Історія сумчанина Івана Рєзніка про понад три роки російського полону
23 березня 2022 року Іван Рєзнік разом зі своєю дівчиною повертався до Сум із села Божок Кролевецької міської громади. На той час частина Сумщини була окупована, тож дорогою додому їм потрібно було перетнути російський блокпост. Автівка Івана рухалася за автобусом та кількома іншими машинами. На блокпості російські військові по черзі зупиняли кожен автомобіль, оглядали транспорт і перевіряли документи. Коли до Івана дійшла черга, його затримали, а автівку конфіскували. Дівчину відпустили, і вона повернулася до Сум уже без нього.
Чоловіка запевнили, що лише запишуть його дані, проведуть коротку бесіду, після чого відвезуть до українсько-російського кордону й відпустять додому.
Поки Іван чекав на машину, яка мала відвезти його до кордону, він спілкувався з російськими військовими.
«Зі мною там нормально поводилися. Ми розмовляли, я розповідав їм новини. Вони взагалі не знали, що відбувається в Україні. В одного солдата бабуся жила в Чернігові. Я розповів, що російські ракети та бомби обстрілюють місто, а він відповів, що такого не може бути. Потім приїхала колона, мене посадили в машину і повезли в Росію».
Так для 19-річного студента розпочався російський полон.
Допит
Через півтори-дві години чоловіків почали по черзі виводити на допит. Коли настала черга Івана, він не міг іти. Ноги оніміли, і чоловік раз по раз падав. Наглядачі наказували підвестися, але ноги не слухалися. Іван мав довге волосся, тож його схопили за нього й потягли коридором до кімнати для допитів. Там на нього чекали троє спецпризначенців і двоє слідчих.
«Один із них притулив ножа до горла і сказав: “Зараз тебе будемо різати”. Я відповів: “Ну, ладно”. Тоді він прибрав ножа і просто продовжив бити разом з усіма».
У кімнаті Іван побачив ґрати з невеликим віконцем та стіл для слідчого або адвоката. Під час побиття спецпризначенці розпитували, як він потрапив у полон та хто його родичі. Із сусідніх кімнат долинали крики інших українців, яких росіяни також «допитували».
«Ми там з одного хлопця такого борця зробили, давай і з цього зробимо», — почув Іван від одного зі спецпризначенців.
Іван згадує тактичні рукавички з жорсткими захисними накладками на кістках пальців, які були на руках спецпризначенців. Ними вони завдавали чоловікові ударів по вухах.
«У мене було вухо таке, як реально у борця. Я думав, таке і залишиться, але, слава Богу, швидко пройшло».
Після численних побиттів Івана завели до іншої кімнати. Там на нього знову чекали троє спецпризначенців.
«Один із них спитав, чи займався я спортом. Це був перший і останній раз, коли я сказав, що займався змішаними єдиноборствами. Тоді він почав мене бити і після кожного удару питав, який це прийом».
Після побиття Івану наказали встати й сісти на лавку.
«Ну бачиш, ми ж тебе не вбили, кінцівки на місці, все з тобою нормально. Ми ж нормальні хлопці», — сказав один із спецпризначенців.
Потім Івана знову повели довгим коридором. Наприкінці були сходи, але чоловік уже не відчував ніг і просто скотився ними вниз. Він сподівався, що нарешті потрапить до камери. Натомість попереду знову чекали спецпризначенці. Цього разу — з електрошокерами в руках.
«Вони просто розтягнули мене біля стіни й почали бити шокером. Я падав, вони кричали, щоб я вставав. Били по всьому — по нирках, спині, ногах. Усе тіло били струмом. Після цього воно було навіть не синє, а чорне».
Час
Будь-які дії Івана супроводжувалися постійними побиттями. Спецпризначенці били його під час допитів, взяття відбитків пальців, походів до душу чи будь-яких переміщень територією СІЗО.
