У третій частині серії текстів “Рік COVID-19: як живуть уразливі групи” розповідаємо про Лізу*, яка живе з вірусом імунодефіциту людини.
Що змінив для неї коронавірус — далі.
Ліза виглядає з-під маски та шапки. Не надто довірлива, не дуже балакуча, радше спокійна. Має трішки втомлені очі, принаймні, вони — все, що я можу бачити та суб’єктивно оцінювати.
Лізина втома сьогодні оправдана. На годиннику — 11:00. Інтерв’ю мало розпочатися годину тому, а спозаранку були ще дообстеження в лікарні та здача аналізів. Сюди, на окраїну міста, Ліза запізнилася. Прибігла з пакетиками розчинної кави. Доки гріється чайник — перекидуємося парою слів, знайомимося, розповідаю про плани на текст. Традиційно, як і більшість героїв інтерв’ю, Ліза просить поставити їй перше питання та відпиває гарячу каву.
— Вживала наркотики і довживалася.
Короткий, радше сумний, смішок. Ліза починає розповідати.
Закінчила школу та пішла вчитися на будівельника. Трішки попрацювала за професією, але врешті знайшла себе в іншій сфері діяльності. Вийшла заміж, а згодом розлучилася.
— Одного дня просто зустріла давнього знайомого. Ще в школі у нас із ним були романтичні стосунки. Так і закрутилося.
Шкільна любов Лізи стала її другим офіційним чоловіком, разом із яким вона пройшла наркозалежність, кілька термінів ув’язнення, діагноз ВІЛ і лікування. Але почнемо по порядку.
— На той момент, коли ми зійшлися, він був уже залежним. Ми жили разом, а потім його посадили до в’язниці. Там і розписалися.
Лізі було 27 років. Вона знала, що чоловік вживає наркотики, і як говорить сама — “жіноча цікавість” підштовхнула спробувати.
— Мені хотілося зрозуміти, від чого він отримує задоволення. Я просила дати мені наркотики, але він не дозволяв. Коли чоловік потрапив у тюрму — я втиху почала колотися. І пішло-поїхало.
ВІЛ статус
— У тюрмі в чоловіка збільшилися лімфовузли. Він подзвонив мені й сказав: “Іди перевірся, у мене погані передчуття”.
Ліза пішла, здала аналізи на ВІЛ. Їх переробляли кілька разів, тож жінка чекала остаточний результат близько двох місяців і він прийшов позитивним.
— Спочатку був шок. Хотілося… багато чого хотілося зробити, і все нехороше.
У Лізиного чоловіка тоді ВІЛ не виявили. Його тести показали негативний результат.
— Абсолютно жодних симптомів вірусу в мене не було. Єдине, я була в системі (ред.прим. — систематично вживала наркотики), тож дуже схудла.
Ліза знову коротко сміється, і говорить — ми ще тоді з чоловіком поклялися, що помремо в один день.
Тюрма | Початок лікування
За плечима у Лізи кілька термінів відбування покарань і всі за наркотики.
— Одного дня до нас у тюрму прийшов працівник громадської організації “Клуб “Шанс”. Щоб ти розуміла, через ВІЛ у мене було 25 клітин CD-4 при мінімальній нормі в 500. Не пам’ятаю деталей, але він сказав: “Ти одною ногою стоїш у могилі. Будь ласка, почни лікуватися”. Саме він виклопотав мені антиретровірусну терапію. А я клятвенно пообіцяла, що буду її приймати.
Терапія подіяла відразу, препарати були сильні, доки не звикла — була побічна реакція у вигляді головокружіння. І хоч переживати це все в установі виконання покарання важко — результат того вартував.
Свого слова жінка дотрималася. Уже більше п’яти років вона щодня приймає пігулки, їй вдалося відновити кількість клітин і набрати вагу.
А вже після останнього тюремного терміну Ліза вирішила стати на замісну підтримувальну терапію — форму медикаментозного лікування наркозалежності при КНП СОР “Обласний клінічний центр соціально-небезпечних захворювань”.
— Я вийшла з тюрми, мене зустрів чоловік і сказав, що потрібно лікуватися. Я вирішила, що краще так, ніж шукати собі пригод.
Ліза каже, замісна терапія дала можливість спокійно жити — випиваєш ліки, вони допомагають справитися із синдромом відміни й бажання йти шукати наркотики не виникає.
Рік коронавірусу
— Я чула багато думок про коронавірус, багато читала в соцмережах про нього, бачила в новинах. Серйозно поставилася відразу. Страшно захворіти, враховуючи мій ВІЛ-статус і супутні захворювання.
Ліза філософсько роздумує, підбирає фразеологізми про своє ставлення до Covid-19: “Знаєте, як говорять “пуля — дура”, або — “чим чорт не жартує”. Одним словом — ніхто не застрахований”.
Коли почався карантин, Ліза почала отримувати замісну підтримувальну терапію раз у десять днів. Жінка говорить — щодня за пігулками, як раніше, не наїздишся.
— По-перше, проїзд у маршрутках подорожчав. Це відчутно, коли в тебе невеликі статки. По-друге, не хочеться наражати себе на ризики та їздити в переповненому транспорті. Плюс, це зручніше по часу — один раз прийшов, отримав таблетки й спокійний на найближчі десять днів.
Антиретровірусну терапію, якою лікують ВІЛ, видають раз у місяць-два. Ліза говорить, так було і до коронавірусу, проте, найголовніше — жодних затримок із ліками не було.
— Інколи страшно, що одного дня терапії не стане. Не знаю, звідки цей страх. Просто, зараз у мене хороші результати аналізів, вірус “у сплячому режимі”, я не можу передати його іншій людині. Я почуваюся повністю здоровою. І лячно, що щось може піти не так. Пожити хочеться.
Ліза приймає таблетки на ніч, говорить — так зручніше. У неї проста схема — одна таблетка, в один і той же час. Раз у півроку здає аналізи на клітини CD-4, трішки частіше — клінічні аналізи крові.
— Якщо треба, звертаюся до сімейного лікаря. Разом лікуємо супутні захворювання чи запалення.
Ліза говорить, допомагають і соціальні працівники “Клубу “Шанс”: “Бувало, що разом їздили лікарнями міста, збирали довідки, здавали аналізи. Для мене це велика допомога”.
— Зі здоров’ям, звичайно, не все добре. Але пробуємо жити так, як живуть усі люди.
***
Робота громадської організації “Клуб “Шанс” щодо профілактики, покращення діагностики, супроводу лікування соціально значущих захворювань фінансується за кошти Державного бюджету України та Глобального Фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.
*Ім’я змінено з етичних міркувань для збереження анонімності героїні матеріалу.
