Роменська підстанція екстреної медичної допомоги знаходиться в історичній будівлі, колись тут розміщувався банк, згодом — медичне училище й станція переливання крові. Медики тимчасово переїхали сюди 17 років тому, адже попереднє приміщення було в аварійному стані, та, за словами завідувачки підстанцією Олени Лопошук, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. У 2019 році розробили проєкт нової підстанції й виділили під нього землю: це мала бути двоповерхова будівля з гаражем для машин швидкої на першому поверсі. Будівництво не встигли розпочати до початку повномасштабного вторгнення, та медики не перестають сподіватися: «Ми чекаємо вже майже 20 років, повинні дочекатися», — говорить завідувачка.
Як ми справимося: у нас немає ні зв’язку, нічого
О 4 ранку 24 лютого 2022 року завідувачка Роменської підстанції екстренки Олена Лопошук почула перші вибухи зі сторони Прилук, із її вікна було видно зарево.
«Отак ми дізналися, що почалася війна, — говорить Олена. — О 6 ранку ми вже були на робочому місці. Я дуже боялася, що ніхто не прийде на роботу, але, на мій подив, прийшли не лише ті, хто мав працювати на зміні, а й багато інших працівників, ті, у кого був вихідний, — усі пропонували свою допомогу».
Ранок медики провели за складанням травматичних укладок на кожну бригаду, спеціальних рюкзаків чи сумок у них не було, тому перев’язувальні матеріали, джгути, розчини клали у звичайні картонні ящики. Це була підготовка на випадок, якщо прийдеться надавати допомогу великій кількості потерпілих. Також у перші години повномасштабного вторгнення евакуювали пункти постійного базування екстренки, які знаходились у селах Андріяшівка та Хмелів.
Тоді ж на екстренці зробили запас паливно-мастильних матеріалів: медики отоварили всі наявні талони й цього вистачило на місяць роботи, протягом якого у місті були проблеми з паливом.
У нас немає гаражу, тому ми залишили три-чотири машини швидкої, які мали працювати за графіком, а всі інші заховали в різних місцях, у тому числі й на приватних подвір’ях, — згадує Олена Лопошук.
Завідувачка говорить, що чітко діяти у перші години повномасштабного вторгнення їм допоміг попередній план дій із реагування на надзвичайну подію, який розробили у Сумському обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф за кілька місяців до того. За словами Олени, медики знали, що мають зробити у перші дві години і, не роздумуючи, виконали це.
«О 10 ранку мені зателефонували двоє наших хлопців — фельдшер і водій, вони були поруч, вже зібрані з речами, після воєнкомату, — говорить Олена Лопошук. — Вони воювали у 2014 році і зараз пішли добровольцями захищати країну. Я їх побачила й питаю «Куди ви, хлопці, хто тут залишиться, як ми справимося: у нас немає ні зв’язку, нічого», а вони кажуть: «Ми можемо воювати, якщо ми не підемо, то хто». І от десь із 10 години попри те, що було тривожно, з’явилася якась впевненість».
Через тиждень в армію пішов ще один працівник екстренки, наразі у ЗСУ служать п’ятеро співробітників: три фельдшери і два водія.
За словами завідувачки, у такому невеликому підрозділі, як їхній, відчувається дефіцит кадрів. На роботу не приходять молоді медики та водії, багато хто з випускників учбових закладів виїжджає за кордон, тому навантаження на тих працівників, які залишились, зростає.
«Зараз нам складно, ті, хто лишилися, — це справжні герої, бо на них тримається вся робота, від початку вторгнення і до сьогодні», — говорить Олена.
Щойно ми зупинилися, перед нашою машиною полетіли кулі
У перші дні повномасштабного вторгнення у Ромнах були проблеми зі зв’язком, люди не могли додзвонитися до оперативно-диспетчерської служби у Сумах, тому медики надали у соціальних мережах альтернативні номери телефонів, за якими пацієнти могли цілодобово звертатися до них напряму. За словами Олени Лопошук, люди писали в месенджери і приходили до підрозділу, бригади виконували виклики, а дані про них передавали у Центр згодом, коли з’являвся зв’язок.
