Ви що, новин не дивитеся?
«Для нас це був звичайний ранок. Ми прокинулися, стали збиратися на роботу, розбудили сина в садочок. Так, бахкало. Але ми близько до лінії розмежування і бахкало у нас завжди. Аж тут дружині телефонують з роботи й говорять, що можна не приходити. Ми цьому здивувалися, а на іншому кінці проводу здивувалися нам. Мовляв, ви що, новин не дивитеся?», — пригадує Ярослав.
Аж тоді вони зайшли в інтернет і почитали новини.
Ярослав зателефонував і до себе на роботу, але йому сказали приходити. Принаймні на зустріч з директором. Останній дозволив підлеглим діяти на свій розсуд: хто хоче виїхати, може це зробити. Ярослав та Олена вагалися, але речі збирали. Близько 15:00 їм зателефонували рідні з Закарпатської області й запросили до себе. О 15:30 родина виїхала.
«Поїхали через Бахмут на Дніпро. О дев’ятій вечора з Дніпра рушили однією великою колоною на захід України: автівки були звідусіль — із Запоріжжя, Харкова, Києва… Усю ніч тягнулися в цій колоні. Дорога зайняла 32 години, тож до родичів ми дісталися десь опівночі», — розповідає чоловік.
Увесь перший тиждень ранки в горах дарували хибне враження: здавалося, що у родини позапланова відпустка. Але потім вони вмикали телевізор і все ставало на свої місця.
Комірник або водій хлібовозки
За місяць, як з’явилися новини про визволення Сумщини, Ярослав зателефонував знайомому, який живе під Конотопом. Той підтвердив — росіян виганяють. Родина знову зібрала речі й поїхала вже до Сум.
«Тут у мене тітка, тож домовилися, що вона нас прихистить на перший час, а ми їй допомагатимемо по господарству», — пояснює Ярослав.
У Суми їхали аж чотири дні. Через комендантську годину довелося ночувати у Тернополі, Дніпрі та під Лубнами Полтавської області.
На той момент Ярослав уже став безробітним. Його трудовий договір призупинили з 1 квітня 2022 року. Останні п’ять з половиною років у Гірському чоловік працював заступником головного механіка державного підприємства «Первомайськвугілля». Довго йшов до цієї посади й втратив через повномасштабне вторгнення.
Дружина Олена теж спершу працювала на «Первомайськвугіллі», у відділі закупівель, а в останній рік перед повномасштабною війною перейшла бухгалтеркою у Золотівський професійний ліцей. Їй з роботою пощастило більше — віддалено на своїй роботі вона працювала аж до кінця 2022 року.
Для Ярослава ж пошук роботи у Сумах став чи не найбільшим викликом. Вищу освіту та керівні посади на підприємстві, яке напряму підпорядковувалося міністерству, керувало чотирма шахтами та шістьма тисячами працівників, нівелював один-єдиний факт: Ярослав — переселенець. В уявленні роботодавців це свідчило про непостійність. Мовляв, сьогодні в Сумах, а завтра — деінде, і знову шукай нового працівника. Тому Ярославу пропонували бути або комірником на складі, або водієм хлібовозки.
«Я ж і раніше приїздив у Суми, тому пам’ятаю, що з роботою тут завжди було скрутно. Навіть для місцевих. Зрозуміло, що зараз роботодавець, якщо матиме закрити вакансію, обере надійніший для себе варіант — того, хто має тут житло і з більшою ймовірністю надовго затримається», — пояснює він.
Нова робота
Зараз Ярослав з Оленою працюють у Координаційному центрі надання допомоги внутрішньо переміщеним особам з Луганщини у Сумській області. Простіше кажучи — у гуманітарному штабі.
Коли Ярослав у відчаї ледь не погодився на одну з вакансій, йому зателефонували з цього штабу. На той момент ним, у вільний від основної роботи час, опікувалися актори Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, який релокувався у Суми. Але згодом постало питання знайти людей, які працювали б у ньому постійно. І Ярослав з Оленою погодилися.
«Робота цікава — багато нових знайомств, спілкування з людьми. А оскільки ми переселенці ще з 2015 року, то знаємо, які проблеми виникають при вимушеному переїзді, якої люди потребують допомогти й до кого краще направити їх на консультацію», — говорить він.
Зараз на обліку тут знаходиться понад 700 вимушено переміщених осіб з Луганської області. Це й ті, хто виїхав вперше, і ті, хто став переселенцем вже вдруге з 2014 року. Близько пів тисячі людей на місяць приходять за допомогою безпосередньо до штабу. Решта, — хто не має можливості прийти, — оформлюють доставку поштою.