«Коли зупиняєшся біля стіни, маєш стати у позу “ластівки”, або, як ми її називали, “зірочки”. Треба було максимально широко розставити руки й ноги. Поки ти так стоїш, спецназівці підходять, штовхають тебе, намагаються ще більше розтягнути, змушують розставляти ноги ще ширше».
Усім, хто перебував у полоні разом з Іваном, наказували нікому не скаржитися на умови утримання чи побиття. Раз на тиждень до СІЗО приїжджав прокурор, який мав перевіряти умови утримання полонених.
«Ця процедура відбувалася так: він інколи заходив до камер, а інколи просто стояв у дверях, у коридорі, навіть не дивлячись на нас, і питав, чи нас годують, чи нас тут не б’ють, чи все в нас гаразд і чи є якісь питання».
На всі запитання полонені відповідали, що жодних скарг не мають, адже знали: будь-яка інша відповідь не врятує їх від нових побиттів.
«Я думаю, ці прокурори все прекрасно знали, що відбувається насправді».
Коли Івана завели до камери, він зустрів хлопців, яких уже бачив у наметовому містечку в Глушковому. У невеликій кімнаті із сірими стінами постійно лунали російські пісні. Чоловіків змушували вивчати напам’ять радянські пісні, гімн Російської Федерації та сучасні російські патріотичні пісні. Їм видали аркуші зі словами, і щоразу, коли на радіопрогравачі вмикали музику, полонені мали вишикуватися в ряд і співати. Якщо хтось мовчав — били всіх.
Орієнтуватися в часі чоловікам допомагали пісні, адже вони звучали в одному й тому самому порядку і постійно повторювалися. Один із полонених рахував їх, щоб розуміти, котра година. Час також визначали за сонячним промінням, яке проникало через невелике вікно майже під стелею.
«Якщо сонце біля ліжка, то це десь десята година. Якщо біля столу — одинадцята. Ми бачили проміння сонця, але вікно було достатньо високо. Щоб визирнути у нього, треба було стати на ліжко. А цього робити не можна було».
За час перебування в Курську Іван почав бачити денне світло раз на тиждень лише з початку 2024 року. Полонених виводили на вулицю на п’ять хвилин.
Орієнтуватися в часі можна було і за прийомами їжі. Полонених годували тричі на день. На сніданок зазвичай давали кілька ложок каші на воді, чай і шматок хліба. На обід — водянистий суп із кількома шматками картоплі та кілька ложок каші з тушонкою, в якій рідко траплялися навіть курячі шкірки, також давали кисіль або компот. На вечерю — тушковану або квашену капусту, чай і шматок хліба.
«Іноді взагалі було таке, що реально давали саму воду. Ми чули, як баландер приносив у коридор баки з їжею. Потім просто доливав туди воду з п’ятилітрової пляшки, щоб вистачило на всіх. Могли принести пів бака супу і долити ще пів бака звичайної води з-під крана. Харчування було максимально мізерним. До полону я важив 95 кілограмів, а коли повернувся — 64».
Тиск
Впродовж перебування у полоні Іван неодноразово потерпав не лише від фізичних знущань росіян. Спецпризначенці часто намагалися морально тиснути на чоловіка, маніпулюючи, дезінформуючи та дезорієнтуючи його. Івану розповідали, що повертатися вже нема куди. Йому казали, що Суми вже перебувають під російським прапором. Також запитували, чи планує він отримати громадянство Російської Федерації.
«Я відповідав, що не планую, бо в мене вже є громадянство і іншого мені не треба. Мене питали, що я робитиму в Сумах, якщо місто вже під Росією. Я казав, що житиму в рідному місті. Бо знаю, що російськими Суми ніколи не будуть. Але мене все одно запевняли, що місто вже під прапором РФ».
Також у полоні Івана постійно намагалися переконати, що в Україні його не чекають і влада нічого не робить аби його повернути додому.