Куди можна відправляти бригаду, а куди ні, вирішувала оперативно-диспетчерська служба, також місцеві медики дивилися по ситуації й тримали зв’язок із ТРО.
5 березня 2022 року десь о 19:40 поступив виклик, що біля села Пустовійтівка, яке знаходиться неподалік від Ромен, під обстріл потрапила машина, повідомлялося про поранених дитину й жінку. На виїзд поїхала бригада із лікарки, фельдшера та водія. Раніше того дня ці медики вперше надавали допомогу пораненим — це було після обстрілу заправки.
«Коли ми туди під’їжджали, було вже темно, ми побачили знак, що проїзд заборонений, але росіян не було видно, — говорить лікарка з медицини невідкладних станів Тамара Даниленко. — Як орієнтир нам дали палаючий автомобіль, ми під’їхали до нього, стишили рух, бо подумали, що це те авто, до якого нас викликали. Щойно ми зупинилися, перед нашою машиною полетіли кулі. До нас підбігли російські військові і у грубій формі запитали, чому ми сюди їдемо. Вони обдивилися машину, наші документи, «руки на капот», «руки за голову». Ми пояснили, що їдемо до пораненої дитини, і, можливо, це якось переконало їх нас пропустити».
Уже тоді медики побачили колону приблизно з 40 танків на дорозі й зрозуміли, що росіяни стояли за посадкою. На підстанції їх попереджали, що якщо вони побачать танки або почують постріли, мають негайно повернутися.
«Якби ми знали, що там танки, ми б туди не поїхали, але ми їх побачили, лише коли полетіли кулі», — говорить фельдшер Олег Комліченко.
За словами медиків, палаюча автівка вигоріла до каркасу й було незрозуміло, що це за машина і чи були там люди. І її, і автівку з постраждалими, яку вони шукали, ймовірно розстріляли ті самі росіяни, які зупинили працівників екстренки кулями.
Ми поїхали далі, нас зупинили на другому КПП, на третьому КПП, а ми все не могли знайти машину з дитиною, — говорить Тамара Даниленко. — Ми розуміли, що якщо будемо повертатися назад без потерпілих, то росіяни нас не пропустять. Зрештою, на одному з заїздів у село Пустовійтівка, ми побачили автомобіль із уже неживим сумським таксистом і пораненими жінкою з дитиною, яких ми забрали і поїхали назад. На щастя, у них не було сильної кровотечі, вони отримали осколкові поранення, коли під час обстрілу авто лягли на підлогу. Пацієнти були в шоковому стані, злякані, вони не знали місцевість, а на вулиці було холодно — десь 5-6 градусів морозу. Їм неможна було залишатися пораненими вночі, у снігу, у тій машині.
Дорогою назад авто швидкої так само зупиняли та перевіряли на блокпостах. Потерпілих доставили у приймальне відділення Роменської центральної районної лікарні, де їм надали допомогу.
Медики говорять, що оцінили ситуацію лише коли повернулися на підстанцію.
«Для того, хто там не був, може здаватися, що нічого такого й не відбулося, — говорить водій Вадим Смокотін. — Це лише самому треба пережити, щоб зрозуміти. Посередині дороги стояв танк і наша машина не могла проїхати, росіяни казали — з’їжджайте в кювет, а як би ми потім звідти виїхали? Коли ми повернулися, наша машина пахла розлитою російським танком соляркою, ще десь день вивітрювалася».
Лікарка Тамара Даниленко говорить, що лише після виклику у неї почали трястися руки.
«Там ти заточений лише на допомогу, до того ж ми не знали, скільки років дитині, — говорить Тамара. — Та жінка питала, що робити далі, а я їй відповіла «Залишається тільки молити бога за себе і за нас, тому що я не знаю, що росіяни зараз зроблять з нами».
