Із початку повномасштабного вторгнення сумська волонтерка Катерина Андрєєва евакуювала та прилаштувала понад тисячу собак — і не збирається зупинятися. Про шлях до волонтерства та свої мрії жінка розповіла редакції Трибуна.Суми.
«Я просто знаю, що я маю це робити»
«Є люди, які не вміють відчувати, які не люблять тварин, дітей. А є емпати, як я. Я не знаю, як можна не відчувати жалю, любові. Мені всіх шкода, я хочу всіх обігріти, всім дати краплю любові», — так про себе розповідає Катерина Андрєєва.
До волонтерства Катерина прийшла більше десяти років тому — через дітей-сиріт. Возила у дитячі будинки цукерки, одяг, меблі. Каже: так склалося, що її коханий чоловік сам із дитячого будинку, тому зараз дуже підтримує її в цьому. Жінка ділиться: з дитинства хотіла взяти в свою родину дитину-сироту — не знає звідки це бажання, але воно було завжди. Так само як і любов до тварин.
«До війни я займалася практично лише допомогою дітям. Везла їм все, що просили. Ці діти нікому не потрібні. І я їхала до них не як спонсор, а як рідна людина, мене діти люблять, діляться зі мною своїми емоціями, переживаннями, їм не вистачає такої людини. Вони телефонують мені, коли хочеться. Я просто знаю, що я маю це робити», — згадує Катерина.
Балто
У дворі Катерини нас зустрічає маламут. Масивний, трохи насторожений. Жінка повторює: «Балто, мене не образять ці люди, все добре». Він живе тут лише кілька днів, проте по-господарськи обнюхує нас. Через особливу енергетику собака одразу прив’язався до жінки та ходить за нею по п’ятах. Назвали його на честь пса такої ж породи, який на початку XX століття доставив антидифтерійний токсин у місто Ном на Алясці і врятував дітей.
Понад тиждень Балто самотньо блукав Сумами, у соцмережах ширилися оголошення про пошук його господаря, однак ніхто не відзивався. Його доля — невідома: хтось розповідає, що він жив у чоловіка з наркотичною залежністю і не отримував належного догляду, інші кажуть, що він втік з одного з сіл на околиці Сум. Як би там не було, його стан показує, що про нього не піклувалися: він був дуже худим, з ранами по тілу. Небайдужі люди змогли зловити собаку та привели Каті пішки з іншого кінця міста у завірюху.
На наступний день собаку відвезли до ветеринара та грумера. Його обстежили та вакцинували. За словами лікаря, йому не більше двох років, в цілому він здоровий.
Завдяки підписникам в Instagram для Балто зібрали майже 8 тис. грн — це допомогло Каті покрити витрати: одного лише м’яса, яке дуже важливе для цієї породи, придбала майже на 3 тисячі.
«Цю породу собак слід годувати сирим м’ясом. Тож закупила цілий пакет яловичини, я його заморозила, потім обдаю окропом, аби воно не було нічим заражене, і потім даю йому. Оце така миска йому на один раз. Ще одна стихія їхня — це морози, вони кайфують від морозів, влітку їм дуже складно через жару. Я його хотіла в теплі залишити на ніч, а він звідти вибігає — йому хочеться на холод», — розповідає Катерина, доки Балту доїдає останній шматок.
Катя ділиться: її коханий прикипів до цієї собаки особливо і хотів лишити у себе. Колись схожий пес урятував його на Донеччині — жив із ним поруч в окопі, а потім загинув від влучання бомби.
Історія Балто щаслива, говорить Катя: завдяки аудиторії у соцмережах для нього вже знайшли нову родину — у приватному будинку під Києвом, у людей, які раніше тримали маламутів і знають їхні особливості.