Часто російські силовики застосовували метод тиску на полонених, у якому вони нібито давали надію на обмін. Спецпризначенці виводили людей з камер аби ті сідали в автівки і їхали. Їм ніколи не говорили, куди вони їдуть. Бували випадки, коли чоловіків, з якими Іван сидів в одній камері, начебто забирали на обмін. Проте, згодом, етаповані полонені з інших СІЗО називали знайомі прізвища тих, хто з ними був у камері раніше.
«Ми думали, що ці хлопці вже давно вдома, зустріли своїх рідних і передали звістку про нас нашим близьким, але виявилося, що їх просто відвезли до іншого СІЗО».
Самого Івана так само етапували з Курська до виправної колонії 11. Одного дня чоловік почув розмови спецпризначенців про можливий обмін. У камеру, розраховану на 12 людей, завели Івана та ще 13 полонених. Згодом конвоїри принесли матраци й перевели двох чоловіків до інших камер.
Наступного дня Івана та ще 11 полонених повели на допит. Там їм повідомили, що українська сторона нібито відмовилася від обміну.
«Вони казали: “Ви думали, що їдете на обмін? Ні. Ви нікому не потрібні”, — і почали бити».
Також російська сторона часто тиснула на Івана тим, що він вже майже мобілізаційного віку. Чоловік згадує один із таких випадків. 24-річного Івана завели до підвалу, де почали розпитувати, що він робитиме після повернення в Україну.
«Почали розповідати, що мене обміняють, а потім одразу мобілізують, дадуть автомат. Казали: “Дивись, якщо буде можливість — сховайся або втечи. Бо якщо ти потрапиш до нас ще раз – тобі хана”».
Цивільні
Серед людей, яких утримували разом з Іваном, були не лише військовослужбовці, а й цивільні чоловіки та жінки. За його словами, ставлення до всіх було однаково жорстоким — жодних поблажок цивільним не робили.
На початку повномасштабного вторгнення російські військові масово затримували цивільних. Під час допитів їх намагалися змусити зізнатися, що вони нібито є військовослужбовцями або бійцями тероборони. Такі свідчення могли використовувати, щоб представити цивільних військовими та виправдати їхнє незаконне утримання, а також для створення нових відео для російської пропаганди.
«Вони розуміли, що їхніх полонених в Україні багато, а їм потрібно когось брати. Тому брали цивільних і використовували це в своє русло».
Коли кількість українських військовополонених на території Російської Федерації зросла, цивільних стали обмінювати значно рідше.
«Я чув історії, коли цивільних привозили на обмін, військових обмінювали, а цивільних повертали назад у російські тюрми. Цивільних не повинно бути в полоні. Їх мають відпустити, а не використовувати для обмінів. Це порушення міжнародного гуманітарного права. Я вважаю, що це тероризм».
Лист
Коли Іван перебував у курській колонії, він отримав листа від матері. Дорога цього листа до адресата тривала майже рік.
Щойно опинившись у полоні у 2022 році, Іван написав матері короткого листа. Під диктовку росіян він повідомив лише, що перебуває на території Російської Федерації та з ним усе гаразд.
«Я писав під диктовку: “Зі мною все добре, мене годують, медичну допомогу надають. Не хвилюйся. Люблю”».
У відповідь мати написала, що отримала звістку від сина, дуже любить його, чекає вдома й вірить, що він скоро повернеться.
«14 квітня 2023 року я прочитав цей лист. Мама написала його 24 серпня 2022-го. Там було небагато слів. Мабуть, їй порадили написати саме так, щоб лист усе ж передали мені. Це було дуже важливо, бо дев’ять місяців я не чув її голосу, не знав, як у неї справи, чи вона жива, чи все в порядку, чи, можливо, виїхала з міста. Тоді я зрозумів, що в будь-якому разі все витримаю. Головне, щоб мама не переживала».
У камері, де перебував Іван, полонені знали імена та номери телефонів рідних один одного. Вони домовлялися: якщо комусь вдасться повернутися додому раніше, він передасть звістку сім’ям інших.
