Із військовими психологами мобілізовані вперше зустрічаються, коли проходять тест «Адаптивність-200», який визначає, наскільки людина здатна виконувати задачі у війську, після цього у навчальному центрі, а згодом вже під час служби. Аби з’ясувати, чим саме займаються військові психологи, як ця робота відрізняється від цивільної психології та чому важлива у війську ми поговорили з Романом Кандибуром — тимчасово виконуючим обов’язки офіцера групи контролю бойового стресу 117-ї окремої бригади територіальної оборони.
Правило перше. Не стати паперовою армією
Роман Кандибур мобілізувався рік тому, має роки практики психотерапевта, роботи з ветеранами та сім’ями військових, співпрацював із ГО «ЦГІ «Інтелект Сумщини»: зустрічався з групами взаємодопомоги, проводив заняття для дружин комбатантів, а також займався бізнес-тренерством, розвитком плейбек-театру та проведенням фестивалів у Дніпрі. У Суми він потрапив суто тому, що шукав бригаду, де зможе повноцінно використовувати свої професійні навички й допомагати людям.
Роман умовно ділить військових психологів на тих, хто має звання й фізично знаходяться у війську, й тих, хто залишається цивільними, але працюють із військовими.
Військових психологів готує Військовий інститут Київського національного університету імeні Тараса Шевченка. Якщо кандидат має психологічну або суміжну з нею освіту, то може довчитися у закладі два місяці й отримати професію військового психолога. Роман Кандибур вважає, що таке навчання працює переважно на папері й допомагає отримати первинне офіцерське звання, але усіх необхідних знань і навичок не дає.
За словами Романа, перед військовими психологами ставлять різні задачі залежно від підрозділу й обставин, хтось може лише обраховувати тести, а хтось займатися документообігом або розслідуваннями.
Він вважає, що психологи важливі саме під час базової загальновійськової підготовки (БЗВП), коли мобілізовані навчаються первинним бойовим навичкам. Коли Роман був у навчальному центрі, то місцевий психолог провів лише одну лекцію, а є «учебки», де навіть і цього не відбувається.
На БЗВП психологи дуже потрібні, вони мають допомагати на етапі первинної адаптації. У мобілізованих може бути підвищена тривожність, розлади сну, бо вони змінили звичний спосіб життя та соціальне оточення, мають фізичні навантаження й знаходяться у стані невизначеності.
Роман Кандибур говорить, що з роллю психологів так чи інак справляються інструктори, але потім в своїй роботі він навчає бійців й працює зі стресом та психологічними травмами, яких, можливо, можна було б уникнути, якби ті пройшли якісну психологічну підготовку під час БЗВП.
На його думку, такі прогалини трапляються через те, що десь не вистачає фахівців, десь навчання проводять формально або концентруються лише на бойовій підготовці.
Після БЗВП мобілізований потрапляє в підрозділ і там має знову пройти опитування й спілкування з психологом, але цього переважно не відбувається через брак часу. Тому введенням у колектив та адаптацією нового бійця займається командир, і якщо він компетентний, то багато чого робить замість психолога.
У подальшому з військовим психологом мобілізований зустрічається вже коли виконує роботу у своєму підрозділі.
Правило друге. Обирати вдалий час
Роман Кандибур разом з чотирма колегами працює у групі контролю бойового стресу. Вони їздять по батальйонам і ротам, зустрічаються з військовими і проводять психоедукацію, підтримуючі зустрічі або індивідуальні чи групові обговорення.
Психоедукація — це навчання психологічним технікам, вправам й тому, як працює психіка в різних обставинах війни.
«Якщо трапляється кризова подія, яка загрожує життю, то в людини можуть проявитися психоемоційні стани, яких не було до того. Може початися паніка або розлади сну — це нормально. Ми розказуємо військовим, як працює нервова система, пояснюємо, чому так важливо розвантажуватися й піклуватися про свій психологічний стан».
Психоедукація й відновлення займають приблизно 80% його роботи, ще 20% — консультації індивідуальні або в групі.
На підтримуючих зустрічах Роман проводить чайні церемонії, барабанні кола, плейбек-театр, співи, вібротерапію. Такі практики мають ефект новизни й дають бійцям позитивний досвід і можливість почути одне одного.
Один із засобів відновлення, який використовує Роман, — плейбек-театр — і був створений для зцілення. Це різновид театру імпровізації, у якому глядачі розповідають власні історії, а актори їх одразу ж відтворюють на сцені. Зараз розказані військовими історії відіграє Роман, говорить, що для ефективності цієї практики потрібно кілька акторів.
«Це особисті історії, коли ми їх слухаємо, то сприймаємо раціонально у категоріях вірю-не вірю, смішно-не смішно, та в кожної історії є глибокий сенсовий рівень, і щоб туди потрапити, треба мати або навичку, або сильне бажання. А в плейбек-театрі актор шукає емоції, образи, символи. І тоді спрацьовує відчуття, що мене дійсно почули».
Команда психологів виїжджає не безпосередньо на позиції, де йде бій, а на другу-третю лінію, де люди знаходяться на відновленні. Зазвичай зустрічаються у бліндажі, якийсь хаті чи на галявині.
