Трибуна Суми поспілкувалася з кількома сумчанами про те, як вони зустріли 24 лютого, як прожили цей рік, та що допомогло їм залишитися при здоровому глузді.
Олеся Боровик: не вірилося, що все побачене — правда
Про повномасштабне вторгнення дізналася десь о 5 ранку із чату журналістів. Тоді про перші прильоти написала колега із Харкова. Потім уже в стрічці новин прочитала про наступ на Сумщині. Як людина я не знала, що робити. Як журналістка – також. Редакційного завдання не було. Тому я зібралася й пішла в офіс. Зателефонувала оператору й ми поїхали містом дивитися, що відбувається. Люди масово виїжджали із Сум, скрізь суцільні затори.
Кореспондентка каналу «Ми – Україна». Від початку повномасштабного вторгнення висвітлювала ситуацію в Сумах та обстріли прикордонних громад. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня.
А далі почалися нескінченні виходи у прямий ефір. Буквально щогодини я мала давати інформацію, хоча сама нею цілком не володіла. Ми чули вибухи, звуки перестрілок, щось казали люди, щось з’являлося у чатах. Було важко розібратися, що відбувається. Тоді ще не налаштували зв’язок із Сумською ОВА, яка надалі повідомляла новини.
Пам’ятаю, як 24 лютого ввечері ходила перевірити, чи не вивісили на площі Незалежності російський прапор, бо така інформація з’явилася у деяких джерелах.
Навчилася не плакати
Ми були свідками бою на Білопільській. Виїжджали на Роменську до блокпосту росіян, та вони направили у нашу сторону автомат, щоб ми розвернулися. Тоді я не усвідомлювала всієї небезпеки, бо для кожного з нас це було чимось новим.
Перший раз після деокупації області ми виїхали у складі гуманітарної групи до Тростянця. Дорога була страшною: кругом вирвані відбійники, не було впевненості, що на узбіччі немає мін. Я їхала з камерою і все знімала. Не вірилося, що все побачене – правда. Тростянець раніше був для мене містом відпочинку, фестивалів і красивої природи. А ми побачили розбитий центр і обгорілі будинки. Не знаю, чи було побачене для мене шоком, бо до цього ми уже бачили руйнування на Веретенівці і Роменській. Бачили загиблих.
У Тростянці заїхали на базу ДСНС і мені було ніяково ставити питання, бо ці чоловіки, побачивши машину із червоним хрестом, просто плакали. Вони хотіли говорити, але не були готові показувати на камеру сльози. Брали за руку і водили місцями, де вони жили, розповідали, що відбувалось. Тоді мені хотілось якомога більше зафіксувати на відеокамеру. Ми ходили містом і не знали, чи це безпечно, чи немає розтяжок. Хотілося все показати, залишити на майбутнє, як доказ.
Я навчилася не плакати. Навіть, коли хочеться. Особливо важко, коли гинуть діти, а тобі потрібно виходити у прямий ефір. Спочатку ми знімали все, показували і загиблих у тому вигляді, у якому вони були. Та і як замилити зображення, якщо всі включення відбувалися наживо.
Перші рази, коли ми виїжджали у прикордонні села, росіяни ще іноді невеликими групами перетинали кордон. Там завжди страшно, ти пишеш інтерв’ю, а над тобою літає дрон і ти не знаєш, чий він. Ми їздили щодня. Найстрашніше мені на польових дорогах зі знаками «міни» на узбіччях. Але там живуть люди. Певний час мені навіть соромно було приїжджати у бронежилеті, бо якась бабуся там живе без нього.
Зараз люди хочуть більше розповісти, поділитися своїми думками та переживаннями. Раніше перехожі часто відмовлялися давати коментарі, а тепер самі можуть ініціювати розмову. Можливо, для багатьох це своєрідна терапія.
