Лариса Коробка вже понад рік шукає свого чоловіка Олександра. Він зник безвісти у січні 2025 року поблизу населеного пункту Велика Новосілка на Донеччині. У їхньому будинку багато меблів та виробів, зроблених Олександром власноруч, мовчазно нагадують про сімейне життя, перерване війною.
«Цю плитку відливали Сашко з нашою донькою. Він сам виклав нею двір. І ось це крилечко теж викував власноруч», — показує Лариса, проводячи рукою вздовж двору біля будинку, який вони облаштовували разом.
До повномасштабної війни Олександр працював водієм у місцевому сільськогосподарському підприємстві. Після роботи та на вихідних він намагався щось створювати для затишку дому. Майже 30 років подружжя разом облаштовувало побут, але водночас знаходило час на спільний відпочинок поза рутиною.
«Ми старалися не сидіти вдома, намагалися кудись вибиратися. Мріяли на пенсії гуляти європейськими площами у білих бріджах та кросівках, хотіли подорожувати. Навіть зробили закордонні паспорти — і незабаром почалася війна», — розповідає Лариса.
«Хто б міг подумати, що по цій трасі підуть російські танки»
23 лютого 2022 року Лариса пам’ятає до деталей. За день до початку повномасштабної війни жінка разом з чоловіком та донькою відпочивали в Сумах.
«Ми в той день пограли у боулінг та заїхали в Макдональдс. І поверталися додому в Недригайлів, я тоді подумала, яка гарна в нас ця київська траса. Хто б міг подумати, що вже на ранок по цій трасі підуть російські танки».
Коли російські війська зайшли на територію Сумщини, Олександр разом з друзями почав патрулювати місцеві вулиці Недригайлова, за тиждень чоловік прийняв рішення долучитися до ЗСУ.
«5 березня було рівно чотири роки, як він пішов добровольцем. Чоловікові на той момент було 55. Він був дуже принциповий і казав, що він має йти, а молодь хай дітей ростить. Він же служив у радянській армії, казав: «у нас досвід є, ми маємо йти».
Олександр Коробко служив на Чернігівщині у складі 63-го сумського батальйону, який згодом розформували й приєднали до 110-ї окремої механізованої бригади. Згодом його направили до Донецької області, де він служив водієм.
«Все буде добре»
У кімнаті висить великий прапор з портретом Олександра Коробки. З ним Лариса виходить на усі акції.
«Ось цей портрет — одне з останніх наших спільних фото. У жовтні 2024 року я приїхала до чоловіка в Павлоград і зробила дві фотографії на пам’ять. Він не любив фотографуватися, але я його все ж вмовила».
За кілька тижнів після цієї зустрічі чоловік повідомив, що його переводять у гранатометники. Після навчання його відправили на позиції. Відтоді Лариса раз на тиждень виходила з ним на зв’язок.
«Він, як виходив з позиції, набирав мене і казав «все буде добре». Це в нас як мантра була. 23 грудня 2024-го він мені так само казав. А мені було дуже тривожно і я попросила номер телефона когось з побратимів про всяк випадок»
Чоловікове «Все буде добре» Лариса почула у слухавці ще раз 12 січня.
«Він сказав, що чекають на підкріплення. Позаду я чула чоловічі голоси», — згадує жінка.
Більше чоловік Лариси не виходив на звʼязок. Жінка деякий час намагалася звʼязатися з ротним, але їй ніхто не відповідав. Через кілька тижнів Лариса вирішила зателефонувати на гарячу лінію 110 бригади. За кілька хвилин жінка почула у слухавці:
«Шановна Лариса Григорівна, Ваш чоловік зниклий безвісти 21 січня на позиції «Степ».
Щоденник надії
«Я після цього тиждень була розгублена, не могла зібрати себе до купи», — розповідає Лариса.
Та все ж вона почала шукати інформацію про чоловіка. Лариса переглядала численні відео у російських телеграм-каналах та завела щоденник, куди записувала кожен свій крок.
