Там, де починається служіння
Якось вони приїхали в село, аби передати багатодітній родині генератор. Надували на вулиці кульки для святкового настрою й побачили, що в сусідній хаті діти попритулялися до вікон. Тоді поліцейські вирішили піти до магазину, купити солодощів і завітати й до цієї оселі.
— Ми стоїмо, руки мерзнуть, вітер уносить ті кульки, але ми надули і зайшли ще й до тих діток, — згадує Ірина.
Ірина Совенко — капеланка громадського формування «Капеланський патруль» і дружина пастиря однієї з протестантських церков у Сумах. У цій церкві вона вже 30 років, а пошуки Бога розпочала 18-річною дівчиною. Тоді у неї помер дідусь, який дуже боявся смерти. Його страх перед невідомим змусив Ірину замислитися, що відбувається з людиною після завершення життя. Вона зверталася до різних конфесій, поки не обрала ту, яка підійшла їй найбільше.
Говорить, що вже давно розглядає благодійність як свою місію в житті. Коли деякі люди з її церкви пройшли навчання на капеланів для роботи з правоохоронними органами, то радили це зробити і їй. Тим більше Ірина знала про потреби і переживання поліцейських зсередини, адже десять років пропрацювала у державній службі охорони.
— Коли я ознайомилась з програмою навчання, зрозуміла, наскільки важливо, аби люди знали про духовну складову життя, звідки вони можуть черпати психологічну підтримку, — говорить Ірина.
Під час навчання в Академії громадського формування «Капеланський патруль» учасники спілкувалися із поліцейськими з Маріуполя, які пройшли полон. Ті розповідали, що завдяки капеланам витримали місяці в одиночних камерах, адже вірили, що ніколи не залишалися на самоті. Такі історії утвердили Ірину Совенко у важливості роботи капеланів. До того ж ще від початку повномасштабного вторгнення вона розуміла затребуваність навичок спілкування з військовими та їхніми родинами, адже багато з них приходили до церкви.
Тоді ж упевнилася і в тому, як релігійна громада може бути важливою для міста, бо ще у 2022 році у цокольному приміщенні церкви зробили табір для дітей, які були вимушені сидіти вдома через постійні повітряні тривоги. Також до них приходили люди, аби отримати допомогу чи зарядити телефони під час відключень світла.
Програма навчання «Капеланство для правоохоронців» тривала приблизно пів року. За цей час про свою роботу розповідали представники усіх підрозділів МВС, капелани, психологи. За цим проєктом Україна переймає досвід капеланства у США. Там капеланами зазвичай стають поліцейські, які виходять на пенсію. Їхня мета — підтримувати молодих поліцейських, із свого досвіду допомагати долати різні виклики. У нас такої практики всередині поліції немає, тож навчання на капелана може пройти будь-яка віруюча людина. Конфесія не має значення, головне, аби кандидат був готовий морально і духовно підтримувати поліцейських: і тих, хто працює в тилу, і тих, хто бере участь у бойових діях.
Про свою релігію капелани можуть розповідати лише, якщо їх про це запитають.
— Віруюча людина — це та, яка має особливі стосунки з Богом. А церква — це місце, де такі люди збираються. У кожного своє бачення, у якій церкві йому краще відчути близькість з Богом, — впевнена Ірина.
Під час навчання майбутнім капеланам розповідали, що вони можуть, а чого не можуть говорити, як правильно себе поводити з військовими, як створити комфортні умови спілкування. До прикладу, не можна говорити людині, що ти розумієш, що вона відчуває, якщо ти не пройшов через те, через що пройшла вона.
— До нас звертаються і військові, які були на передовій, де вбивали людей. Вони говорять, що бояться смерті, бо думають, що Бог їм цього не пробачить. Та в Біблії чітко написано, яке саме вбивство є гріхом – вчинене задля власної користі. Якщо ж ти захищаєш свою державу, свою родину — це не гріх, — впевнена Ірина.
На її досвіді такі бесіди можуть надати людині духовне звільнення й повернути сенс жити далі.