Впевнена, що наразі роль журналістів без перебільшень дуже важлива. Треба ловити цю мить, фіксувати подію, емоцію. Раніше ми довго вишукували теми і, щоб потрапити у сюжет, потрібно було зробити щось особливе: запам’ятати сотні знаків числа пі або завести сто котів. А зараз – пересічна бабуся стала героїнею. Її історія важлива.
Так, все наше життя змінилося. І ти цінуєш його сильніше. Мене війна навчила бути добрішою, ризик підштовхує до бажання залишити по собі хороший слід, зайвий раз не сперечатися через дурниці. Більше уваги приділяю рідним, спілкуємося тепер набагато частіше. Відновлювати сили мені допомагає сон, спортзал, можна піти на курси тактичної медицини, подивитися фільм, почитати книгу.
Ми вчимося жити тут і зараз. Це не означає не будувати планів на майбутнє. Просто виокремлювати важливе і не відкладати його на потім. Кожного дня потрібні сили, щоб співчувати, допомагати і працювати. Кожного дня – нові виклики й нові історії.
Ігор Мироненко: ми знали, що можемо покластися одне на одного
24 лютого мене розбудила дружина і сказала «почалася війна». Страх був – це нормальна реакція. Та ти відкладаєш його в бік. У травні-червні 2014 року на Луганщині я перебоявся тим страхом, коли тебе трясе. Цього разу увімкнувся інший режим: я відчував злість. То ж для початку я убезпечив свою родину, щоб розв’язати собі руки для дій, і почав шукати хлопців, з якими ми разом служили.
Офіцер морально-психологічного забезпечення Сумського ОТЦК та СП. У 2014-2015 служив в АТО. До повномасштабного вторгнення викладав гуртки робототехніки та 3D моделювання й анімації у Палаці дітей та юнацтва, засновник відкритої майстерні «Бобри в Україні».
У військкоматі нас не встигли нікуди розподілити, бо через місто вже їхали колони росіян. Ми об’єдналися у підрозділ, у якому я став командиром взводу. У моєму взводі більшість були ветеранами АТО, багато з них — мої побратими з 2014-2015 років. Ми знали, що можемо покластися одне на одного. Отримали зброю та напрямок для роботи. З часом на основі нашого підрозділу сформувався один з сумських добробатів, стояли на блокпостах. Після деокупації Сумщини мобілізувався й потрапив на службу до територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
У мене вкрали дім
24 лютого для мене не було переломним моментом. Я пережив його у 2014. До АТО я працював інженером і відкладав багато цікавих речей на потім. Мені здавалося, що життя буде довгим, ніби нескінченним, і я ще все встигну. Та одного разу я вийшов із бліндажа і подумав – а може це вже й все, може це останній день, а я нічого не встиг. Коли повернувся додому, звільнився з роботи і зайнявся зовсім іншими справами. Нарешті зробив лежачий велосипед, про який давно мріяв. Робота в майстерні стала моєю реабілітацією, після кількох тижнів я перестав вночі вскакувати й шукати під диваном автомат.
Основна різниця повномасштабного вторгнення й АТО для мене в тому, що у мене вкрали дім. Тоді я був на війні, а дім був наче у безпеці. Тепер безпечного місця немає. І якщо хтось думає, що зможе повернутися в те життя, яке було раніше, то він помиляється. Ми всі змінилися.
У кожного своя війна, немає такого, що є якесь умовне місто Суми і тут всі однаково думають чи однаково відчувають війну. Люди різні. Дехто досі не розуміє, що війна почалася, хоча вона йде ще з 2014 року. Такі, на жаль, роблять висновки лише, коли прилетить у їхню хату.
Це не означає, що потрібно думати лише про війну, від цього швидко вигориш, зламаєшся. Важливо заряджати свої батарейки, перезавантажуватися, відновлювати сили. Це може бути концерт, нове хобі чи зустріч із друзями. Не потрібно відкладати своє життя на після війни. Бо його може й не бути.
