Вікторія Стеценко з 2022 року поєднує роботу медсестрою та волонтерство. Жінка розповіла «ТрибунаСуми», як проходить її день.
Холодного зимового ранку о 9:00 на перехресті проспекту Свободи зупиняються дві жінки. У руках вони тримають плакати з написом «Вшануй. 9:00». Автівки пригальмовують, подекуди зупиняються перехожі. Вікторія Стеценко виходить на вулицю разом із рідними, аби нагадати про важливість культури вшанування загиблих військових і мирних жителів.
«Я намагаюся не планувати нічого до дев’ятої ранку. Знаю, що в цей час маю бути на перехресті. Виходжу на проспект разом із батьками або сином. Сьогодні зі мною вийшла мама. Я тут майже щодня. Звісно, буває, що їду у справах, але все одно зупиняюся на хвилину, де б не була. Якщо це громадський транспорт, прошу водія вимкнути музику».
Коли мене запитають, що таке війна, я без роздуму відповім: імена
До хвилини мовчання Вікторія доєднувалася ще за шкільних років. Жінка закінчила Хотінську школу у нульових і згадує, як у той час на уроці правознавства вона та її однокласники вшановували воїнів, які боролися за незалежність України.
«Коли годинник показував дев’яту, наш вчитель Владислав Олексійович Зайченко говорив нам, що зараз треба вшанувати хвилиною мовчання воїнів УПА, які боролися за нашу свободу. У ті роки мало хто взагалі розповідав про наших Героїв. Ми тоді й не розуміли цю ідею – хвилину мовчання ми стояли, але усвідомлення, для чого це, не було. Це був єдиний вчитель, який розповідав про воїнів УПА та намагався донести про важливість культури вшанування. Я його зараз часто згадую, адже тепер я розумію, що це формує нашу свідомість».
Вікторія проводить рукою по надпису на своїй футболці. На ній написані слова загиблого на війні поета Максима Кривцова: «Коли мене запитають, що таке війна, я без роздуму відповім: імена». Жінка розповідає, що придбала цю футболку, аби вшанувати рідних та близьких людей, які загинули, боронячи Україну.
«Я написала фарбою імена тих, кого я знала, кого любила і кого вже немає. Тут імена моїх двох братів, які були військовими. Тут також знайомі та близькі мені люди, які загинули захищаючи нашу країну. Під час хвилини мовчання я мовлю за тих, хто втратив у цій війні своїх близьких. Я вшановую і військових і цивільних. Бо я вважаю, що ми маємо пам’ятати беззаперечно про наших військових, але й не забувати про цивільних, яких вбили росіяни».
Аби привертати увагу до важливості розвитку культури пам’яті, Вікторія публікує відео з хвилин мовчання у соцмережах. Поряд із підтримкою жінка часто бачить і негативні коментарі.
«Після одного відео, де ми з малим йшли на хвилину мовчання, було дуже багато коментарів і лайків. Але й негативу теж чимало. Деякі навіть порівнювали з собакою Павлова, писали про якісь рефлекси. Та хвилина мовчання не має бути рефлексом – це має бути усвідомлено. Я усвідомлюю, за кого стою, і знаю, що рідним загиблих це цінно».
О 9:01 автівки знову рушають. Після хвилини мовчання Вікторія повертається до волонтерських справ.
Зробити цей світ кращим
«Я, мабуть, майже все своє життя волонтерю, – посміхаючись, говорить Вікторія, – прикладом для мене став мій батько. Він постійно допомагає людям».
Жінка згадує, як у підлітковому віці потайки від батьків збирала речі зі своєї шафи, щоб допомогти одноліткам, які цього потребували.
«Мені завжди подобалося допомагати. Приємно усвідомлювати, що я комусь допомогла, і це зробило його щасливішим. Своїх дітей вчу: якщо можете зробити щось добре для інших – зробіть, і не чекайте подяки. Навіть якщо вам не скажуть «дякую», знайте, ви зробили цей світ кращим».
У 2016 році Вікторія доєдналася до донорського руху Червоного Хреста. Нині жінка координує донорів крові.
«Я маю звання почесного та заслуженого донора. З початком повномасштабного вторгнення я вирішила робити донації за компенсацію, бо це додаткові кошти на закриття зборів».