Не чекаємо, щоб хтось нам сказав «дякую»
На початку повномасштабного вторгнення, коли Ромни знаходилися в оточенні, медики виїжджали у села по кілька разів за чергування. Згадують, що росіяни на блокпостах вели себе дещо грубо, але до пацієнтів у денний час пропускали. Тоді під час комендантської години було менше викликів із проблемами типу тиску, головного болю чи нервовості. Люди телефонували у швидку здебільшого, коли їм дійсно була потрібна допомога. Наразі ж ситуація з викликами повертається до тієї, яка була до 2022 року, окрім того, що на пацієнтах відчувається вплив війни.
Зараз люди постійно в цьому горі, вони стали трішки інші, гинуть наші хлопці й ми виїжджаємо до матерів, до тих, хто втратив рідних, — говорить Тамара Даниленко.
Серед складних випадків її колега Олег Комліченко згадує, як вони везли у сумську лікарню військового із серцевою хворобою, пацієнт загинув, не доїжджаючи до міста.
Тамара Даниленко й Олег Комліченко працюють разом вже 30 років, Вадим Смокотін доєднався до їхньої бригади більше п’яти років тому. Медики говорять, що розуміють одне одного вже з півслова і півпогляда.
У нас така робота, що хворим не хочеться це все пам’ятати, вони хочуть забути, — говорить Тамара. — Тому ми і не чекаємо, щоб хтось нам сказав «дякую».
Її колеги додають, що люди іноді не цінують їхню роботу й вважають, що медики їм усім зобов’язані, адже отримують за це гроші.
Коли було страшно, до нас приходили люди із сусідніх будинків
«Ми пересвідчилися, що стародавні будівельники добре побудували місто — на горі, — говорить Олена Лопошук. — Коли в Ромнах не було світла, а на машині швидкої допомоги увімкнуті сині маячки — її добре видно з гори. Тож деякі люди були у нас замість супутникового зв’язку — ми телефонували їм додому й казали, куди поїхала бригада. А вони нам говорили, що машина зупинилася перед таким-то блокпостом, що поїхала далі, що повернула. Все бачили по тому, де синіють наші маячки».
Дефіциту медикаментів на початку повномасштабного вторгнення на екстренці не відчули, адже працівники мали місячний запас. Згодом, коли деякі частини Сумщини вже були звільнені від окупантів, медики почали ділитися ліками й матеріалами одне з одним. Так, роменська екстренка брала ліки у Сумах і передавала в Охтирку, розвозила по іншим підрозділам, де їх не вистачало.
«Найскладніше, напевно, було матерям прийняти рішення, що їм робити, — залишитися тут чи виїхати, — говорить Олена. — У нас багато працівниць із маленькими дітьми, у когось немає чоловіка, у когось чоловік воює. Я їм дуже співчувала, але поради не давала, у такому кожен має вирішувати для себе».
Олена говорить, що колектив у них зберігся, кожного ранку медики збиралися й з’ясовували, хто може добратися на роботу, а хто ні, тому деякі співробітники працювали по кілька діб поспіль. Тим, хто живе не в місті, було проблематично доїхати на роботу, коли Ромни кілька тижнів знаходилися в оточенні.
Наші працівниці на своїх автомобілях добиралися до роботи, польовими дорогами, через блокпости, — говорить Олена. — Я не перестаю дивуватися, наскільки жінки у нас самоорганізовані, впевнені, наскільки вони сильні.
Завідувачка згадує, що на початку повномасштабного вторгнення проводила на роботі і дні, і ночі, вона боялася втратити зв’язок із працівниками й Центром.
«У нашій будівлі немає укриття, тому ми сиділи тихо, без світла, — згадує Олена. — Під час повітряних тривог, коли було страшно, до нас приходили люди із сусідніх будинків і ми всі разом сиділи у холі: здавалося, що так безпечніше. Так і пережили ті часи».