У багатьох нарешті зникла ілюзія «братського народу» і того, що пацифізмом можна чогось добитися. Добро повинно бути з кулаками. Люди ліниві, а під час війни заворушилися, почали проявляти себе — хтось погані сторони, хтось хороші, але вони стали справжніми. Навчилися цінувати дружні стосунки й налагоджувати зв’язки. Зараз у суспільстві загострене відчуття справедливості, важливо цим скористатися і добиватися позитивних змін.
Хтось рахує свій вік за роками в паспорті, але це не так. Для тих, хто так і не подорослішав, війна дає досвід у дуже концентрованому вигляді. Можливо, це трохи романтично звучить, але я роблю ставку на те, що ми, як суспільство, нарешті подорослішаємо. Почнемо по-іншому сприймати себе, життя, Україну.
Якщо хтось відчуває провину за своє більш-менш нормальне життя, є простий спосіб цієї провини позбавитися – задонатити на ЗСУ. Для цього необов’язково мати гроші – можна звернутися у волонтерську організацію, адже люди потрібні усюди. Тут, як і зі страхом, потрібно діяти, навіть, якщо твоя дія неправильна. Це краще, ніж взагалі нічого не робити.
Тому потрібно працювати, можливо, звернутися до психолога, кому допомагає – до церкви. Важливо не замикатися в собі, а спілкуватися з іншими людьми, вчитися радіти невеликим радощам. Прийняти той факт, що в житті багато гівна, але це не означає, що й нам треба бути гівном 😉
Тетяна Нянькіна: була на зв’язку з групами дітей і театром для людей з інвалідністю
24 лютого десь о 5 ранку зателефонував один із наших акторів і сказав, що почалася війна. Ми планували нікуди не виїжджати і залишитися у Могриці, де наш другий дім. Я розбудила старшого сина, відчувала себе розгублено. У чат почали писати діти, з якими я займаюсь акторською майстерністю. Перше повідомлення було від дівчинки, яка написала «я вас всіх дуже люблю». Ми переписувалися і я зрозуміла, що потрібно зібратися. На мені відповідальність бути при здоровому глузді і оптимізмі, як би я себе не відчувала. Я була постійно на зв’язку з двома групами дітей і театром для людей з інвалідністю. Для мене це було не обов’язком, а рятівним кругом.
Керівниця театральної студії «Реп’ях», акторка Театру «Нянькіни»
Я не можу виступати
Уже на початку березня ми почали записувати вірші на телефон та викладати їх у соцмережі. Перший – для дівчинки, яка зустрічала свій день народження у бомбосховищі. Потім з’явився проєкт «Казка у валізі»: з мінімальними декораціями ми знімали українські казки та ділилися цими відео.
Ми з театром обговорювали можливість і доречність відновлення вистав, але всі були ніби онімівші, паралізовані. Першим заходом став концерт «Я тут», куди ми запросили наших друзів-музикантів. Люди, які багато років на сцені, приходили на репетиції і казали «я не можу виступати», хтось плакав. Та цей вечір пройшов дуже класно. Потім ми зробили першу дитячу виставу, яку планували ще до вторгнення. Перед тим, як я мала вийти на сцену, увімкнули пісню «Ой у лузі червона калина», діти почали співати, всі плачуть, у мене також сльози. Згодом ми взяли участь у Ночі музеїв. Зробили кілька документальних проєктів, де діти розповідали, що саме вони відчувають, чого бояться. Для мене і театр, і пісня, і танцювальний жанр – це дуже сильна енергетика, своєрідна магія. Через них можна вивільнити емоції.
Як мама я можу сказати своїй дитині набагато менше, ніж як керівник театральної студії. Діти сюди приходять і дуже відверто усім діляться. Вони говорять про смерть, про те, що їм страшно, про свої сни. Нам дуже допомогли безкоштовні консультації психологів. Я отримувала відповіді, чому діти ведуть себе так чи інакше, про що свідчить певна поведінка. Я не обіцяю дітям, що скоро перемога. Та пояснюю, що життя не зупиняється, у нас є можливості творити. Ми не маємо зупинятися, адже це зміцнює нас зсередини.
