Сумська станція екстреної медичної допомоги безперебійно працювала з початку повномасштабного вторгнення. Працівники облаштувалися у сховищі, ті з них, хто живе не в обласному центрі, поселилися в підвалі на кілька тижнів. Харчуванням медиків забезпечували волонтери. А на заправках, коли у місті були проблеми з пальним, автомобілі екстренки пропускали без черг.
Сергій Шаповалов, фельдшер з медицини невідкладних станів, зустрічає мене біля воріт екстренки. Йде дощ зі снігом і його окуляри повністю у краплях. Він проводить мене до стоянки «швидких» і ми сідаємо в автомобіль, де лише годину тому Сергій закінчив добове чергування. Всередині доволі прохолодно, він кудись йде, а повертається з шерстяним шарфом – хвилюється, щоб я не змерзла під час інтерв’ю.
Сергій працює в екстренці з 90-х і ще пам’ятає УАЗіки з дерев’яною підлогою. Зараз забезпечення інше. Та дев’ять місяців тому змінились і умови праці: саме про те, як вплинула війна на роботу він розповів Трибуні.Суми.
Сергій Шаповалов
Я заступив на добове чергування 23 лютого і повинен був звільнитися о 8 ранку наступного дня. Якраз придрімав і десь о 5 ранку почув, що в будівлі почалася метушня, люди бігали коридорами й казали, що на нас напала Росія. Почались ракетні обстріли. Ми стали телефонувати знайомим, які живуть у прикордонних районах, але зв’язку вже не було. Зрозуміли, що почалася війна.
Незабаром я поїхав на виклик, потім ще на один – на той момент усі машини поставили у центрі, щоб були у повній готовності. Близько восьмої ранку повернувся на екстренку. Тоді ми уже знали, що російська колона їде у бік Сум.
Заступила наступна зміна медиків, а нас за кілька годин відпустили додому, попросивши бути в телефонному режимі. У випадку, якщо зв’язок зникне, домовилися усі зібратися в медзакладі.
Станція працювала безперебійно. Звичайно, диспетчери виясняли, чи дійсно людина не може обійтися без нас. Адже ми виїжджаємо на екстрені випадки, коли без допомоги фахівців не справитися.
7 березня ввечері ми були у підвалі і почули потужний вибух. Поступив виклик, що літак скинув бомбу в районі Роменської, знесено кілька будинків, є постраждалі, працює ДСНС. У лічені хвилини виїхали одразу кілька бригад. Під’їхати до епіцентру подій нам не вдалося, бо було багато перешкод у вигляді уламків від будинків.
Мені передали дівчинку, на вигляд віком десь 3-4 рочки. Вона була у шоковому стані, бліда, обпалена, свідомість приглушена, періодично намагалася плакати, але навіть це їй було дуже важко. Її винесло із будинку вибуховою хвилею. Вона була травмована – черепно-мозкова травма, розбитий лоб, потилиця, розрив внутрішніх органів. Я взяв її на руки, оглянув, надав стабільне положення, слідкував за диханням і свідомістю. Ми терміново доставили дівчинку до обласної дитячої лікарні, де вже чекали спеціалісти: дитячі хірурги, реаніматологи, чергові лікарі й медсестри. Вона вижила, але залишилася без родини.
Вразило те, що я тримаю на руках цю дівчинку, дивлюся на неї: вона у кофтинці, в колготках, мама акуратно заплела їй дві косички з різнокольоровими заколочками, а це все – в крові. І дитина у шоковому стані. Мама вкладали її спатки. А мами вже немає. Мені було не по собі, хоча я і стикаюся з різними випадками, і не повинен так реагувати у силу своєї професії. Я надавав і раніше допомогу дітям з різними видами травм, але вони траплялися випадково. А ця бомба була скинута свідомо. І ти розумієш, що це не нещасний випадок. Логіка, здоровий глузд тобі твердить – цього не повинно буть. Найзлочинніше й найбезумніше, що є у цьому світі – це війна, яку люди планують, до якої докладають зусиль. Війна – це жахливо.
Після того, як ми відвезли дівчинку до лікарні, повернулися назад. Там продовжували розбирати завали: кругом каміння, брили, калюжі, висять дроти, чутно стони і крики. Це все вночі. ДСНС відкопували жінку з-під залишків будинку.
***
На сьогодні у нас стержень колективу залишився, деякі мами з маленькими дітками виїхали, але дефіциту кадрів немає. Колектив став більше згуртованим, бо ми знаходилися всі разом у підвалі під звуки вибухів. Стали більше довіряти та цінувати одне одного. Спільна біда згуртовує.
***
– Нелегка у вас робота, Сергію, – говорю після того, як вимкнула диктофон.
– Так, але хтось її повинен виконувати. Нам не можна давати слабину. Хочеться бути більш вразливим, але ти не маєш на це права, адже на тебе розраховують люди. Ти повинен допомогти тим, чим можеш.