Загалом роль капелана Ірина бачить як зв’язок між церквою та поліцією. Вона може вислухати, помолитися разом, але якщо людині треба сповідатися чи отримати якесь інше таїнство, то Ірина дає контакти священнослужителів.
Окрім того, поліцейські можуть зізнаватися капеланам у службових правопорушеннях. Це відбувається, коли людині важко жити далі зі скоєним, але вона не може розповісти про це ані рідним, ані колегам. У такій ситуації капелан має допомогти поліцейському або виправити ситуацію, або зізнатися у своїй помилці. Така розмова залишатиметься в таємниці, за умови, якщо людина не шкодить іншим та не планує й надалі чинити порушень.
Ціна її вища від перлів
Співпрацювати з поліцією Ірина Совенко розпочала влітку 2025 року, коли проходила практику під час навчання. Почала ж працювати капеланкою восени. Вона має форму, схожу на поліцейську, та спеціальне посвідчення.
Говорить, що іноді люди дивувалися при знайомстві, адже при слові капелан очікували побачити «батюшку в рясі», а до них приходила жінка з макіяжем. Ірина вважає, що це нав’язане уявлення про віруючих, нібито вони мають виглядати певним чином. Вона спирається на Біблію, де жінка може мати багато ролей: і служити людям, і допомагати, і бути активною. Така жінка там названа дорожчою від перлів.
Обов’язки капеланки різноманітні: це може бути дзвінок про те, що хлопцям у госпіталь терміново потрібен одяг, або ж що треба допомогти самотнім поліцейським старшого віку. Співпрацюють з правоохоронцями, які служать на фронті, й підтримують родини тих поліцейських, які загинули під час війни. Проводять майстер-класи для дружин загиблих поліцейських, роблять донації крові, передають допомогу для захисників.
Фото зі сторінки Капеланський патруль Суми на Фейсбуці
Запрошують правоохоронців, аби ті розказали про мінну безпеку й навчають дітей не боятися поліцейських та сприймати їх як друзів. На думку Ірини Совенко, зараз у суспільстві з’явився негативний образ поліцейських через те, що ті співпрацюють із ТЦК. Вона вважає, що таке ставлення впливає на психологічний стан правоохоронців.
Для Ірини це несправедливо, адже поліцейські першими виїжджають на будь-яку подію: насильство, ДТП, обстріли. Вони стикаються із загибеллю людей і тим, що не усім можуть допомогти.
— Поліцейські бачать людей між життям та смертю, коли час іде на хвилини. Можуть щось не встигнути і потім дуже за це переживають, — говорить Ірина.
Також вона помічає, як поліцейським із ювенальної поліції важко бачити дітей, які живуть у поганих умовах. Вони намагаються їм усіляко допомогти — миють, розчісують, привозять іграшки, проводять бесіди із батьками.
Капеланкою Ірина працює на волонтерських засадах і в цій роботі їй часто допомагає церковна громада: на пожертви вірян закупають подарунки, продуктові набори чи проводять заходи. Так само використовують приміщення церкви — у дні, коли тут не відбуваються молитви, проводять дитячі свята та спортивні змагання, кінопокази, арт-терапію, клуби для підлітків, жінок та людей старшого віку. Працює бібліотека й теслярська майстерня, де займаються діти, а іноді й дорослі.
Спочатку поліцейські не хотіли проводити заходи у церкві, але згодом змінили свою думку, дивувалися й казали Ірині — «так, а ви нормальні люди».
— Про віруючих людей є багато міфів, нібито ті хочуть маніпулювати іншими. Та при знайомстві виявляється, що це просто люди, які вірять у Бога і свою віру показують саме в любові до людей, коли не проходять повз чужої біди, — говорить Ірина.
Вона помічає, що деякі люди, особливо ті, хто втратив близьких, вважають Бога жорстоким. Своєю місією вбачає показати, що він люблячий, просто не втручається у життя людей. А своє капеланське служіння розглядає, як спосіб показати людям, що вони не самі.