Із дітьми, які виїхали, продовжую працювати дистанційно. У них також багато знаків питання, свого болю. Зараз із старшою групою ми готуємо документальну п’єсу «24». Вона зроблена на рефлексіях дітей, як зараз у Сумах, і які за кордоном. Ми хочемо показати, що вони тут. І ми можемо з ними і співати, і танцювати, і бути разом.
Діти в студії – це моє спасіння і моє покликання. Мені здається, що минуть роки, а діти, які навчалися саме в цей період, будуть особливими. Вони ніколи не забудуть цей досвід. Коли з ними працюєш — бачиш наше майбутнє, як воно росте. Маєш честь ділитися з ними знаннями, разом з ними розуміти, що таке справжній патріотизм. Відчувати, як ми це все любимо, не з книг, а з життя.
Звичайно, були люди, які говорили, що мені, як мамі двох дітей, потрібно виїхати. Мені здавалося, що якщо я поїду хоча б на Захід України, я там розвалюся, розсиплюся на пісок. Не знаю чому. Я себе тут добре почуваю. Ніби я приросла до Сум, до Могриці. Я все переосмислила: Охтирка, Тростянець, Конотоп, Ромни, що таке наша область, скільки горя перенесли люди. І ти починаєш їх любити і цінувати. Вважаю, правильно їхати, і правильно залишатися. Кожен вирішує сам.
Найкращий спосіб триматися у здоровому глузді – допомагати. Не забувати, що окрім військових ще є багато людей, яким необхідна допомога. Я підписана тільки на один інформаційний канал, новин майже не читаю. Класно мати або шукати улюблену справу. Не закриватися з телефоном і соцмережами. Відчути, що поруч є люди, це може бути хоч волонтерська, хоч творча організація. З перших днів війни я малюю стрілки і фарбую вії, для мене макіяж – це про готовність щось робити. Не варто собі в цьому відмовляти. Потрібно щось собі купувати, зустрічатися з друзями. Дивитися, читати те, що тебе підтримує, а не руйнує. Святкувати дні народження й весілля. Не зупиняти своє життя думками «от після перемоги заживемо», навіщо комусь дарувати ці роки. Треба жити і відчувати все, що ти можеш відчути зараз.
Дмитро Дубовик: у нашому районі було багато людей похилого віку — ми пішли допомагати
20 лютого я поїхав у Київ, мене повинні були ввести в курс справ на новій роботі. Ще до того роботодавець пропонував виходити на роботу в Болгарії, а не Україні, куди вже перевезли частину офісу. Мені видали техніку, все показали, пару днів я попрацював. 24 лютого ми прокинулися десь о пів на п’яту ранку від вибухів. Так гепало, аж ліжко дрижало. Ми знімали квартиру на верхньому поверсі, поблизу урядового кварталу. Я побіг у коридор, не знав, що робити. Взяв телефон, відкрив телеграм, твітер і почав читати, що відбувається. У вікно було видно, як довжелезні черги машин виїжджають із Києва.
Сумський дизайнер, автор постерів «Суми вистоять!»
Десь 26 лютого я намалював постер «Суми вистоять». Кругом були вибухи і від ракет, і від артилерії. Ми ходили у бомбосховище, і щоб якось переключити мозок, я взяв ноутбук і почав малювати. Тоді було не до складних дизайнів, тому обрав просту композицію і державну символіку. Думав про сам меседж, мені хотілося підбадьорити сумчан. Опублікував постер у фейсбуці і він одразу завірусився.
До мене звернулися з однієї друкарні за макетом, і вже у перші дні повномасштабного вторгнення почали розвішувати постери на працюючих магазинах, аптеках та підприємствах. Люди бачили, де можна щось купити, і разом з цим підіймали собі бойовий дух.
