Світлана Любчич розкладає на траві кольорові картки, які виготовляє власноруч. Тут тварини, геометричні фігури, картинки із діями, набори для читання і вправи, де потрібно повторити певний рух пальцями. Вона швидко дістає їх із великої сумки, звично пояснюючи призначення кожної гри. Картки заламіновані. Так треба — адже маленькі діти їх гризуть, кидають у воду, мнуть.
Жінка показує одну з улюблених ігор. Дитина має відтворити на столі таку саму послідовність тварин, як на картці. На перший погляд — звичайна розвага. Насправді ж саме так, пояснює вона, формується навичка діяти за зразком — одна з тих, що пізніше допомагає вчитися писати, рахувати, читати.
Від кредитного відділу до ламінатора
Вісім років тому Світлана й не уявляла, що її життя буде вимірюватися не фінансовими звітами, а першими словами дітей. Тоді Світлана очолювала кредитний відділ банку, а про дитячий розвиток думала лише як мама молодшого сина. Саме другий декрет повністю змінив її життя.
Коли сину виповнився рік, вона почала шукати матеріали для розвитку своєї дитини, купувала набори на різних сайтах — і одного разу помітила, що частина з них виготовлена вручну. Саме тоді з’явилася перша думка: а чому б не робити такі ігри самій.
З часом Світлана переконала чоловіка купити із сімейного бюджету ламінатор і кольоровий принтер. Пам’ятає, що за кілька місяців ці вкладення “відбила” завдяки замовленням.
Першими клієнтками стали мами з дитячого майданчика. Вони дивилися, як багато знає її син, і питали, що вона робить і як із ним займається. Так з’явилися перші продажі, а домашнє захоплення поступово перетворилося на справу, яка сьогодні годує родину.
Світлана не любить називати свої вироби іграшками. Для неї це інструменти розвитку. Коли вона показує набір для запуску мовлення, одразу пояснює: дитина може знати десятки окремих слів, але не почне говорити реченнями, доки не засвоїть дієслова. Тому на її картках — не лише “кіт” чи “яблуко”, а й “біжить”, “спить”, “миє”, “стрибає”.
Коли гра стає життєво необхідною
Переломним моментом стало усвідомлення, наскільки потрібні такі матеріали дітям з особливими потребами — з аутизмом, синдромом Дауна, важкими порушеннями мовлення. Багато з таких дітей у сім-вісім років ще не говорять.
За словами Світлани, для таких дітей картки — не розвага, а спосіб орієнтуватися у світі: послідовність дій, яку більшість людей виконує автоматично — умитися, одягнутися, — для дитини з особливостями сприйняття потрібно “розкласти” крок за кроком і закріпити візуально. Вдома у таких родин на кухні чи біля рукомийника може висіти послідовність карток: відкрити кран, взяти мило, помити руки, закрити кран, витерти рушником.
“Одне діло — зробити гру, щоб мама могла спокійно випити каву. І зовсім інше — допомогти дитині, яка у сім років ще не говорить”.
Це напрямок, до якого Світлана прийшла не одразу — і не за запитом від конкретних мам, а поступово занурюючись у тему й розуміючи, наскільки поширена ця потреба в суспільстві. Світлана не має педагогічної освіти. За фахом вона економіст. Але вже кілька років поспіль проходить курси логопедів, корекційних педагогів, нейропсихологів, бо впевнена: недостатньо просто надрукувати красиві картки.
Особливо гостро потребу у таких розвиваючих матеріалах відчувають родини, які через війну виїхали за кордон. Там, каже Світлана, до дітей з інвалідністю нерідко ставляться як до тих, кому потрібна опіка й фінансова підтримка, але не завжди приділяють увагу тому, щоб дитина розвивалась і вчилася самостійності. Тому такі родини замовляють українськомовні матеріали онлайн і продовжують займатися з українськими логопедами та корекційними педагогами дистанційно.
