Олександр мріяв стати пожежником з дитинства, його батько пропрацював у пожежній частині 25 років, а зараз молодший брат збирається вступати на цю ж спеціальність. Говорить: «Це хороша робота, якщо вона твоя – то вона твоя». Гасіння пожеж не було легкою справою і у мирні часи, а війна принесла випадки, з якими рятувальники раніше не стикалися. Саме про такі виїзди «Трибуна Суми» розпитала пожежного рятувальника 2-ї Державної пожежно-рятувальної частини ДСНС у Сумській області Олександра Стуканя.
24 лютого рано-вранці усі наші чотири зміни зібрали в пожежній частині. Розпочалося повномасштабне вторгнення. Тоді ніхто не розумів, що буде далі. Перші чотири дні війни всі жили на роботі, ніхто не їздив додому. Далі почали працювати одразу по дві зміни: дві доби на роботі, дві – дома. Завжди знаходилися на зв’язку.
Багато сумчан виїхали з міста, тому спочатку викликів на побутові пожежі не було. А потім почалися авіанальоти. Ми виїжджали на підстанцію, та гасити там було нічого, й електрики одразу розпочали аварійні роботи.
Найперший саме «бойовий» виїзд після авіаударів був на Роменську. Це був повний жах. Одна з бомб потрапила у двоповерховий будинок, від якого майже нічого не залишилося. Ми приїхали на виклик і побачили розкидані вулицею тіла. Купи цегли й сміття. Так, на пожежах бувають загиблі, але зазвичай це одна-дві людини. А тут ми тільки в перші години знайшли 12 людей. Удалося врятувати жінку, яка лежала, привалена бетонною плитою. Прибрати її було проблематично, адже кран в те місце під’їхати не міг. Тому ми дуже обережно десь півтори-дві години розбивали плиту, щоб дістати звідти постраждалу.
Розшукувати людей у таких умовах важко. Ми розділили вулицю між собою і все планомірно оглядали, просуваючись від будинку до будинку. Нам допомагали військові та спеціалісти з пошуковими собаками. Відштовхувалися від того, що в одній хаті повинні знаходитись в середньому дві людини. Також сусіди підказували, де і кого шукати.
Морально це дуже важко. Працювати, розбирати завали – можна, але бачити стільки загиблих – нестерпно. Це все проходить через тебе. Страшно було спочатку, але, знаєте, очі бояться, а руки роблять. Працювати страх не заважав. До того ж нас добре підготували інструктори.
Потім була пожежа після артобстрілу на лакофарбовому заводі. З такими масштабами ми до цього не стикалися. Приліт був у цех, де зберігалася велика кількість фарби та ацетону. Горіло дуже сильно. Гасити та розбирати завали було складно: це десь 500 квадратних метрів червоного розпеченого металу, який ти нічим не візьмеш і до якого не підійдеш. Усе у фарбі, ми наче тонули у ній.
У першу чергу локалізували пожежу, щоб вона не перекинулася на інші ділянки. А далі заливали водою. Заправлялися з річки, бо у той день у Сумах не було ані світла, ані води, викручувалися як могли. Вважаю, що ми відпрацювали на відмінно, бо вогонь не розповсюдився на інші приміщення. А найголовніше, що у той день ніхто не постраждав.
Ще у нас був виїзд на Хімпром під час витоку аміаку. Трубу пошкодило осколком, виток, на щастя, був невеликий. Ми виїхали у костюмах хімзахисту, разом з робітниками заводу наклали на трубу манжет.
У нашій роботі змінилося те, що ми почали виїжджати у бронежилетах і шоломах. Додалася специфіка поводження з вибухонебезпечними предметами: ми проходили навчання, як їх гасити, які можна водою, а які лише піною чи порошком. Куди краще не підходити близько і до чого не торкатися. Та ми займаємося частиною Сум і кількома селами Сумського району, а найбільше зараз змінилася робота у колег із прикордонних районів: у них постійні виїзди через обстріли.
Мені здається, від початку повномасштабного вторгнення люди стали трохи обережніші, бо звичайних побутових пожеж поменшало. До літа у нас були виїзди лише після обстрілів. Восени, з початком вимкнень світла, почастішали інциденти, пов’язані з порушеннями правил техніки безпеки. Пожежі виникали через проблеми з пічним опаленням, також були випадки отруєння чадним газом за неправильного використання генераторів.
Взагалі ми працюємо так: у пункт зв’язку поступає виклик, у динамік оголошують, хто виїжджає, ми одягаємося, сідаємо в машину і погнали. На збори у нас є хвилина. Все, як у фільмах, лише немає пожежного стовпа. Він використовується, коли караульне приміщення, де знаходяться рятувальники, розташоване на другому поверсі будівлі. Такий стовп може зіграти злий жарт, якщо спуститися ним спросоння, тому їх зараз у нас не використовують.
Колектив у нас трохи відчайдушний, у всіх одна мета: ліквідувати пожежу будь-якими способами. Звичайно, в першу чергу ми маємо убезпечити себе. А так, алгоритм один – приїжджаємо, робимо розвідку, перевіряємо, чи відключені світло та газ. Одразу шукаємо людей і за необхідності надаємо домедичну допомогу. І приступаємо до гасіння. На щось буває важко дивитись, але це наша робота. Ми повинні її робити, і ми її робимо.