Взагалі малював багато плакатів, усі вже й не згадаю. Була серія з літературними діячами, з героями міста Суми. Усі вони були в електронному вигляді. Люди часто просили макети собі, щоб роздрукувати і повісити вдома чи на роботі. Також я, як завжди, вішав постери на своєму улюбленому зеленому паркані на вулиці Харківській.
У Києві було страшніше
За мотивами плакатів намалював марки. Звернувся зі своїми макетами до Укрпошти, вони надали мені свої умови і перенаправили до підприємства, яке їх друкує. Марки ми друкували за передзамовленням, а продавав я їх через соціальні мережі. Перші були «Суми вистоять», також були з нашими архітектурними пам’ятками до дня міста. Усі кошти, які ми отримували з продажу марок чи іншої друкованої продукції, йшли на допомогу військовим.
У Києві, можливо через те, що місто не рідне, було страшніше, ніж потім у Сумах. У перші тижні вторгнення на вулицях не було ані людей, ані машин. Перший час ми слідкували за новинами 24/7, потім стали хоч якось відволікатися.
Почали волонтерити. У столиці ми нікого не знали, та побачили, що люди носять якісь продукти і запропонували свою допомогу. У нашому районі було багато людей похилого віку, ми пішли допомагати, розносити це все: комусь їжу, комусь воду. Я втягнувся і згодом почав допомагати ЗСУ. Почалося все з моїх знайомих, які служать. Хтось просив тепловізор, хтось автомобіль, комусь треба було відігнати машину з одного міста в інше. Зараз складніше зібрати гроші, ніж кілька місяців тому. Якусь частину ми збираємо у соцмережах, але ще точково шукаємо людей, які можуть допомогти.
У Суми повернувся десь у травні. Спочатку планував виїжджати маршруткою, але водій, окрім того, що озвучив дуже високу вартість квитка, попередив, що якщо щось трапиться дорогою, то він висадить усіх у полі і далі кожен сам за себе. Це мені не дуже сподобалося. Тому вирішили їхати автівкою, але була проблема купити пальне. У перший день ми десь 12 годин простояли в черзі на заправку і за кілька машин до нас бензин закінчився. Зранку нам пощастило, пару годин черги і ми заправилися і вирушили до Сум.
Виїжджали через Прилуки, все було у розбитій техніці. Навколо зруйновані будинки, дерева, які стояли, як поламані сірники. У Суми я потрапив, ніби у місто своєї мрії. Все хотілося поцілувати. Як бачив сумчан, було бажання кожного обійняти. Був переповнений емоціями.
Тепер ти розумієш, що в принципі всі проблеми вирішуються. Усе життя вмістилося в одну валізу, а якщо щось не виходить, то це не трагедія, вийде наступного разу. Так, ентузіазм може трохи зникати, але нам не можна втомлюватися. Попереду ще багато роботи для усіх нас, і не тільки до перемоги, але й після.
Аліна Остапенко: із БТР виліз російський військовий і почав хаотично обстрілювати вулицю
24 лютого о 5 ранку мені зателефонували і сказали, що почалась війна. Я спала. Ще нічого не чула. Потім включила телевізор і почала дивитися новини. У нас, окрім центру перетримки на Кондратьєва ще є комунальний притулок на Хіммістечку, яким ми опікуємося. Вирішили відвезти туди побільше корму, бо невідомо, що буде завтра. Біля артучилища нам на зустріч їхала колона. Спочатку ми не повірили, що це можуть бути росіяни. Із першого БТР виліз російський військовий у шапці-ушанці і почав хаотично обстрілювати вулицю. Я дуже злякалася. Ми розвернувся і поїхали іншим шляхом.
Активістка Сумського товариства захисту тарин.
Перші дні у місті був хаос, ми не знали, як нам добиратисвя до притулку. Були перебої зі зв’язком, а наші волонтери живуть у різних районах. Ми домовилися, що якщо день-два не зв’яжемося, то зустрічаємося у центрі перетримки. Перші дні засновники Сумського товариства захисту тварин Ілона та Олександр знаходилися тут вдвох. Біля артучилища точилися бої, собаки божеволіли, відривалися, у них ставалися серцеві напади. Важко було. Ці дні я провела у притулку на Хіммістечку.