Виклики значно поважчали
За час повномасштабного вторгнення роменська екстренка отримала кілька нових автомобілів швидкої, наразі зі старих залишилось лише два авто 2013 року. Медикам передали оснащення для допомоги травмованим, засоби зупинки кровотечі, перев’язувальні матеріали. Також підрозділ отримав засоби захисту дихальних шляхів, бронежилети й каски. Працівники проходили курси з тактичної медицини та психологічної підтримки, були створені спеціальні бригади на випадок хімічної, біологічної, радіаційної загрози.
«Зараз усі люди знервовані, який би виклик ти не обслуговував, маєш зважати на стан людини, бо симптоми можуть бути не такими, як пацієнт описує, через його емоційний стан та стресові реакції, — говорить Олена. — Виклики до людей, які переживають гостру стресову реакцію є щодня, раніше таке було, але набагато рідше, зараз помітно збільшилась кількість панічних атак. Загалом зросла кількість людей, які важко хворіють, до того ж далекі села не забезпечені медичними кадрами, лікарі виїхали, пацієнти там занедбані. Тому виклики значно поважчали, зараз багато критичних викликів на інфаркти, інсульти, тяжку серцеву недостатність, занедбані хронічні хвороби».
Лікар невідкладних станів Валерій Ковтун, який працює на швидкій з 1991 року, говорить, що раніше викликів було набагато більше, хоча і зараз бувають зміни, коли медики повністю завантажені. Медик говорить, що подекуди працівники швидкої працюють і за сімейних лікарів, в основному це стосується сіл.
«Ми як працювали, так і працюємо, єдине, що страхів більше, тому що часто спрацьовують тривоги, — говорить Валерій. — Виклик поступає, тривога не тривога, ми завжди виїжджаємо. Люди стали більш налякані, додалось трагедій і отримання сумних звісток, у когось від цього інсульт, у когось інфаркт, це не поодинокі випадки. Трошки психічних розладів додалось та викликів на алкогольне сп’яніння — люди напиваються, щоб відключити мізки».
За словами Валерія Ковтуна, дороги зараз значно гірші, ніж до початку повномасштабного вторгнення. Медики мають обслуговувати виклик по Ромнах протягом 10 хвилин, а у селі — протягом 20, та є такі села, до яких можна доїхати лише за годину.
Минулого року поїхали в село, машина застрягла, та поки ми були на виклику водій знайшов трактор і її витягнули. Буває, що і по пів години йдеш пішки, але це поодинокі історії. На початку цієї зими випало снігу по коліно і ти ідеш вночі пішки, ноги мокрі, але це специфіка нашої роботи, куди ти від цього дінешся.
Валерій Ковтун говорить, що за останні роки швидка змінилася у кращий бік, він це пов’язує із тим, що переміщення машин контролюють, а також із тим, що працівники проходять постійні навчання. Раніше питання додаткової освіти залежало лише від бажання кожного окремого медика. Як приклад прогресу наводить те, що медики тепер застосовують тромболізис — лікування, яке направлене на розчинення тромбу всередині судини за допомогою лікарських засобів, і запобігає розвитку інфаркту.
Більшість із нас поставили роботу вище особистих інтересів
Як завідувачку підстанції, війна навчила Олену Лопошук завжди мати план. Раніше медики планували лише розвиток, а тепер зрозуміли, що треба мати план роботи під час обмежень: знати, що робити, якщо не буде зв’язку, палива, працівників, якщо не буде можливості виїжджати на виклики в сторону кордону.
Олена говорить, що війна відкрила найкращі риси в людях: їхній колектив став згуртованішим, люди почали виявляти більше співчуття одне до одного.
«Зараз, коли вітаємося, питаємо, чи в тебе все добре, і це гарно, це взаємна емпатія, — говорить Олена. — Ми стали терпиміші до хворих, одне до одного, багато наших чоловіків, синів, членів родин зараз воюють і ми їх підтримуємо. Коли став вибір між тим, що важливіше — суспільне чи особисте, більшість з нас, як виявилося, поставили роботу вище власних інтересів».
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю сайту Трибуна.Суми і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