«Я просив хлопців передати рідним, що в мене все максимально добре, навіть якщо насправді все було максимально погано. Я розумів, що вони нічим не зможуть мені допомогти. З цим усім я і сам впораюся. А якби моїм близьким сказали, як було насправді, вони б ще більше переживали».
Етапування
Перший рік російська сторона не підтверджувала статус Івана як полоненого. У курській колонії він провів два з половиною роки.
Одного дня чоловіка вивели з камери та погрузили в автозак з іншими полоненими. Коли він зупинився, він побачив стіни іншого СІЗО.
«Це була виправна колонія №11. Ми дізналися про це згодом, коли побачили штамп на одному з документів. Коли нас привезли, то ми знову проходили “прийомку”: нас лупцювали, спускали собак і били шокерами».
У виправній колонії №11 Іван пробув близько місяця, після чого його знову повернули до Курська.
Після початку Курської операції всіх полонених етапували до СІЗО №2 міста Вязьма Смоленської області. Там Іван провів ще близько дев’яти місяців. На новому місці він знову пережив «прийомку», побиття та катування. Загалом у російському полоні чоловік провів три роки й чотири місяці.
«Я в тюрмі зустрів чотири своїх дні народження. Але знав, що в будь-якому разі повернуся додому, що витримаю це. Може, через п’ять років, через шість років… Та вийшло раніше».
Обмін
За день до звільнення Івану принесли аркуші паперу з опитуванням.Чоловік називає питання, на які йому довелося писати максимально стримані та нейтральні відповіді:
«Як ти відносишся до Бандери?», «Чи знаєш ти, що таке УПА?», «Чи є ти патріотом?», «Як ти відносишся до Україні?», «Як відносишся до Росії?».
Таку процедуру росіяни зазвичай проводили перед обміном.
Наступного дня Івану дозволили сходити в баню, поголитися та привести себе до ладу, наскільки це було можливо в умовах російського полону. Чоловік дедалі більше підозрював, що його можуть готувати до обміну.
«Перед обміном завжди приводять у порядок: баня, гоління, стрижка. Зазвичай якщо людина проходила це опитування, покупалася й постриглася, це означало, що її мають обміняти».
Через деякий час Івану видали одяг – піксельні штани і фліску та сфотографували. Один зі спецпризначенців спитав: «Ти їдеш на обмін. Ти радий?».
Іван відповів: «Я вам не вірю».
Чоловіка із зав’язаними очима та зв’язаними руками вивезли із СІЗО. Із розмов конвоїрів він зрозумів, що їх везуть до Москви. Там полонених доставили на аеродром, де вони майже добу чекали на виліт. Іван припускає, що затримка могла бути пов’язана з перемовинами у Стамбулі щодо обмінів.
«Ми приїхали до Москви близько опівночі, але на аеродром нас завели лише близько третьої ночі. Там уже були люди з інших СІЗО. Ми стояли із зав’язаними очима й просто чекали. Потім нам сказали присісти, але нічого не відбувалося. Так минув майже весь день. Уже ввечері нас посадили в літак».
Літак приземлився в білоруському Гомелі. Там полоненим наказали зняти мішки з голови, після чого по черзі називали їхні прізвища та розсаджували до цивільних автобусів. Тоді Іван вже точно зрозумів, що їх везуть на обмін.
«Але я до останнього не вірив, що нас справді обміняють. Я чув історії, коли цивільних привозили на обмін, військових забирали, а цивільних повертали назад до Росії. Тому думав, що і зі мною може статися так само».
Згодом автобуси вирушили до українсько-білоруського кордону.
Вдома
Після перетину кордону до звільнених українців підійшли представники української сторони. Вони повідомили, що незабаром усіх відвезуть додому. Полонені перейшли кордон, сіли до українських автобусів і вирушили до Чернігова.