Закладала у вуха вату
Добре, що за кілька місяців до повномасштабного вторгнення ми почали готуватися: купувати крупу, корма. Тому собаки жодного дня не голодували.
На початку у нас було три волонтера на два притулки. Багато хто виїхав. Лежав сніг, транспорт не ходив. Хтось добирався велосипедом, хтось пішки. Шукали паливо для автівки, щоб привозити собакам їжу. Потім нам почали телефонувати з птахоферм, які постраждали від обстрілів, і ми причепом забирали загиблих птахів. Ощипували їх тут під вибухами, я плакала. Це не передати словами. Зате собаки були з м’ясом.
Як тільки я чула вибух, одразу закладала у вуха вату, бо від хвилювань у мене тремтіли руки. Треба було поводитися спокійно, бо страх передається тваринам.
Волонтерів у нас стало менше, але підтримка була. Допомагали і сумчани, які виїхали за кордон, і іноземці. Навесні ми віддали до Європи близько ста собак. Вони поїхали у адаптаційні центри Чехії, Польщі, одну собаку іноземний волонтер забрав до Нью-Йорку.
Раніше ми могли прилаштувати за місяць в середньому 15-20 собак, зараз максимум п’ять. Буває, що наче віддаєш тварину у надійні руки, але через пару днів її повертають. Все дуже індивідуально. Ми питаємо у людини, чи збирається вона виїжджати. Чи буде брати з собою тварину. Перевіряємо умови утримання: на ланцюг собак не даємо. Бо якщо тварина потрібна «щоб гавкало», її скоріш за все покинуть при виїзді.
Якщо давно мрієте про собаку — беріть. Навіщо відкладати життя. Доки є можливість, робіть, що бажаєте. Але треба приймати рішення виважено. Одразу продумати, що ви будете робити з собакою, якщо, не дай бог, у Сумах знову стане неспокійно.
Ми щодня отримуємо телефонні дзвінки або з громад, які знаходяться під обстрілами, або з міста, від людей, які збираються виїжджати і хочуть прилаштувати своїх тварин до нас. Нещодавно, коли з’явилася інформація про наступ у соцмережах, кількість бажаючих віддати нам тварин виросла.
На початку війни нам віддали дуже багато собак і кішок, ми вже фізично не могли їх розміщувати. Побудували кілька нових вольєрів. Були люди, які, виїжджаючи, навіть не випускали тварин на вулицю, а залишали в квартирі. Потім телефонували нам, пояснювали, де взяти ключ та як їх забрати.
Зараз ми не віддаємо тварин у райони, лише у Суми або в передмістя. Щоб в разі чого ми могли їх забрати назад. Першочергово забираємо з прикордонних територій, де вони самі не виживуть.
Взяли на роботу кілька нових працівників, щоб трохи розвантажитися. У нас зараз знаходяться близько 300 собак у притулку на Кондратьєва і 60 в іншому. Якщо додати кішок та собак, які знаходяться на перетримці, нарахуємо до 400 тварин.
Думок виїхати у мене не було, бо окрім центру перетримки, у мене вдома вісім своїх собак і дев’ять кішок. Найбільша собака важить 70 кг. Куди я з ними поїду.
Стараюся вірити, що все буде нормально. Коли мені погано, то кидаю 100 грн на якийсь дрон і мені легшає. Стає не так страшно. Допомагає улюблена музика, прогулянки. Важливо себе відволікати, не сидіти в телеграмі з ранку до вечора. Якщо постійно в усьому цьому жити, то свого життя не помітиш. Гепнуло й гепнуло, прийду додому почитаю, що там.
