Як Тетяна Книш відроджує традицію українського лірництва, навчає дітей народної музики та повертає звучання ліри на сумські вулиці.
***
«Йшли три бабусі колядувати під липку,
За ними зайчик хороше грає на скрипку.
Перша бабуся пиріжок несе під липку,
За нею зайчик хороше грає на скрипку.
Друга бабуся ковбасу несе під липку,
За нею зайчик хороше грає на скрипку.
Третя бабуся – та й за дідуся, під липку,
За ними зайчик хороше грає на скрипку.
А лисичка йде, пісеньку веде під липку,
Із нею зайчик хороше грає на скрипку…», — одна зі старовинних колядок Сумщини лунає Соборною.
Посеред вулиці Тетяна Книш грає на лірі, і старовинний інструмент відгукується густим, трохи шорстким звуком. Час від часу жінка змушена переривати гру — її перебиває сирена. Мелодія ліри змушує перехожих сповільнювати крок. Ще кілька років тому Тетяна й сама була серед тих, хто вперше почув ліру випадково. Сьогодні вона — одна з небагатьох українських лірниць.
Почути ліру
Уперше Тетяна почула цей інструмент, коли на одній із сумських вулиць грав місцевий лірник Микита Лебідь.
«Я зупинилася, бо я музикантка і мені стало цікаво, що це за інструмент і де він його взяв. Через рік я знову йшла цією вулицею і знову почула гру».
Тоді Тетяна вирішила, що теж хоче навчитися грати. Та освоїти старовинний інструмент виявилося значно складніше, ніж вона уявляла. Ліра має свій характер: її потрібно постійно налаштовувати й уважно стежити за звучанням.
Свій інструмент музикантка замовила у львівського майстра. Він має шість струн — дві скрипкові, дві гітарні та дві віолончельні. Завдяки цьому може звучати і високо, і низько. Так музикантці вдається грати в різних регістрах.
Звук народжується від руху дерев’яного колеса, яке треться об струни. Лірник крутить ручку, а клавішами змінює висоту звуку.
«Дерев’яне колесо натерте каніфоллю. Якщо поставити струну просто на колесо, вона перегріється і може луснути. Тому всі струни обмотують натуральною вовною. Саме вона робить звук м’якшим і захищає інструмент».
Втім, найбільшим викликом стала не сама ліра, а пошук методики гри.
«Для фортепіано є методики, збірки, ноти. Для скрипки — також. Для ліри в Україні немає практично нічого».
У Західній Європі ліра була інструментом королівських дворів, для неї писали музику композитори й виконували її на придворних концертах. В Україні ж інструмент мав зовсім іншу історію.
Ліру тримали в руках мандрівні лірники, які співали духовні пісні, псалми, історичні балади й повчальні притчі. Так вони не лише заробляли на життя, а й передавали людям віру, моральні настанови й народну мудрість. Більшість цього репертуару не записували — його передавали з уст в уста.
«Наприклад, є притча про Правду і Неправду. Правда ходить світом бідна й нещасна, бо її ніхто не любить. А Неправда купається в золоті, бо багатьом так вигідніше. У цій притчі розповідається про матір, у якої було двоє дітей — син і донька. Син соромився старенької матері й вигнав її з дому, бо не хотів, щоб вона була поруч, коли до нього приходять друзі. Мати пішла до доньки, але й та не прихистила її, бо боялася чоловіка.
Минув час, і син утратив усе: громом розбило хату, загинула худоба, постраждала родина. Тоді він почав просити матір повернутися. У цій притчі мати — це образ Правди. Від неї можна відвернутися, але рано чи пізно все одно доведеться до неї повернутися».
Сучасних лірників в Україні небагато. Тетяна входить до спільноти лірників у соцмережах, яка об’єднує близько 50 музикантів. Вони підтримують зв’язок між собою, діляться архівними записами, текстами пісень і дослідженнями, допомагаючи одне одному відновлювати майже втрачений пласт української культури.
Сама Тетяна намагається зберігати і європейські, і українські традиції лірництва.
«Я граю українські старовинні пісні, які виконували лірники чотири століття тому. Але водночас роблю перекладення класичних творів. Не все можна зіграти — ліра має свої можливості й свої межі. Але якщо правильно підібрати музику, вона звучить по-новому».
Ліра пам’ятає
«Ой полечко, поле, туманом повито,
А на тому полі два козаки вбито.
Один козак вбитий — багата родина,
Другий козак вбитий — бідна сиротина.
На багатім сині вишита сорочка,
А на сиротині нема ні шнурочка.