Іван Рєзнік повернувся з російського полону 23 липня 2025 року під час дев’ятого етапу Великого обміну, що відбувся в межах домовленостей, досягнутих у Стамбулі.
«Нас привітали з обміном. Потім один із чоловіків запитав, чи хочу я зателефонувати. Я сказав: “Звичайно”. Він дав мені телефон, я набрав маму і сказав: “Мамо, все, я вдома”. Вона одразу розплакалася. Я лише встиг сказати, що нас везуть до Чернігова і що, як тільки приїду, знову їй подзвоню. Попросив не хвилюватися, бо все вже добре».
Після цього звільнених із полону доставили до однієї з лікарень Чернігівщини. Там вони змогли переодягнутися, прийняти душ, поїсти й отримати необхідну медичну допомогу.
Через кілька місяців Іван знову побачив рідні Суми.
«Дуже приємне відчуття, коли довго не був удома, а потім повертаєшся і знову бачиш своє місто. Загалом майже нічого не змінилося. Можливо, перейменували кілька вулиць, відкрилися нові магазини, якісь, навпаки, зникли. Але загалом усе залишилося таким, яким я його пам’ятав».
Після звільнення Іван не одразу відчув, як полон позначився на його здоров’ї.
«Спочатку почувався добре. Зараз уже відчуваю наслідки. У мене проблеми зі спиною, шиєю, коліном та іншими суглобами. Одразу після звільнення ніби все було нормально, але час дав про себе знати».
Підтримка
Повернувшись додому, Іван почав відвідувати акції на підтримку військовополонених та безвісти зниклих. Він приходить насамперед, аби підтримати родини тих, хто досі чекає на повернення своїх близьких.
«Для мене це дуже важливо. Насамперед — підтримати родини людей, які досі перебувають у полоні. Поділитися власним досвідом, але не розповідати їм усі жахи, які я там бачив. Навпаки, намагаюся говорити так, щоб вони не втрачали надії.
Також важливо показати українцям і всьому світу, що таке російський полон. Треба робити все, щоб тиснути на країну-агресора, вимагати допуску міжнародних місій, дотримання Женевських конвенцій і прав людини.
Бо коли ти потрапляєш у полон, ти перестаєш бути людиною. У собаки більше прав, ніж у людини в полоні. За тебе вирішують усе. Тебе постійно намагаються зламати й перетворити на ніщо».
Рідних тих, хто досі перебуває в російському полоні, Іван закликає не втрачати надії та продовжувати писати листи. Навіть якщо вони доходять із великим запізненням або відповіді немає, для людини в неволі це може стати найбільшою підтримкою і нагадуванням, що її чекають удома.
ГУР-Т
Іван повернувся до активного життя та зайнявся громадською діяльністю. Нині він є учасником фундації «ГУР-Т» і головою громадської організації «Стріла» в Сумах. Разом із командою працює з молоддю, популяризує спорт, патріотичне виховання та українську культуру.
«Зараз дуже багато молоді рухається неправильним шляхом — алкоголь, цигарки, погані компанії. Ми намагаємося показати інший приклад: що треба займатися спортом, любити свою країну, розвивати її і ставати кращими».
На думку Івана, важливо також розвивати українську культуру та підтримувати вітчизняний культурний продукт.
«Треба більше розвивати нашу мову, культуру, мистецтво, музику, кіно. Я й сам колись слухав російських виконавців і дивився російські фільми. Але зараз свідомо від цього відмовився. Коли ми дивимося їхнє кіно чи слухаємо їхню музику, вони отримують із цього прибуток, сплачують податки, а ці гроші зрештою йдуть на фінансування війни проти України».
***
«Моя найбільша мрія — щоб якнайшвидше закінчилася війна, настав мир в Україні й ми нарешті змогли розвиватися так, як повинні. Ми й зараз розвиваємося, але не на повну силу, адже більшість ресурсів спрямована на те, щоб швидше закінчити війну», — говорить Іван.
