять в підвальному приміщенні, яке надала церква “Добра новина”. Іноді заняття доводилося зупиняти, або і зовсім скасовувати через підвищену небезпеку.
“Бувало, займаємося, чуємо, щось летить аби гучний вибух — біжимо в коридор. Стоїмо і співаємо там. Кілька разів відміняли заняття, бо було повідомлення про масовані атаки. А буває, що ми так голосно співаємо, що і не чуємо вибуху. Думаю, дітям так легше переживати страшні події”, — розповідає жінка.
Ліза ділиться, саме в цьому вона бачить сенс роботи: щоб діти думали не про небезпеку, а про справу, якою займаються.
Ксюша, яка хотіла співати сама
Влітку 2022-го, після деокупації області, до Сум повернулася родина Ольги Биченко з доньками Кірою і Ксюшею. Молодшу, артистичну й голосисту, Ольга привела до Лізи після рекомендації знайомої викладачки. “Ми абсолютно не творча родина, — розповідає Ольга. — Ніхто з нас не має ніякої музичної освіти, навіть завдатків ніяких музичних”. Однак, на першому ж прослуховуванні Ліза запитала шестирічну Ксюшу, чи хотіла б вона співати в колективі. Дівчинка відповіла: “Ні, не хочу. Я хочу стояти на сцені одна, щоб оплески дісталися тільки мені”. Зараз ця історія викликає в родини лише теплий сміх.
Згодом, коли Ліза зібрала хор, до занять доєдналась і старша донька – Кіра. Ольга описує ці роки у хорі як спробу “формувати дитині приємні спогади” посеред невизначеності через війну.
“Хотілося просто, щоб у дітей було дитинство. Хотілось чіплятися за приємні моменти. Ліза неймовірна, до неї тягнулися діти одразу. Вона безперечно змогла створити той осередок, де діти могли забути про війну”, — каже вона.
Нещодавно родина переїхала до Полтави, але зв’язок із “Лелям” не обірвався: Ксюша продовжувала індивідуальні заняття з Лізою онлайн, а під час нечастих приїздів до Сум сім’я завжди шукає можливість зустрітися особисто. “Ці зустрічі надихали доньку так, що після живого уроку з Лізою вона літає, демонструє купу нових вокальних фішок”, — розповідає Ольга.
Найбільше, за її словами, вражає індивідуальний підхід Лізи до кожної дитини: “У кожної дитини Ліза виробляла свій стиль. Це дуже видно. Наші діти завжди були ні на кого не схожі — де б ми не були на конкурсах у інших містах, нас помічали”.
А сама спільнота — батьки, діти, спільні поїздки на конкурси по всій Україні — перетворилася на щось більше за гурток. “Так сталося, що найміцніша дружба у дівчат – з дітьми з хору. Ми з іншими мамами теж здружилися дуже. Ми Лелі-залежні”, — підсумовує Ольга.
Три слова, якими вона описала б центр: творчість, дружба і щирість. Навіть зараз родини, які роз’їхалися по різних містах України через безпекову ситуацію в Сумах, продовжують підтримувати дружбу. “Ми вже жартуємо, що їдемо на конкурс не лише співати, а й зустрітися всією нашою великою компанією”.
Як творчість допомагає дітям пережити війну
Сумська психологиня Оксана Іванцова, яка працює з дітьми, пояснює: попри війну, у дитини залишаються ті самі вікові потреби — в увазі батьків, у грі, у захищеному середовищі й однолітках. Але хронічний стрес — те, що вона називає “алостатичним навантаженням” — виснажує всі системи організму: ендокринну, травну, імунну. Через це можуть виникати тривожність, агресія, замкнутість, порушення сну та інші проблеми зі здоров’ям.
За словами Іванцової, критично важлива роль батьків — не приховувати власні емоції, а показувати дитині, як з ними справлятися: визнати страх, назвати небезпеку небезпекою, а потім разом заспокоїтися. Ознаками того, що дитина переживає травматичний стрес, можуть бути як регрес у поведінці, так і різка зміна темпераменту — від спокою до агресії або навпаки, від активності до надмірної слухняності і замкненості.
Саме тому під час війни творчі заняття стають значно важливішими, ніж просто дозвілля, говорить пані Оксана. За словами психологині, спів активізує дихання, допомагає регулювати емоційний стан і заспокоювати нервову систему.
Особливу роль відіграє саме колектив, адже більшість дітей на онлайн-навчанні в школі і рідко наживо спілкуються. “Хор — це не лише музика. Це спільнота. Дитина бачить, що вона не одна, що поруч є інші діти зі схожими переживаннями. Відчуття приналежності зараз для них надзвичайно важливе”.
Простір, який об’єднує
Найбільший виклик сьогодні для Талант-центру — саме війна: перервані заняття через тривоги, невизначеність на кілька місяців наперед, страх за учнів і вчителів, які можуть виїхати. Другий — брак підтримки для організації концертів і конкурсів у місті. За словами Лізи, за майже чотири роки роботи центру, в Сумах було лише кілька конкурсів. Концерти, де діти могли б виступити, центр організовує самотужки.
“Війна – не війна, а це треба робити. Є підвальні приміщення, де можна проводити заходи, хоча б для невеликої аудиторії. Проте ніхто цим не займається, і від цього прикро. Діти в Сумах є, їм дуже важливо мати мету занять – виступати для людей, брати участь у конкурсах. Тому ми вимушені їздити у інші міста для виступів”, — переконана засновниця.
За кілька років навколо талант-центру сформувалося справжнє ком’юніті. Батьки познайомилися між собою, почали дружити родинами. Єлизавета говорить, що найважливішим словом для неї залишається “сім’я”. Саме так вона бачить і свій центр: не як бізнес, не як студію. А як місце, де кожен відчуває себе своїм – частиною великої сім’ї.
Попри посилення обстрілів, тривалі повітряні тривоги, пошкоджене після російського удару приміщення та постійну невизначеність, Єлизавета не думає про закриття. Навпаки — мріє про розширення, про нові проєкти, про ще більше дитячих голосів. Але найбільше — про мир.
“У всіх дітей зараз одна мрія. Щоб можна було спокійно ходити містом і не думати про війну”.
Саме в цьому, мабуть, і полягає головна цінність громадських ініціатив у прифронтових Сумах. Вони не можуть зупинити війну. Але можуть зробити так, щоб навіть під звуки сирен у дітей залишалося місце, де вони продовжують співати, дружити, мріяти й просто бути дітьми.
У тексті використані фото сайту “Трибуна.Суми”, архівні фото Єлизавети Левченко та Ольги Биченко