Психотерапія, до якої я звик, тут просто неможлива. Починаючи з того, що в цивільному житті люди самі шукають психолога, у війську ж це я приїжджаю до бійців. Їм ніколи думати про свій психологічний стан, тому це моя задача.
Багато залежить від часу, коли приїжджає команда психологів. Це не має бути день, коли бійці щойно вийшли з позицій, або ж день, коли вони на них збираються. Найкращий час це другий-третій день відновлення, коли люди трохи відпочили.
Психологи працюють за планом, але якщо трапляються якісь кризові моменти, до прикладу, прильот чи підрозділ втратив боєздатність й люди знаходяться у пригніченому стані, то фахівці виїжджають за запитом. Іноді їх запрошують для злагодження команд, коли формується новий підрозділ.
Психологи роблять акцент на розбудові резильєнтності — життєстійкості, навчанні практикам подолання кризових станів — паніки, тривоги, агресії, ступора, а також відновленні після стресових подій, допомагають асимілювати отриманий досвід.
Результатом вдалої роботи для Романа Кандибура є зміна стану бійців.
«Я бачу, як змінюється енергія групи, сиділи похмурі, смурні, голови не підіймали, а тут я дістаю барабани і вони такі — о, щось цікаве».
Також важливим показником ефективності для команди психологів є випадки, коли їх знову запрошує до себе певний підрозділ, це показує, що їхню роботу цінують.
Правило третє. Не боятися знецінювання
Основні скарги, з якими до Романа Кандибура звертаються військові, це провина вцілілого, коли людина не може пережити втрату побратима, й проблеми зі сном. Скарги, з якими не звертаються, але багато говорять, це втома й невизначеність.
Команда Романа розробила «Дахотримач» — кишеньковий довідник, який містить інформаційну й практичну частину щодо психологічних станів, вправи, які можна робити перед виходом на позиції, вправи на сон та відновлення. Цей довідник роздають бійцям, або жі проводять по ньому навчання.
До спілкування із психологом військові ставляться по-різному. Роман Кандибур каже, що для тих із них, хто не стикався з психологією до цього, реакція може бути або «це щось для жінок», або ж «я не псих, навіщо мені психолог». До стигматизації психології у війську додає й радянський підхід, коли якщо людина на щось жаліється, психолог може розказати командиру і в нього з’являться проблеми.
Такі думки не на порожньому місці, подекуди таке дійсно трапляється, коли жалоби трактують як, до прикладу, підбурювання до невиконання наказів. Тому бійці намагаються не говорити зайвого, можуть бути закритими й мати недовіру.
За словами Романа, у війську велика нестача військових психологів. Через те, що це тилова посада, на неї можуть заходити нефахові працівники. Є свідомі люди, які додатково навчаються, намагаються отримати знання, а є ті, хто перетворюються на паперову армію.
На думку Романа, для військового психолога більше значить не кількість сертифікатів, а саме його навички й те, наскільки він хоче працювати.
Важливо вміти витримувати знецінювання з боку військових, які можуть доволі скептично зустріти психолога. Треба вистояти в цей момент, не почати агресувати. Також важливо відчувати емпатію та вміти усвідомлювати власні стани.
«Необов’язково бути фаховим психологом, пройти купу навчань, важливо напрацювати необхідні навички й мати розуміння цінності того, що ти робиш. Бо крім тебе ніхто цю цінність тобі не дасть».
Також має значення бажання військового психолога розвиватися, досліджувати, бо ситуація змінюється і відповідно до цього може змінюватися та допомога, якої потребують бійці.
Через те, що до мобілізації Роман мав досвід роботи з військовими, у нього не було розчарування від роботи у війську. Говорить, що розумів, що армія — не про рожевих слоників і там є різні нюанси.
У роботі йому не подобається практика приданих батальйонів, коли частина з них знаходяться на іншій ділянці фронту й підпорядковуються іншій бригаді. У таких випадках йому і колегам треба пройти довгий бюрократичний процес і витратити багато часу, аби поїхати до бійців.
Мені болить, що у мене є підрозділи, за які я відповідальний, але я у них довгий час не був. Бувають моменти, що не хочуть пускати, бо можуть боятися, що я щось перевіряю.
Та загалом за час роботи у бригаді він помічає зміни у ставленні до важливості психічного стану у військових, а що на його думку важливіше, — у командирів. Впевнений, що саме наявність позитивного досвіду роботи з військовим психологом у командира допомагає цьому запрацювати на рівні підрозділу.
***
#ПрямуємоРазом #РівністьЦеМожливість #ІнтелектСумщини
Ця публікація стала можливою завдяки підтримці Європейського Союзу, наданій в рамках проєкту «Мережа гендерних аналітичних центрів: посилення спроможності задля розробки передових політик, оцінки впливу, стратегічної адвокації та сфокусованих комунікацій щодо політик», що реалізовує Український Жіночий Фонд. Відповідальність за зміст інформації несе ГО «Центр громадських ініціатив «Інтелект Сумщини»». Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди ЄС і УЖФ.
