Напевно, ви усі бачили подібні коментарі у соціальних мережах, або навіть і писали їх, чого не зробиш у стані афекту та ще й в драматичному оточенні свічок та ліхтариків. За усіма теоріями змови і сплесками емоцій можна не помітити людей, які незважаючи ні на що, роблять життя у місті нормальним, навіть під час війни.
«Трибуна Суми» продовжує серію про героїв тилу і цього разу ми поспілкувалася із старшим майстром Сумської дільниці Максимом Шульгою про початок повномасштабного вторгнення, відновлення пошкоджень і руйнувань енергооб’єктів та ті самі відключення світла.
Максим Шульга
24 лютого десь о 5 ранку мені зателефонував один із слюсарів, у якого родичі під Великою Писарівкою, і каже «Йдуть. Йдуть колони». Тоді ми зрозуміли, що розпочалася війна. Транспорт вже не ходив, я зателефонував колезі й ми поїхали на чергування машиною. Якщо чесно, я не знав, що буде до вечора. Ми дивилися новини, публікації у соціальних мережах, як по області їдуть величезні колони російської техніки. Були у телефонному режимі з іншими підстанціями.
Електронні системи нашого підприємства були заблоковані. Ми відновили у паперовому вигляді списки працівників із телефонами та адресами, щоб на випадок аварійної ситуації знати, де їх знайти. Більшість робітників тимчасово залишилися вдома й чекали на розпорядження.
Це був кінець місяця і мені потрібно було вирішити питання графіків чергових на підстанціях, побудованих по 12 годин. Через введення комендантської години хлопці погодилися чергувати цілодобово. Чергова машина збирала і розвозила працівників на роботу. У перші дні повномасштабного вторгнення я кілька разів об’їжджав усіх, хоча б для того, щоб поспілкуватися та показати, що я в Сумах, нікуди не виїхав.
На момент бомбардування, 3 березня, на підстанції був лише черговий. На щастя, він не травмувався. У приміщенні винесло вікна, у радіусі 300 метрів літали величезні шматки залізобетону. Уночі ми туди не поїхали через ризик натрапити у темряві на пошкоджену ізоляцію. Вже зранку побачили масштаби руйнувань: шматки обладнання, покручений метал, осколки — все це було безладно розкидане, ніби тут погралося величезне кошеня.
Досвіду відновлення електрообладнання після подібних руйнувань у нас не було. Це був шок. Просто руки опускалися. На підстанції не було електропостачання для забезпечення власних потреб, тому ми не могли підключити електроінструмент. Для початку озброїлися різаками й почали наводити порядок, а далі зайнялися ремонтом уцілілого обладнання. Те, що не було зруйноване, відновили. Але багато такого, що не підлягає ремонту. Працювали, як того вимагали обставини, без вихідних.
Чи було страшно? Так, коли літали над головою літаки. Але ми справлялись – робити треба. Страх не заважав. Можна було сісти й сидіти, але від цього нічого б не змінилося. Стоїш працюєш і дивишся – куди падати, якщо що. Десь зустрів думку, що під час війни першими загинули ті, хто здався. Другими – ті, хто чекав, коли закінчиться. А вижили ті, хто продовжували працювати. Це як про двох жабок у глечику. Потрібно вибиратися. Потрібно продовжувати жити. Як би там не було.
«Так що ви, оцими от руками вимикаєте мені світло?», – питаю у Максима. «Іноді, так», – відповідає.
На днях моя дочка прийшла з гуртка і розповідає, як там батьки обговорювали, що енергетики «вимикають світло, як їм хочеться». А я їй пояснюю, що не може такого бути, щоб вимикати, коли захочеться. Є команда диспетчера і вона виконується в обов’язковому порядку протягом п’яти хвилин. Якщо цього не робити, може розвинутися системна аварія і на відновлення підуть тижні.
Усі графіки вимкнень світла — і планові, і аварійні — погоджуються. Технічної можливості усім все порівну поділити, на жаль, немає. Вимикають там, де навантаження більше, тільки тоді буде ефект від аварійних відключень для системи. Це убезпечує від різких перепадів напруги, через які може виходити з ладу побутова техніка. Навіть якщо черговий не виконає відключення, це протягом кількох секунд автоматично зробить релейний захист.
Планові та аварійні вимкнення світла створюють велике навантаження на механічний ресурс вимикачів. Старе обладнання, яке експлуатується десятками років, необхідно замінювати. Взагалі фізичний знос приходить десь через 10-15 років експлуатації. Щось ми вже оновили, десь це поки що неможливо зробити, бо через руйнування залишилося дуже мало резервів обладнання.
Зараз, під час масованих ракетних обстрілів, кілька разів превентивно вимикали електроенергію, у тому числі й в Сумській області. Це правильні дії, адже сила електричної енергії дуже велика й навіть маленьке пошкодження на працюючому обладнанні може призвести до довготривалих ремонтних робіт. А так ми все оглядаємо й вмикаємо протягом 10-15 хвилин, уникаючи можливої технічної аварії.
Взагалі, навантаження у Сумах знизилося. Дехто ставиться свідомо й економить, багато людей виїхало, певні виробництва не працюють або працюють не на повну силу. Я навіть не уявляю, на що жалітися. У мене вдома автономне опалення, і при режимі -4/+2 дещо прохолодно, але я думаю про те, як живуть люди у Херсоні або Миколаєві під постійними обстрілами.
Як ми реагуємо на критику у соціальних мережах? Як кажуть, бог терпів, і нам велів. Мене це не ображає, бо ми виконуємо свою роботу. І якщо комусь хочеться пожити у нашій шкурі, то у нас є вакансії. Я працюю тут років вісім і чомусь черги з бажаючих приєднатися до нашого колективу немає.
Не потрібно створювати штучних скандалів і поширювати фейки. Ми маємо вірити одне в одного так само, як ми віримо в армію. Щоб перемогти в цій війні, кожен повинен робити те, що він робить. Лікарі – лікують, водії – возять пасажирів, енергетики – забезпечують електропостачання. Ми повинні об’єднуватися, або хоча б не плювати одне одному в спину. Тоді буде набагато краще.