Бізнес, побудований на довірі
Асортимент Світлани — це не готові набори “з полиці”. Перш ніж запропонувати ігри конкретній дитині, вона детально розпитує маму про те, на якому етапі розвитку перебуває дитина, що вона вміє, чи розуміє звернену мову. Інколи спершу потрібні заняття зі спеціалістом, а вже потім домашні вправи з іграми як доповнення.
“Просто продати — це магазин іграшок. У мене інша відповідальність”, — говорить Світлана.
Серед клієнтів — не лише мами, а й педагоги та власники центрів розвитку дітей. Один із найбільших приватних замовлень у практиці Світлани — 96 ігор для центру розвитку в Мукачевому та Ужгороді.
Світлана визнає й слабке місце: попри бажання делегувати, каже, що має “синдром відмінниці” — переконання, що ніхто не зробить краще за неї, — тож досі левову частку роботи виконує сама. Їй допомагає 77-річна мама, яка щодня допомагає різати матеріали, є й одна наймана працівниця. Цього року Світлана вперше почала співпрацювати з рекламною агенцією для просування.
Бізнес також підтримали два гранти — у 2024 та наприкінці 2025 року, які дозволили замінити домашню техніку на професійніше обладнання.
Найбільшим своїм досягнення жінка називає відгуки мам, які діляться, чого досягли їхні діти завдяки заняттям з картками, які Світлана створила.
Війна, яка не залишає вибору
Повномасштабна війна застала Світлану, як і тисячі інших сум’ян, зненацька. Перші пів року вона майже не працювала. Родина виїхала до Тернополя, а вона була переконана, що тепер нікому не потрібні розвивальні матеріали. Згодом зрозуміла, що помилялася.
Діти продовжували народжуватися, рости, вчитися говорити й читати. Світлана каже, що саме війна ще раз переконала її: розвиток дітей не можна відкласти.
За кілька місяців Світлана з родиною повернулася у рідні Суми. Саме тут активно веде офіційний бізнес і думає не про переїзд, а про розширення команди. Хоче найняти ще одну майстриню, людину, яка вестиме соцмережі, створити власний сайт і більше співпрацювати з фахівцями, які займаються з дітьми з особливими освітніми потребами по всій Україні.
Під час однієї з останніх атак російський безпілотник влучив у будинок, де живе Світлана. Раніше приліт був і неподалік її майстерні.
“Ледь дожила до ранку, аби поїхати і перевірити, які пошкодження в офісі. Чи вціліло моє обладнання та матеріали. Слава Богу, лише трохи пошкодило вікна”.
Створення розвиваючих карток для Світлани — вже давно не просто сімейний бізнес. Це спосіб сказати, що в Сумах досі планують майбутнє. І що воно починається з дітей, які попри війну вчаться говорити, читати й радіти життю.
***
Війна неабияк змінила дітей, говорить жінка. До прикладу, її син потребує більше часу разом, ніж раніше. І це нормально, адже діти в постійному стресі через вибухи і сирени. Їм необхідно відчувати себе захищеними.
Світлана ділиться, вони з родиною часто сідають разом грати в настільні ігри, які вона створює. Сміються, сперечаються, вигадують нові правила. Саме в такі вечори, говорить жінка, дитина знову почувається дитиною. Тому її матеріали сприяють не лише розвитку малечі, а й дають привід частіше проводити час разом усією родиною.
Також віднедавна мають із сином ще одну традицію. Перед сном відкладають телефони й довго розмовляють. Що сьогодні було хорошого? Що засмутило? Що не вдалося? Жінка каже, війна зробила її одинадцятирічного сина тривожнішим. Він почав боятися засинати в темряві. Тому такі розмови перед сном допомагають розслабитися.
Напередодні ввечері, коли Світлана розповіла сину, що йде на інтерв’ю, він обійняв її й сказав: “Мамо, як я тобою пишаюся”.
