Вона працює юристкою, любить фотографувати і ніколи не думала, що одного дня волонтерство стане великою частиною її життя. Сьогодні ж Анна Болотіна відкриває збори, до яких долучаються сотні людей. Разом вони вже зібрали близько 5 мільйонів гривень на потреби ЗСУ. Як навколо неї сформувалася команда однодумців, чому вона переконана, що незакритих зборів не буває, і що допомагає не зупинятися — читайте далі.
Перший збір, який було страшно відкрити
Анна Болотіна з села Курган на Лебединщині, а зараз проживає в Тернополі. Після початку повномасштабної війни чоловік Анни пішов на фронт. Жінці довелося взяти на себе управління його бізнесом, а згодом — і допомогу військовим.
Спочатку родина купувала необхідне власним коштом: каски, турнікети, аптечки, окуляри. Але одного дня стало зрозуміло, що цього вже недостатньо:
«У підрозділу чоловіка була потреба в тепловізорі. Я наважилася відкрити свій перший збір для цього, хоч і було страшно. Я не знала, з чого починати, відчувала велику відповідальність. Проте ми зібрали 64 тисячі за 4 дні. Я була шокована від того, що наші друзі та знайомі донатили тисячами. Це була мега підтримка», — розповідає Анна.
Після перших успішних зборів почали надходити нові запити, пригадує Анна:
«Далі все, як то кажуть, наче в тумані. Дзвінок за дзвінком від рідних, друзів, колег, однокласників, однокурсників — усі просили допомоги. З того моменту я зібрала 67 зборів. Це близько 5 мільйонів гривень».
«Збір вже закрито, тільки в майбутньому»
За роки волонтерства навколо Анни сформувалася ціла волонтерська спільнота. Саме тому сьогодні вона майже не сумнівається в успіху нових ініціатив.
«Моя колега волонтерка Анастасія Планіда про кожний відкритий збір каже так: «Збір вже закрито, тільки в майбутньому». І між собою ми говоримо: «Не закритих зборів не буває». Тому в мене не було ні найменшого сумніву відкривати збір і чи зможу я його закрити. Якщо відкрила, то це вже точно буде виконано».
Сьогодні до її зборів долучаються кондитери, майстри прикрас, підприємці, власники кав’ярень та десятки інших людей. Вони пропонують свої вироби, сертифікати чи послуги для благодійних розіграшів.
Одна історія такої допомоги її розчулила особливо.
«Якось одна майстриня запропонувала мені свій виріб для благодійного розіграшу. Ми зустрілися з нею особисто і тоді я дізналася її історію. Ця жінка — пенсіонерка, вона майже втратила зір і має величезні проблеми зі здоров’ям. З кожної пенсії вона купує бісер і плете силянки на збори для ЗСУ. Коли я почула це, я просто почала плакати. Щоразу, коли мені стає складно, я згадую цю незламну жінку і розумію, що точно маю знаходити ресурси робити свою справу далі».
Анна додає, що за часи волонтерства подібних назбиралося безліч і кожна з них гріє їй душу. Проте одна з них — особлива.
«Для масштабного збору на потреби свого зятя, який служив у штурмовій бригаді, я вирішила розіграти власну золоту каблучку. Більшість людей донатили і писали повідомлення, що дуже хочуть виграти ту прикрасу, щоб потім мені повернути її. От що треба знати про наших людей. І наша переможниця так і зробила. Вона виграла цей приз і повернула його мені».
Про силу маленьких дій
За словами Анни, найбільшим здобутком цих років стали не цифри у звітах, а люди.
«Коли я переїхала в Тернопіль і розповідала місцевим людям, що маючи 400 підписників, я зібрала 3 млн грн на ЗСУ, мене перепитували: “Ви хотіли сказати — 400 тисяч підписників?” Люди вражені тим, як з такою невеликою аудиторією вдається закривати багато потреб війська. А для мене це не про кількість, а про якість твого оточення. Я пишаюся людьми, які долучилися до зборів, вони і є моєю мотивацією».
Жінка вважає, що кожен внесок має значення — навіть якщо людині здається інакше.
«Для людей, які думають, що їх донат чи репост нічого не змінить, я б хотіла нагадати: цей комплекс меншовартості треба бороти. Росіяни теж живуть з цим комплексом «від мене нічого не залежить». Саме тому ми маємо цю війну. А ще є люди-пристосуванці, така стратегія теж «зручна», адже хтось робить за них те, що мають робити всі. Але нагадаю, що ця війна проти кожного з нас і ми всі у цій боротьбі маємо бути включені».
«Найважче — не великі збори»
Сьогодні відкрити збір для Анни вже не проблема. Найскладніше починається після цього. Адже далі треба знайти якісне обладнання, перевірити продавців, організувати доставку, або, у випадку з авто, знайти та пригнати його самостійно, а до того ж ще й не натрапити на шахраїв.
Втім, каже волонтерка, навіть це не є найважчим.
«Збори, коли вже не треба, це складно. Коли гинуть захисники з того підрозділу, якому збираєш, або коли вони отримують важкі поранення — от це боляче. Тоді я готова розірвати своїм гнівом світ. Адже є відчуття провини, що ти не встигла їм ту автівку доставити, чи той РЕБ».
Але попри втому й емоційне виснаження, зупинятися вона не планує.
«Я знаю, що я не зупинюсь, хоч кожного разу говорю — це мій останній збір. Але єдине, що мене зупинить — це наша перемога. Тому що у наших захисників немає вихідних, отже і ми всі відпочинемо тільки тоді, коли переможемо».
Зараз головною своєю перемогою вона називає повернення чоловіка додому.
«Я дочекалася свого чоловіка з фронту. Хай пораненого, але живого. Я хочу, щоб кожна родина, яка чекає — дочекалася свого героя. А щоб живих героїв було більше, їм потрібна наша підтримка».
І саме в підтримці полягає головний принцип її волонтерства: великі збори складаються з маленьких внесків, а допомога починається з готовності не пройти повз чужу потребу.
Авторка Юлія Колодич