Поруч з Балто у дворі за увагу Каті борються два чорненькі цуценяти. Ще кілька тижнів тому їх було одинадцятеро — вони народилися просто в окопах, на очах у військових. Малят вирішили перевезти в Суми: лишати там було небезпечно. Через сильні морози та маленький вік за ними треба був особливий догляд. Поселили їх у теплиці біля будинку Катерини, туди поставили буржуйку, аби цуценята не замерзли. Кілька разів на день Катя варить їм кашу з м’ясом. Дев’ятеро цуценят вже у нових родинах у безпечних регіонах країни. Це один із принципів волонтерки — вона намагається прилаштувати врятованих тварин подалі від вибухів, там, де люди їх не покинуть.
«Вони мене чекають»
Останні кілька місяців Катя не їздить на евакуацію тварин у прикордоння Сумщини — погода не дозволяє. Сніг ніхто не чистить, цивільних машин майже немає, дрони контролюють дороги. До цього ж за кілька років здійснила сотні виїздів у небезпечні райони, аби врятувати тих, кого кинули помирати.
Згадує: вперше поїхала на евакуацію тварин у Херсон — одразу після підриву Каховської ГЕС у 2023 році. Тоді просто не могла залишитися вдома, коли уявила, як тварини помирають під водою. Поїхала без кліток і переносок, на орендованій машині, ще з одним волонтером. Клітки купувала дорогою на донати. За два заїзди привезла сорок собак і понад тридцять котів. Усіх прилаштувала.
Під час виїздів із гуманітарною допомогою по прикордонню Сумщини на початку повномасштабної війни часто бачила кинутих тварин — забирала, вакцинувала, лікувала, шукала господарів. Потім почалися масові обстріли й евакуація людей — і масштаб змінився.
Фото з архіву Катерини Андрєєвої
«Мені особисто нічого страшно. Я боюсь павуків і дуже сильно боюсь акул. Більше я нічого не боюсь. Я можу сміло поїхати під КАБи, під обстріли — тому що мене чекають вони. У мене любов до тварин — це пріоритет. Це моє покликання».
Відтоді — сотні виїздів: Миропілля, Краснопілля, Велика Писарівка, Хотінь та інші прикордонні села Сумщини, звідки вже виїхали майже всі люди.
«У Мірополлі вивозила і собак, і кіз, і кролів, і корів. Також і людей брали, які просилися. В один із днів в бус вмістилося 6 кіз, 15 собак, 13 котів і 10 людей».
Спринтер для евакуації волонтерці подарували друзі з Румунії. Завдяки йому — врятувала сотні життів. Одна з найважчих евакуацій була навесні 2024-го з Великої Писарівки, згадує Катя. Селище тоді було під постійними важкими обстрілами, покинутих тварин — незліченна кількість. Проходячи повз один із будинків, жінка почула стукіт у вікно: вівчарка лапою шкребла по склу — звала людей. Її залишили в зачиненому будинку. Ще кілька днів — і не врятували б. Волонтери вибили вікно, собака була напівмертвою. Зараз вона живе у новій родині в Ірпені.
Бувало — різали болгаркою ланцюги, бо собак прив’язали так, що інакше не звільнити. Одного разу знайшли зав’язаний мішок із мертвими котами. Катя досі не може знайти цьому пояснення: чому їх просто не відпустили, навіщо лишили помирати в муках.
Фото з архіву Катерини Андрєєвої
«Мене береже молитва»
«Я стільки їздила і буду їздити, мене нічого не зупинить. Уже бус евакуаційний стоїть у мене почищений, я вже підготувала його. Аби сніг розтанув лише», — говорить жінка, відкриваючи двері авто, яке заставлене клітками до самої стелі.
На евакуацію зазвичай виїжджають ще в сутінках — близько п’ятої ранку. Якщо є можливість, координують виїзд із військовими. У бусі двадцять турнікетів, десятки кілограмів корму, якнайбільше кліток. За кермом буса на такі поїздки – друг Ігор. Каже: тільки з ним почувається в безпеці. Обоє навчені надавати першу допомогу, у кожного — аптечка. Чужих із собою не беруть, адже ніколи не знаєш, як незнайома людина поведеться в екстреній ситуації.