Після початку повномасштабного вторгнення Вікторія почала шукати волонтерські осередки, де б вона могла підтримати військових. Жінка почала робити окопні свічки, розписувати фарбами шопери, елементи декору та одяг за донати, плести «кікімори».
Зараз більшість свого часу волонтерка приділяє плетінню «кікімор» – спеціальних маскувальних костюмів для військових.
«Я почала плести “кікімори” у волонтерському осередку імені Івана Сірка. Там я навчилася техніці плетіння. У 2022 році ще не було спанбонда, плели тоді з тканини або мішковини. Я приміряла на себе одну з кікімор і зрозуміла, що вона дуже важка. З того моменту я вирішила вдосконалювати їх, щоб вони були більш функціональні».
Фото з особистого архіву Вікторії
У 2024 році Вікторія почала плести «кікімори» вдома. Жінка збирає кошти на матеріали та закуповує їх самостійно.
«Мені стало простіше займатися цим самій, бо так я можу замовити той принт, який мені зараз актуальний. Тобто все залежить і від пори року і від напрямку, на який я передаватиму. Ну, наприклад, влітку на Донеччину я не віддам зелену кікімору, туди “степучку” треба в’язати. В той час Херсонщина вже матиме трохи інші кольори».
Вікторія контролює кожну деталь від основи до дрібних елементів, які додають до основного камуфляжу, щоб костюм залишався легким і компактним, але ефективно маскував на місцевості.
«Я завжди намагаюся зробити їх зручними та функціональними. Якщо хтось із бійців хоче змінити колір, форму, деталі – я прислухаюся і враховую відгуки. Це для мене дуже важливо».
На створення однієї «кікімори» жінка витрачає близько двох днів. Якщо запитів на маскування багато, Вікторії допомагають знайомі волонтерки та колеги.
«Іноді на роботі мої дівчатка сміялися, коли я приходила з матеріалом. Я жартома казала: “Рабині, сьогодні я принесла роботу”. І якщо в нас були перерви, дівчата допомагали мені нарізати матеріал».
Бог готував мене до війни
Після плетіння «кікімор» Вікторія заступає на чергування – жінка працює медсестрою.
У 35 років вона отримала другу освіту. Вікторія залишила банківську сферу, де пропрацювала 15 років, і вирішила змінити фах. Медичний коледж Вікторія закінчила у 2020 році та почала працювати в ортопедично-травматологічному відділенні Центральної міської лікарні.
«Я думаю, що Бог готував мене до війни. Я не уявляю, що б робила, якби залишилася в банку і почалося повномасштабне вторгнення. Бо моя робота тримає мою “кукуху”. Це мені дає можливість не стати байдужою».
Працюючи в лікарні й займаючись волонтерством, Вікторія все частіше опинялася поруч із людьми, яким важливо, щоб їх почули й підтримали. Тож жінка почала замислюватися, як правильно спілкуватися з тими, хто переживає травматичний досвід.
«Звісно, на ці думки найбільше вплинула війна. Я допомагаю військовим, і вони діляться зі мною своїми переживаннями. Тож я розумію, що потрібно вчитися не ставити зайвих запитань і не говорити порожніх фраз “усе буде добре” чи “тримайтеся”. Бо триматися за що? У мене загинув брат. За яку надію я маю триматися? За те, що він оживе? Цієї надії немає. Єдине, за що можна триматися, – це за Бога».
Згодом Вікторія пройшла навчання в Міжнародній капеланській академії за програмою капеланського служіння з основами психологічного консультування для працівників правоохоронних органів. Отримані знання допомагають їй у спілкуванні з людьми під час війни.
«Буває, спілкуєшся з людиною – і не потрібно багато пояснень. Ви ніби на одній хвилі. Хоча ти цивільний волонтер, а він – військовий».
***
«Знаєте, в мене, мабуть, всі дні проходять однаково. Прокинулася, хвилина мовчання, поплела “кікімори” і пішла працювати»
Жінка розповідає про свої звичні справи, які до повномасштабного вторгнення ще не були частиною її життя, і зізнається, що така рутина надихає та підтримує.
«Як би сумно не було, але війна знайомить мене з чудовими людьми. Навколо мене все більше тих, хто на одній хвилі зі мною, і це, мабуть, теж рятує “кукуху”».
