«Мій батько ніколи не розповідав про війну. Завжди казав, що нам цього краще не знати. І коли по телевізору починався якийсь воєнний фільм, він вдягався і йшов з хати», — починає розмову Зоя Пєчко.
У травні 2022 року разом із трьома онуками вона переїхала до Сум з рідного Білопілля, яке щоденно страждає від російських обстрілів просто через те, що знаходиться близько до українсько-російського кордону.
Квартиру Зої Володимирівни пошкодило при артобстрілі. Дачу — так само. Тому, щойно у неї з’явилася можливість, вона поїхала до Сум. Спершу сама — на розвідку.
«Кажуть, що я легка на підйом. Не знаю. Просто є обов’язок перед сім’єю, тому зібралася і поїхала», — пояснює.
Онуки приїхали один раз, тоді вдруге, і скоро перебралися до Сум зовсім. Пані Зоя порадилася з дітьми, і разом вони ухвалили рішення, що наразі онукам краще залишатися в Сумах. Зоя Володимирівна знайшла для них навчальний заклад і з першого вересня вони підуть до школи тут.
«Шкода. Дуже шкода. У першій білопільській школі навчався мій чоловік, мої діти. Туди ж почали ходити онуки. Відчувалася якась тяглість поколінь. А тут все чуже. Але вдома зараз не те, що ходити до школи, там просто залишатися небезпечно», — пояснює вона.
Хоча діти Зої Володимирівни залишаються. Бояться втратити роботу, тому працюють, щоб забезпечувати сім’ю і допомагати країні.
Білопілля після 24-го
Зоя Володимирівна і сама трималася за роботу. Дуже її любила і, говорить, любить досі. Працювала у клініко-діагностичній лабораторії при ургентній службі Білопільської центральної районної лікарні. Навіть сім років після виходу на пенсію працювала. А потім зламала ногу й було важко повертатися, тож сини вмовили її лишитися вдома.
А ще Зоя Володимирівна любить дітей, тому, коли з’явилося більше часу, стала ходити до місцевої бібліотеки, допомагати організовувати дитяче дозвілля та свята.
«Одне свято куті чого було варте. На жаль, чим далі після повномасштабного вторгнення, тим ставало складніше забезпечити безпеку і зрештою нам просто заборонили зустрічатися», — говорить вона.
Жінка з онуками завжди волонтерила. Коли в Білопіллі було мирно, ходили чистити річку, після повномасштабного вторгнення — збирали часник, сушили м’яту, кріп, петрушку і носили волонтерам, які роблять сухі борщі для військових.
А ще — ходили у спеціалізований дитячий будинок-інтернат, який у червні цього року росіяни обстріляли зі ствольної артилерії.
«Нас там вже добре знали, завжди зустрічали. Дітки пропонували: “Зоя, давай ми тобі велосипед довеземо”», — пригадує.
І тут же пояснює: діти називають Зоєю не через те, що намагається молодитися — так повелося змалечку. Принаймні у внуків. Чи гукати «ба-бу-ся», чи просто «Зоя»? Думала, що підростуть і перевчаться, але так і залишилося. Зрештою, вони ж знають, що Зоя — їхня бабуся.
Зоя, не ворушись
«Я виходжу з будинку і бачу онуків, які попадали просто на землю. Підіймаю голову, а над подвір’ям щось летить. Онуки кричать «Зоя, не ворушись». І я не знаю, чи правда не ворушитися, чи повертатися в хату, чи бігти у погріб. Воно відлітає трохи далі й тут же лунає вибух», — пригадує Зоя Володимирівна.
Після того вибуху вони з онуками пішли подивитися вирву. Тоді жінка зрозуміла: жоден погріб їх би не врятував.
Унаслідок щоденних обстрілів у Білопіллі майже не лишилося неушкоджених будівель: школа, інтернат, поліція, макаронна фабрика, лікарня, звичайні людські помешкання… Розбитий увесь центр.
