Коли російські посадовці вкотре говорять про «денацифікацію України» чи «захист російськомовного населення», ці слова звучать дуже далеко від прикордонних сіл Сумщини. Там люди не живуть політичними гаслами. Вони живуть між обстрілами й сподіваються, що наступний день мине без втрат.
До повномасштабної війни Писарівка Хотінської громади була звичайним малолюдним селом. Невеликим, тихим, із городами, господарствами й сусідами, які знали одне одного все життя. Молодь поступово виїжджала до міста, залишалися переважно літні люди. Життя було простим і розміреним. Саме там народилася і виросла 27-річна Юлія Шатрова.
В Хотіні вона здобула освіту кухаря, вступила до університету в Сумах, але через коронавірус та онлайн-навчання повернулася додому. Там її застало повномасштабне вторгнення.
«Ми жили звичайним сільським життям. У нас були кози, кури, собака, кішка. Город був. Ми завжди тримали господарство. За рахунок цього й жили. Не можу сказати, що було легко, але це був наш дім».
Після 2022 року життя змінилося, але родина не поїхала. Їхній будинок постраждав під час одного з перших артилерійських обстрілів. За роки війни дах довелося перекривати чотири рази, — розповідає дівчина.
«Було вже дуже небезпечно, але я не могла залишити тата й бабусю. Татові було 66 років, бабусі зараз мало виповнитися 89. Їх дуже важко було переконати виїхати. Ми весь час жили з надією: ось ще трохи перечекаємо — і все закінчиться».
Та перечекати не вдалося.
Останній похід в магазин
Масово люди почали виїжджати з Писарівки навесні 2025 року, коли російські авіабомби почали регулярно падати на село. Давно перестав працювати й магазин. Тому навіть за найнеобхіднішими продуктами доводилося йти кілька кілометрів у сусідню Стецьківку. Туди Юлія і вирушила 12 березня разом із батьком.
«Ми просто планували сходити в магазин. Більше нічого. Звичайний день. Ми навіть не думали, що це буде наш останній день разом».
Дорогою її батько наступив на вибухівку. «Він загинув у мене на очах», — говорить Юлія.
Попри пережитий шок, вона змогла самостійно дійти до Стецьківки — приблизно сім кілометрів — і викликати допомогу.
«Я не знаю, як дійшла. Дуже смутно пам’ятаю той шлях. Там зателефонувала до селищної ради. Уже вони викликали поліцію. Голова громади своєю машиною приїхав і забрав мене».
У Писарівці залишилася бабуся. Вона не знає, що сталося того дня. Відтоді минуло чотири місяці, але евакуювати її не вдалося. Через постійну небезпеку, атаки безпілотників та обстріли рятувальники й гуманітарні місії не можуть безпечно дістатися села. Не вдалося забрати й тіло батька.
«Я не знаю, чи жива зараз бабуся. Зв’язку немає. Військові, які бачили село з дронів, кажуть, що будинок майже повністю знищений. Але бабусю нібито ще бачили. Вона там одна на все село наче лишилася. Наскільки це правда — я не знаю. Тіло тата не вдалося евакуювати, бо воно лежить біля дороги, куди зараз ніхто не може доїхати», — каже Юлія.
Нове життя без дому
До Сум Юлія приїхала практично без речей. «У мене були лише паспорт і код. Тут дуже допоміг банк одягу, допомогли оформити документи, поселили, дали посуд і все необхідне».
Сьогодні дівчина працює у центрі для евакуйованих людей від ГО “Плурітон”. Доглядає літніх людей, людей з інвалідністю та маломобільних мешканців.
Її робочий день складається з простих, але важливих справ: сходити до магазину, допомогти з особистою гігієною, приготувати їжу, вивезти людину на прогулянку, просто поговорити.
«Коли є якась справа, стає трохи легше. Бо якщо просто сидиш і думаєш — ця картина з батьком постійно повертається…».
Юлія говорить, регулярно спілкується із психологом центру: «Допомагає надія, що колись усе це закінчиться».
Життя, поставлене на паузу
Попри те, що Юлія власними очима бачила смерть батька, юридично він досі не визнаний померлим. І оскільки тіло неможливо евакуювати, офіційно зареєструвати смерть вона не може.
«Мені пояснюють: або потрібно привезти тіло, або чекати три роки. Але як його привезти, якщо туди ніхто не може доїхати?».
Через це вона не може оформити спадщину, відновити документи на будинок чи навіть повноцінно розпочати процедуру отримання компенсації.
«Про які плани зараз може йти мова? Я хочу хоча б отримати свідоцтво про смерть батька. І дізнатися, що з бабусею, чи жива вона. Хочеться поставити хоча б одну крапку. Бо зараз усе життя ніби зависло і я живу у невідомості…».
На запитання, що вона думає про регулярні заяви Росії про «захист» чи «визволення» прикордонних сіл Сумщини, Юлія відповідає: «Не знаю, від кого вони нас звільняли чи захищали. Особисто мене вони звільнили від дому. Забрали життя мого батька. Виходить, звільнили його від життя. Якщо вже говорити їхньою логікою…».
Історія Юлії — про життя звичайної родини українського прикордоння. Саме такі історії допомагають зрозуміти, як війна змінює життя — без гучних гасел і без потреби щось доводити. Реальність говорить сама за себе.
***
Протягом 2026 року російські посадовці продовжують просувати ключові пропагандистські наративи, якими Кремль обґрунтовує агресію проти України. Так, 5 червня президент РФ Володимир Путін під час Петербурзького міжнародного економічного форуму заявив про намір Росії й надалі «добиватися денацифікації України», а міністр закордонних справ Сергій Лавров назвав неприйнятним існування «нацифікованої України». Паралельно державні та наближені до влади російські медіа поширюють твердження про необхідність «звільнення» українців від «нацистського режиму» та захисту російськомовного населення, попри відсутність незалежних доказів таких тверджень.
За інформацією Сумської ОВА, яку наша редакція отримала у відповідь на запит, лише з 2024 року через агресію РФ на Сумщині загинуло щонайменше 464 цивільних людини. З початку повномасштабного вторгнення в області пошкоджені понад 18 тис. будівель.
Наразі евакуації підлягає 213 населених пунктів області. Вже евакуювалося понад 56 тис. мирних жителів, ще 35 тис. людей лишаються на небезпечних територіях.
***
На момент виходу матеріалу нам стало відомо, що бабусю Юлії вивезли з Писарівки бійці 158 бригади. Кореспонденти Суспільного поспілкувалися з жінкою. Пані Ганна розповіла, що чотири місяці вона жила сама в селі, з них місяць — у сараї, бо будинок згорів. 15 днів жінка пила одне тільки козяче молоко, бо не могла вийти з сараю. Наразі Юлія разом з бабусею лишаються жити у транзитному центрі для евакуйованих в Сумах.