«Я передивилась дуже багато різного відеоматеріалу саме з Великої Новосілки. Дивилася і на тих, кого взяли в полон, і на тих, хто загинув. Але серед них не бачила Сашу. Ночами я плакала, були істерики, але розуміла, що треба зібратися. Вела щоденник, думаю, Саша приїде і я йому буду читати, що робила в цей час. Я писала всі емоції, всі події, всі свої дії туди».
На одному з відео жінка помітила свідчення полоненого, який згадав позивний її чоловіка. Він згадував, що на позиції було восьмеро захисників. Троє з них потрапили в російський полон, а п’ятеро залишалися в підвалі й тримали бій до кінця. Серед названих позивних прозвучало «Коробочка» — ймовірно, йшлося про Олександра.
Згодом Лариса знайшла спільноту «Рідні зниклих безвісти 110 ОМБр», яка об’єднує понад 500 родин. Там організовують зустрічі з координаційним штабом, і Лариса активно долучилася. Жінка їздила на всі наради, подавала клопотання, обмінювалася інформацією з іншими родинами.
«Я потрапила до людей, які такі як і я і мені стало легше. Я відкинула емоції і сльози і почала працювати».
Єдність допомагає
Коли до Лариси почали звертатися знайомі по допомогу, вона надихнулася створити громадську організацію, яка б підтримувала родини полонених та безвісти зниклих на Недригайлівщині. У листопаді 2025 року Лариса очолила організацію «Рідні зниклих безвісти та полонені військові Недригайлівщини», яка нині об’єднує 44 родини.
«Родини можуть отримати юридичну та психологічну підтримку. Я організовую вебінари, а також ми виходимо на акції», — розповідає Лариса.
Щодня о 9:00 у Недригайлові рідні військовополонених та безвісти зниклих виходять на вулицю, перекривають дорогу і вшановують пам’ять тих, хто загинув на війні.
«Від початку створення нашого об’єднання вже троє військових повернулися додому «на щиті». Ми виходимо, щоб люди пам’ятали захисників, які віддали своє життя», — говорить Лариса.
Родини безвісти зниклих і полонених щотижня збираються в центрі Недригайлова з плакатами та портретами. Лариса через гучномовець закликає не забувати про тих, на кого чекають удома, та просить водіїв сигналити.
Неподалік від місця проведення акції видніється «Дерево надії» — калиновий кущ усіяний блакитно-чорними стрічками з іменами захисників, про долю яких досі нічого не відомо. Його облаштували рідні безвісти зниклих. Лариса розповідає, що вони планують зробити кілька памʼятних обʼєктів у селищі.
«Ми плануємо ще лавочку з табличкою «Зупинись, присядь, помолись за безвісти зниклого та полоненого», а поруч встановити LED-екран з портретами наших захисників і насадити квіти. Нас уже багато, і ця єдність допомагає. Сподіваємося, що хлопці повернуться і побачать, як ми за них боремося», — ділиться Лариса.
***
«Це я називаю мій алтар», — показує Лариса на поличку у спальні з фотографіями, нагородами її чоловіка, поруч стоять ікони.
Фотографії Олександра можна побачити у кожній кімнаті. Жінка зупиняється на кухні, біля столу, який робив її чоловік і показує ще один портрет чоловіка на підвіконні:
«Ось тут я сідаю зранку каву пити, дивлюся на фото і кажу: «Привіт, Саня, сьогодні тиск у мене у нормі» і розповідаю про свої плани на цей день. Я відчуваю від нього якусь силу та підтримку і донька теж дуже відчуває».
Нещодавно донька Олександра побачила уві сні батька. Лариса говорить, що він їй подарував надію:
«Папа снився так цікаво: ми сиділи у якійсь тележці з нею, співали пісні, а він нас тягнув. І йшли якісь чоловіки, сміялися, а він казав: «Дівчат треба витягувати».