«Білопілля невелике місто. Що там його руйнувати. Люди повиїжджали. Повертаються лише ті, хто на щиті. Так гірко тепер ходити на нашу алею слави. Приходиш і всіх на ній знаєш. І знаєш як страждають їхні матері, дружини, діти. Це дуже тяжко», — говорить Зоя Володимирівна.
Збиралися у Львів
Рішення їхати назрівало з першого дня повномасштабного вторгнення. Була можливість поїхати за кордон і закордонні паспорти у всіх були, але родина вирішила, що це було б неправильно. Тоді брат Зої Володимирівни кликав їх до Львова. Він там працює хірургом. Ніби вже домовилися, а наступного дня у Львові — приліт.
Поїздку туди скасували. Натомість Зоя Володимирівна поїхала до Сум.
«Суми люблю і добре знаю. Ми часто їздили сюди на якісь концерти, вистави чи виставки. Тут є друзі. Побула, побачила, що більш-менш спокійно, а тоді й онуки приїхали», — пояснює.
Перший час, говорить, діти не могли спати. Просто сиділи й прислухалися. А як загуде холодильник, підхоплювалися, щоб бігти ховатися.
«Зараз немає безпечного місця в нашій державі. Ніхто не знає куди й що прилетить наступного разу. І як себе захистити. Ось приїхали в Суми і тут прильоти», — говорить Зоя Пєчко.
Рушники й мальви
Зоя Володимирівна мала у Білопіллі дачу з городиною і мальвами — собачими розами, як казала її бабуся. А тут? Тут все треба купувати. Навіть кріп чи петрушку. Тоді як її город з незібраним врожаєм заростає бур’янами.
«Поїду інколи туди, розстроюся. Потім сходжу на могилки до батьків, до чоловіка, і повертаюся сюди, до онуків. А з собою їх брати боюся. Ніколи собі не пробачу, якщо заради якоїсь бурячини дітей піддаватиму небезпеці», — пояснює.
Шкодує Зоя Володимирівна й за рушниками, які лишила там. Але, говорить, що забере. Найперше той, на якому брали шлюб її батьки, потім вона з чоловіком, а потім і обоє її синів. Його вона хоче передати внукам, щоб і вони по черзі створювали на ньому свої сім’ї.
Багато там лишилося і звичайних рушників та простирадел, які дісталися Зої Володимирівні від її бабусі, і якими її родина користувалася щодня. А ще — бабусина вишита сорочка.
Не вміли цінувати
«Ми приїхали сюди не з радості, але нас прийняли і нам допомогли. Хоч у кожного зараз своїх проблем достатньо», — говорить Зоя Володимирівна.
Як і онукам, вона знайшла собі заняття у Сумах: ходить на виставки, майстер-класи, екскурсії та краєзнавчі лекції. Водить онуків на пляж, де зустрічає земляків з Білопілля, які так само переїхали сюди через повномасштабну війну.
Також Зоя Володимирівна відвідує зустрічі з іншими вимушеними переселенками віком 65+, які організовує благодійна організація «Карітас Суми». Говорить, залюблена у Катерину В’ячеславівну, яка їх проводить і яка до організації цих зустрічей залучає навіть свою маму.
«Це люди великого серця. Таких зараз дуже мало», — зауважує жінка.
Говорить, може пішла б на роботу, грішним ділом, але діти попросили, щоб займалася внуками. Таке заняття Зої Володимирівні в радість.
Поки канікули мають такий розпорядок дня: прокидаються, роблять вранішні справи, читають, малюють, грають у шахи або шашки. Потім йдуть до бібліотеки, де не лише розваги, а й заняття з англійської. З бібліотеки — в артцентр, до якого щотижня їздили в Суми ще до повномасштабного вторгнення, коли жили у Білопіллі.
«Ми тільки зараз зрозуміли як добре ми жили. Коли все було добре, ми, на жаль, не вміли цього цінувати», — шкодує Зоя Володимирівна.
Фото — Олеся Руденко
***
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
