КП «Електроавтотранс» працювало у перші дні повномасштабного вторгнення, потім тролейбуси і автобуси не виходили на рейси майже до кінця березня. Та для депо знаходилась робота – тут готували їжу для сумської тероборони та займалися гуманітарною допомогою.
Із водійкою тролейбусу, яка працювала у кінці лютого 2022 року, ми домовились зустрітися у депо, але в цей день росіяни вчергове обстрілювали енергетичну інфраструктуру і зв’язку, аби підтвердити зустріч, не було. Підходжу до прохідної, а там вже стоїть Анна. Вона висока, білява і дуже енергійна. Говорить швидко, емоційно і багато посміхається. Ніжно називає тролейбуси «лапочками» та «ластівками» й не уявляє свого життя без водіння. Про те, як працювала водійка тролейбуса на початку повномасштабного вторгнення та чому пасажири приносили з собою солодощі – читайте у матеріалі Трибуни Суми.
Анна Нефьодова
Вранці 24 лютого, як зазвичай, тролейбуси виїхали на рейси. Я мала вийти після свого змінника о 9 ранку, але на той час усім водіям сказали екстрено повернутися у депо. Нас відпустили додому і сказали слідкувати за розпорядженнями диспетчерів. 25 лютого ми вийшли на роботу і мій змінник їхав з Центроліту разом з російськими танками. Він сказав мені бути дуже обережною, бо коли їхав, не знав, що відбудеться в наступні хвилини. Я бачила лише один танк, але працювала на свій страх і ризик, бо ввечері розпочалися обстріли.
Думок не піти на роботу у мене не було, адже є пасажири. Я чітко знаю, що у мене в графіку Центроліт, куди потрібно відвезти людей на роботу, адже нічим іншим вони не доберуться.
Два дні ми були вдома, а 28 лютого директор повідомив, що на 6 ранку потрібні добровольці, які відвезуть працівників Хімпрому та Центроліту на роботу. Я, не довго думаючи, розбудила свого чоловіка, який також працює водієм, і ми приїхали на роботу. У депо були прострілені ворота, навкруги лежали гільзи: напередодні тут був бій.
Нам сказали брати старі тролейбуси і кому не страшно – на лінію. Ми й поїхали. Возили пасажирів безкоштовно. Люди були дуже щасливі, коли тролейбус під’їжджав до зупинки, бо заводи все ще працювали, а громадського транспорту не було. Пасажири підходили до мене і дякували. Кожен намагався принести мені якесь яблучко чи цукерку, навіть було таке, що намагалися дати гроші.
У той день виїхали п’ять водіїв. Пам’ятаю, як приїхала на Роменську, і там розпочався обстріл. Диспетчер сказала мені висаджувати людей і швидко повертатися у депо. Я їй говорю: «Та чому швидко, у мене ж не попали, я поїду спокійно за маршрутом. Люди ж чекають. Я їх повезу». Мені говорили у разі небезпеки кидати тролейбус, та як його кину, шкода. Та більше було шкода тих людей, які стояли на зупинках. Вони виходили на роботу, їх ніхто не залишив вдома. У мене було бажання допомогти – я і допомагала.
Зі страхом ніяк не боролась, бо мені не було страшно. Я вважаю, якщо тобі судилося, щоб прилетіло, то воно прилетить. А страх і паніка заважають роботі водія, вони можуть призвести до ДТП. Крім того, не можна показувати пасажирам, що тобі страшно. Я просто під’їжджала до зупинки, просила людей заходити швидше і ми їхали далі. У мене й досі немає страху.
Після перерви перші тролейбуси виїхали у кінці березня. На чергування ставили не всіх, а лише за бажанням. За час, поки сиділа вдома, дуже скучила за тролейбусом. Просилася першою на рейс. Я не одна така була, багато хто просив поїздити хоча б по депо.
28 березня ми нарешті виїхали і возили пасажирів безкоштовно. Вони також були дуже щасливі, бо іншого транспорту не було.
Перше відключення світла відчула, коли просиділа у своєму тролейбусі без автономного ходу п’ять годин на кінцевій зупинці. Для мене будь-який тролейбус, навіть, старенький, це моя лапочка, моє сонечко. Я з ним розмовляю, піклуюсь про нього. Як його кинути?
Водієм працюю другий рік. До цього була контролером на підприємстві, та після декретної відпустки вирішила перевчитися на водія. Для мене водіння – це життя. Їздити на тролейбусі чи легковій машині – це моє. Часто питають, чи не страшно через габарити, та для мене він маленький і компактний. Адже, сприйняття за кермом зовсім інше, ти відчуваєш, де проїдеш, а де – ні.
У дощ буває важкувато, ти не злазиш з даху тролейбуса, бо треба поправляти штанги, але пасажирів возити все одно потрібно.
Спочатку було нелегко прокидатись о 3 ранку, щоб вийти на ранкову зміну, але у графік втягуєшся, до того ж нам дають достатньо часу для відпочинку. Уже звикла. Зараз вже навіть раніше будильника прокидаюся.
У нас і до війни був згуртований колектив, кожен стояв за інших, якщо десь поламаєшся на лінії, то повз ніхто не проїде, допоможе. Деякі наші зараз воюють, дехто виїхав закордон, та більшість вже повернулися.
Зараз працюємо за графіком. Пережили те, що було, і ще переживемо. І будемо й надалі возити пасажирів.
***
У Анни троє дітей і великі мрії. Коли вона розповідала, як працювала у перші дні повномасштабного вторгнення, я спитала, чи не зупиняла її думка про дітей, коли вона виходила на роботу. «Так я ж заради них і старалась. У тих людей, які чекали на зупинках, також є і сім’ї, і діти», – відповіла водійка.