Дмитро Тіщенко: сон скоротився до 4 годин на добу, лягав і прокидався з телефоном у руці
Мені здається, що мій шоковий стан, який почався десь о 6 ранку 24 лютого, тримався півтора-два місяці. Поки російські війська не відступили. Сон скоротився до 4 годин на добу, лягав і прокидався з телефоном у руці. Потім знадобився час, щоб звикнути вставати вранці й не чути звуків вибухів.
Співзасновник і керівник журналу «Цукр»
Перші два-три дні повномасштабного вторгнення пройшли в режимі виживання. Вже 25 лютого мені зателефонували і попросили відкрити приміщення Розумного хабу, щоб організувати там волонтерський центр. Це, насправді, трішки розкрутило й повернуло до життя. Ми почали збирати волонтерку та передавати її на тероборону. Додому я повернувся вже з іншим відчуттям, ніби ми уже щось робимо. Я міг випити кави в офісі, побачити живих людей, бо тоді у багатьох було враження, що нікого немає в місті, всі померли, всі втекли. Ці жахи постійно накручувалися.
Так все і почалося — кожного дня ми зустрічалися після закінчення комендантської години і до її початку знаходилися в офісі. Частково це була допомога терообороні, людям, які евакуюються, а частково це було необхідно нам, щоб залишатися у здоровому глузді. Біля нашої будівлі завжди стояло багато машин, вся будівля заповнена гуманітаркою, внизу крутили коктейлі Молотова, воняло бензином. Це відчуття згуртованості дуже допомагало.
Збиралося все й передавалося все. Люди привозили речі, які їм не знадобляться у від’їзді: від одягу, до консервації. Усе координувалось якось само собою. До прикладу, ми бачили, що у нас багато олії, зв’язувалися з волонтерськими організаціями, які готували їжу для тероборони, і відвозили їм.
Уже в перші дні вторгнення пішли запити від військових. Спочатку, ми давали свої банківські картки, щоб збирати кошти. А потім реанімували Громадський фонд «Суми». Я займався комунікаційною складовою і звітами. Перший звіт на доволі значну суму ми зробили через три тижні. Потім стали звітувати регулярно.
Після деокупації області кількість донатів трохи зменшилася, але це все дуже ситуаційно. У багатьох воюють родичі чи знайомі і вони допомагають їм напряму, у когось зараз немає фінансової можливості донарити. Цільові збори йдуть набагато краще, але це дуже специфічна історія, бо часто це запит від військових “з сьогодні на завтра”. Наприклад, на кордон потрібні акумулятори для автомобіля і часу чекати кілька тижнів, поки пройде збір, немає. Тому у нас є певний запас на випадок, коли потрібно щось придбати терміново. Усі шість-сім людей, які задіяні у фонді, — волонтери. Це трошки ускладнює процес, адже у них ще є свої роботи.
Наша команда дуже змінилися. Ми менше чіпляємося за деталі. У якісь момент у кожного з нас був свій емоційний пік — хтось був виснажений, знервований, хтось вигорів або мав депресивний стан. У нас був вибір, або добити людину своїми претензіями, або порозумітися, взяти паузу, допомогти. Так і має працювати команда.
Влітку ми почали проводити офлайн-заходи. Першими були стендапи, відчувається, що багатьом зараз комфортніше посміятися, ніж поплакати. Не всі люди готові собі дозволити сльози, багато хто це собі забороняє.
Якщо виходить, то негативні емоції можна конвертувати в роботу, донати, плетіння сіток або спорт. Та все ж таки краще звернутися до спеціаліста. Ситуація ставатиме дедалі важчою, ми будемо стикатися із економічними і емоційними складнощами, кожного дня хтось гине. Це не зупиниться в один момент. І навіть перемога буде з присмаком трагедії. Це вже зараз зрозуміло, бо ми втратили стільки людей. До цього треба бути готовими.
***
Обложка тексту: дизайнер – Надія Лебедєва, за мотивами плакатів Дмитра Дубовика “Суми вистоять”