Періодично тут веде прийом сімейна лікарка. Якщо є потреба і можливість, безплатно видає ліки, медичне обладнання, окуляри. Також проводять консультації представники різних держустанов та служб. Зокрема про те, як подати заяву про втрачене майно.
Дбають у гуманітарному штабі й про дозвілля: організовують гуртки та курси з української й англійської мови для дітей, видають квитки в театр для дорослих.
Цукерковий обмінний фонд
Нерідко на допомогу батькам у гуманітарному штабі приходить і син-другокласник. Поки, щоправда, допомагає лише морально. На канікулах малював або грався, спілкувався з дітьми, які приходили сюди з батьками, обмінювався з ними цукерками.
«Він у нас хлопчик комунікабельний. Має тут свій запас цукерок, тому коли хтось його пригощає, може пригостити у відповідь. Тут і йому веселіше, і ми спокійні, бо він під нашим наглядом», — розповідає Ярослав.
Торік подружжя вирішило, що буде краще, щоб син навчався онлайн, тому віддали його до Гірської гімназії, увесь колектив та учні якої теж евакуювалися. Водити його до місцевої школи, у прикордонних Сумах, побоялися.
Ярослав зізнається, усі ці роки сумує за домом. А після 24 лютого 2022 року туди хочеться ще більше. Хоча він навіть достеменно не знає, чи вціліло його житло. У Гірському, де вони винаймали помешкання останні роки, будинок знищили, він — непридатний до життя. Речі, яких там лишилося немало, напевно розтягли мародери, бо мародерство, — говорить чоловік, — найперше, що з’являється у місті після його окупації росіянами.
Є надія, що його власна квартира, в окупованому Золотому, вціліла. Принаймні ніхто не повідомляв, що вона постраждала. Хоча й повідомляти тепер особливо немає кому: раніше за житлом приглядав Оленин батько, але за пів року до повномасштабної війни він помер.
З тим, як Олена з Ярославом намагалися отримати свідоцтво про його смерть у «чиновників» самопроголошеної ЛНР, була ціла історія.
«Це була складна поїздка. Після того, як ми виїхали на підконтрольну Україні територію, вдома з’являлися десь раз на рік. І щороку я бачив як там усе приходить у занепад. Я ж пам’ятаю як було раніше. Зараз же як усі зібралися у 2014 році, як виїхали, так усе й стоїть: руйнується, засмічується, заростає бур’янами. Там ніхто нічого не робить», — говорить Ярослав.
Але складність була не лише моральна. Відразу ж при перетині КПВВ у Станиці Луганській окупанти доскіпалися до українських документів: то їх дивував ID-паспорт, то новий адміністративний поділ України після децентралізації, через що в Олени і Ярослава в документах по-різному була зазначена прописка.
«Там всюди безлад, куди не кинься. Населений пункт у нас невеликий, усі всіх бачили й знали. І я знаю третину тих, хто служить у їхній так званій поліції, хто викладає у школах, лікує в лікарнях. Це люди не те, що без відповідної освіти, подекуди це люди без освіти взагалі», — розповідає він.
Три тарілки, чашки й один ніж
Часто місцеві обурюються: он як переселенцям допомагають, а їм зовсім нічого. Таке Ярослав спостерігав у 2016 році в Гірському, й те саме чує від людей, які приходять до нього у гуманітарний штаб за допомогою у 2023-му.
«Ми б із радістю жили в себе вдома і не брали цю допомогу. Дехто втішає, що ми ще молоді й собі на все заробимо. Але скільки можна заробляти? Я до цього моменту хотів би думати, куди дитину повезти відпочити, а не як розподілити кошти так, щоб і родині вистачало, і за чужу квартиру заплатити», — говорить він.
І тут же пригадує: у 2016 році заїжджали на квартиру у Гірському й купували електрочайник, ніж, по три тарілки, чашки, виделки й ложки. У квітні 2023 року — той самий набір, коли заїжджали на знімну квартиру в Сумах.
«Я не знаю, що зараз із моїм помешканням у Золотому. Навіть якщо зруйнували, чи розграбували, нехай воно їм стане поперек горла. А я все одно приїду до себе додому і все, що треба відбудую і куплю. Головне, що це буде своє», — ділиться планами Ярослав.
А ще — обов’язково поговорить з тими знайомими, які там лишилися через те, що сумніваються у власній країні.
«Ми поспілкуємося. Я приїду, коли на будинку культури знову висітиме синьо-жовтий прапор, і ми обов’язково поспілкуємося», — говорить він.
Фото — Олеся Руденко
***
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