«Я знаю: якщо нас ранять, Ігор мене не кине, я Ігоря не кину, ми один одному турнікет накладемо. Для мене безпека моя і екіпажу — у пріоритеті».
РЕБи та броньовані авто волонтерка не використовує свідомо: хоче виглядати як звичайна цивільна, не привертати зайвої уваги дронів. Бронежилет і каску теж більше не вдягає — з тієї ж причини. Каже: її береже молитва. З дитинства релігійна, перед кожним виїздом читають молитви разом із Ігорем.
«Бувало, що за нами летіли дрони, нас крили з РСЗВ, КАБи поруч лягали, але ми живі. Я вірю, що мене береже Бог».
Вивезти всіх неможливо — це Катерина знає. Тому ті тварини, яких не вдається взяти, не залишаються без нічого: розсипає мішки корму вздовж дороги, щоб хоч якийсь час мали що їсти.
Зазвичай виїзди адресні: люди самі просять вивезти своїх тварин або повідомляють про покинутих. Але коли волонтери приїжджають і бачать реальну картину — евакуювати доводиться значно більше. Лише одиниці під час евакуації забирають тварин із собою. Решта тварин лишаються один на один із голодною смертю під обстрілами.
«Це можуть бути адресні заявки. Я знаю, що у конкретному дворі є собаки чи коти. Їх кинули, або як кажуть, не встигли забрати. Головне, що мікрохвильовки і каструлі забрали. А буває таке, що їдемо, а вони цілою зграєю біжать — бігом відкриваю спринтер, і кого змогла на повідок взяти або у клітку засунути, того врятували. Але головне, що я знаю: винні у всьому цьому лише люди, це через них тварини стали вуличними».
Присипляти собак, щоб вловити, жодного разу не доводилося. Каже: знаходить до них підхід. Вони відчувають — і йдуть.
«Я знаю, що тварина без людини пропаде, він не знайде собі їжі і помре, тому треба рятувати».
Тисяча собак і система
З початку війни Катерина евакуювала та прилаштувала понад тисячу собак. Кожну тварину — обов’язково до ветеринара і грумера після евакуації. Хворих лікує, усіх стерилізує. Собак не прилаштовує в притулки, лише — у нові родини подалі від фронту. Передає їх виключно за договором, де прописані права та обов’язки власника.
«Якщо людина не готова офіційний договір укласти — значить, я не можу довірити їй тварину».
Корм для тварин їй передають друзі з-за кордону. Частину бере на евакуацію, щоб годувати тих, кого не вдається взяти із собою. Також на утримання чотирилапих та їх лікування донатять небайдужі підписники. Усі збори Каті, говорить, із чеками, актами прийому-передачі, звітами — репутація — головне для неї. Усі документи, що стосуються фінансів, збирає у папку.
Окремий напрямок — допомога військовим: зарядні станції, авто, ліки. Саме через один такий збір Катя познайомилася зі своїм коханим. Військовослужбовиця попросила допомогти з зарядною станцією для бригади, домовилися про зустріч — але у неї пробило колесо. Замість неї приїхав побратим. «І от, будь ласка, цей чоловік в моєму серці», — каже Катя.
Зараз коханий дуже підтримує жінку, дозволяє займатися «справою для душі» — так вона сама це називає. Волонтерство, каже Катерина, — це не професія. Але без цього вона себе вже не уявляє.
Влітку Катерина мріє збудувати у своєму дворі два великі вольєри. А після війни — відкрити притулок, аби рятувати в сотні разів більше тварин. А поки чекає, коли розтане сніг на прикордонних дорогах, аби поїхати до тих, кого покинули.
***
На момент публікації матеріалу Балто та одне з цуценят — вже у нових родинах. Інша чорненька дівчинка ще чекає на своїх господарів. Якщо ви хочете підтримати евакуацію або взяти тварину у свою сім’ю — знайти Катерину Андрєєву можна в Instagram та Facebook.