Над багатим сином плаче вся родина,
А над сиротою молода дівчина.
Над багатим сином висока могила,
А над сиротою червона калина.
Ой полечко, поле, туманом повито,
А на тому полі два козаки вбито», — співає Тетяна під акомпанемент ліри.
Репертуар лірників переважно складається з сумних пісень. Подорожуючі музиканти оспівували й свої власні спостереження, переживали у своїх піснях досвід та клали історії життя на музику.
«Пісня «Ой полечко, поле» написана давно, точно не можу сказати. Століття 16-17, а може й 18. Це народна пісня, вона, може, зазнавала якихось змін, але вона актуальна сьогодні, і, наприклад, і жаль, що і ворог той самий».
Багато матеріалу було назавжди втрачено і віднайти його не вдасться в архівах через репресивний радянський режим.
«До лірників дослухалися люди, а владі потрібна була абсолютна покірність, щоб слухали тільки її».
За словами Тетяни, через це радянська влада почала знищувати носіїв української традиції. Вона розповідає, що у 1930-х роках кобзарів, лірників і бандуристів зібрали в Харкові під приводом творчого з’їзду, а згодом розстріляли.
«Всі поприїжджали у вишиванках, нарядні, по-святковому вдягнені, готувалися до виступу. Їх завели до великої зали, зачинили, а потім почали виводити рядами, вантажити у машини й везти за місто, де вже була викопана велика яма. Там їх розстріляли, а тіла скинули до ями й засипали. Інструменти ж окремо звезли й спалили. У фільмі “Поводир” є згадка про цю історію. Це був величезний пласт культури, який просто знищили. За десятиліття люди забули, що таке ліра і хто такі лірники».
Тетяна виконує старовинні лірницькі пісні на благодійних заходах для військових, ветеранів, їхніх родин, а також на акціях на підтримку сімей безвісти зниклих і полонених. У текстах, написаних кілька столітть тому, вона щоразу чує те, що болить і нині.
Зберегти ліру
За фахом Тетяна Книш — викладачка сумської музичної школи, в якій навчалася в дитинстві. Жінка закінчила Сумське музичне училище імені Дмитра Бортнянського, згодом закінчила педагогічний університет за спеціальністю «теорія музики». Після випуску кілька років працювала у Великописарівській музичній школі. Від будівлі, де Тетяна починала свій шлях викладачки, сьогодні залишилося лише згарище.
«Днями туди прилетіли КАБи і, на жаль, від музичної школи не залишилося нічого. Колеги надіслали мені фотографії. Це була історична будівля 1904 року. Її вже колись рятували після пожежі, ремонтували, а тепер вона не витримала російських ударів».
Нині жінка продовжує навчати дітей української музики у Сумах. З 2023 року працює з дитячим фольклорним ансамблем, де знайомить учнів із народними піснями й музичними традиціями, які формували українську культуру століттями.
На заняття вона нерідко приносить і ліру. Для більшості дітей це перша зустріч зі старовинним інструментом. Вони обережно торкаються дерев’яного корпусу, пробують покрутити колесо, натиснути клавіші й дивуються незвичному для вух, архаїчному звучанню.
Та незвично ліра звучить не лише для дітей. Для самої Тетяни цей інструмент і досі щоразу відкривається по-новому.
«Кожен день я відкриваю ліру з іншого боку. Вона має свій стрій і свій характер. Кожна ліра унікальна, двох однакових інструментів майже не буває. У цьому її загадка, яку я щодня намагаюся розгадати».
На своїх заняттях Тетяна не лише навчає дітей співати. Вона розповідає історію ліри, пояснює, як вона звучить і чому цей інструмент є частиною української культурної спадщини.
«Я ненавиджу, коли говорять, що ми один народ і що у нас спільна культура з Росією. Ні, вона далеко не спільна. Українська культура має дуже глибоке коріння. Тому я своїм учням із самого малечку пояснюю: ось це — наше. Це те, що відрізняє нас, те, що ідентифікує нас як українців».
***
Тетяна повільно крутить колесо ліри й натискає на клавіші. Над центральною вулицею Сум знову розливається протяжна мелодія. Перехожі сповільнюють крок, дехто зупиняється, прислухається. Коли мелодія стихає, одна з жінок несміливо підходить ближче.
«А як називається цей інструмент? А можна і мені спробувати пограти?», — запитує вона.
За мить над Соборною вже звучить інша, жвава мелодія, яка перегукується із сонячним літнім днем.
«Відбій повітряної тривоги», — майже в такт музиці лунає голос із гучномовця.
