У вересні 2021 року організація Fight for right провела всеукраїнське опитування щодо дотримання культурних прав людей з інвалідністю в Україні. За його результатами виявилося, що третина опитаних людей з порушеннями опорно-рухового апарату (33,3%), понад чверть людей з порушеннями зору (25,9%) та 23% людей з порушеннями слуху хотіли б займатися творчістю, але не займаються. А ті, хто займається, роблять це здебільшого вдома.
Серед основних причин — брак коштів, відсутність мистецьких гуртків поблизу дому та їхня недоступність: людям на кріслах колісних необхідна архітектурна доступність, з порушеннями зору — аудіодескрипція, з порушеннями слуху — переклад на жестову мову або субтитрування.
У тому ж дослідженні 6,2% людей з порушеннями опорно-рухового апарату, 12,7% людей з порушеннями зору та 22% людей з порушеннями слуху сказали, що зазнають труднощів у заняттях творчістю, пов’язаних із їхньою інвалідністю. А дехто з опитаних розповів, що отримував відмову від керівників творчих студій та гуртків через свою інвалідність.
П’ять років тому група сум’ян з інвалідністю під керівництвом досвідченої театральної акторки та режисерки кинула виклик собі й системі і створила аматорський театр людей з інвалідністю «Ми є».
Усе почалося з телефонного дзвінка
При сумській бібліотеці-філії №17 (з червня 2023 року — інклюзивна) уже якийсь час збиралася група людей з інвалідністю. Вони спілкувалися між собою, грали в шахи, організовували свята. У якийсь момент вони зрозуміли, що хотіли б спробувати себе в театрі, й тоді один з них вирішив попросити допомоги у Тетяни Нянькіної — співзасновниці родинного театру «Нянькіни» та дитячої театральної студії «Реп’ях».
«Їм хотілося організувати вільний театр, де вони зможуть висловити свої думки та втілити свої ідеї. Але мені складно було на це погодитися. У мене майже не було вільного часу: нашому родинному театру тоді ледь виповнився рік, а моєму молодшому синові навіть року не було», — пригадує вона.
Попри все Тетяна погодилася. На першій зустрічі, куди прийшло 11 людей, вона висунула вимогу — місяць випробувального терміну. Якщо учасники пропускатимуть репетиції, вона піде і більше не повернеться.
Йти не довелося. Учасники вразили її своєю наполегливістю, працьовитістю та відповідальністю. Сьогодні десять з одинадцяти акторів театру «Ми є» — відвідують репетиції з тієї самої першої зустрічі.
«Попри те, що дехто з учасників має проблеми з опорно-руховим апаратом, а декому складно говорити, вони беззаперечно виконують професійні акторські тренажі, мовні та пластичні вправи. Роблять це в силу своїх можливостей, але ніколи не зупиняються», — розповідає Тетяна.
Скільки треба волонтерів
Зараз з колективом театру постійно працюють три людини. Усі — на волонтерських засадах. Окрім Тетяни, яка є художньою керівницею театру, до репетицій долучається також її колега з родинного театру Аліса та співкерівниця театру «Ми є» Наталя.
«Наталя завжди може мене підстрахувати. Хоч її професія — турагент, вона може все: й репетицію провести, і заявку на конкурс заповнити. Я дуже ціную, що вона з нами вже стільки років, бо це не часта історія», — говорить Тетяна.
Звісно, театру не завадило б більше помічників. Ресурсу трьох людей не вистачає на те, щоб зареєструвати колектив чи цілеспрямовано зайнятися написанням заявок на гранти. Реєстрацією якраз займався один з волонтерів, який дуже багато наобіцяв і швидко «перегорів». Тому Тетяна наголошує: люди мають розуміти, що навіть волонтерство передбачає відповідальність.
«Коли люди бачать наші виступи, їм все здається легким та яскравим, вони надихаються ідеєю допомогти, стають волонтерами. Коли ж виявляється, що театр, — будь-який, не лише для людей з інвалідністю, — це рутинна кропітка робота, їм стає нудно, і вони йдуть. А з нашими акторами так не можна — вони дуже прив’язуються до людей», — пояснює Тетяна Нянькіна.
Серед тих, кого зараз потребують у театрі, — люди з медичною та психологічною освітою. Часто під час репетицій експертизи саме у цих сферах не вистачає — в акторів дуже різні діагнози й жодним чином не хочеться їм зашкодити. Саме з цієї причини після перших репетицій п’ять років тому Тетяна телефонувала рідним акторів і розпитувала, чи добре вони почуваються, чи нормально сплять, чи немає надмірного стресу.
Хто допомагає фінансово
За час свого існування театр завів багато друзів. Саме вони допомагають акторам знаходити гроші на костюми, декорації, поїздки на фестивалі, безплатно фотографують чи записують для них відео.
Наприклад, громадська діячка Анна Губенко допомогла зі збором на «Спільнокошті». Тоді про театр зняли фільм «Химери. Ми є» та намалювали мурал у центрі Сум, до якого актори театру тепер часто ходять.
«Для них це психологічно важливо — бачити, що вони є в цьому місті й що вони залишили тут свій слід», — говорить керівниця театру.
Цей мурал знаходиться зі зворотного боку Агенції промоції «Суми», у дворику. Колись театр мріє створити там інклюзивний артпростір. Тим більше, що Агенція також його регулярно підтримує: під час пандемії COVID-19 надавала приміщення для репетицій, а у рамках проєкту «Ніч міста» допомогла з пошиттям костюмів, якими театр користується й досі.
На декорації для вистави «Всі вдома», яку підготували вже після повномасштабного вторгнення, понад 20 тисяч гривень у своїх соцмережах зібрав відеограф Олександр Парфіло. Він же безплатно зняв для неї відеосупровід та неодноразово фільмував перформанси театру для різних конкурсів.
З поїздками до інших міст колективу допомагає управління молоді та спорту. Вони щонайменше двічі возили акторів на конкурс до Києва. А нинішнє приміщення театру надає та ж таки інклюзивна бібліотека. До неї акторам добиратися найзручніше, адже більшість з них живуть у тому районі.
Де виступати
Міські простори, хоч і не всі інклюзивні, але для театру відкриті: обидва державні театри, Конгрес-центр Сумського державного університету, молодіжний центр «Романтика» і звісно, простір родинного театру «Нянькіни».
«Найбільше я люблю, коли ми виступаємо у просторі міста. Таку можливість зазвичай нам дають під час фестивалів «Ніч музеїв» та «Ніч міста». Перший такий наш досвід був важким, але після нього актори вже нічого не бояться», — говорить Тетяна.
Тоді, перед першим виступом, актори вийшли на репетицію на вулицю, де мав відбутися перформанс, і відразу ж довкола них зібралося близько двохсот людей. Актори розгубилися, все забули, але отримали стільки підтримки, аплодисментів і навіть обіймів, що тепер не бояться виходити на жодну сцену.
Де брати сценарії
Тетяні як художній керівниці театру завжди хотілося, щоб його актори працювали з серйозним матеріалом. Коли вона аналізувала виступи подібних колективів, її завжди обурювало, що керівники обирають для постановок дитячі казки. З одного боку, це легший шлях, але з іншого — актори дорослі люди, хоч і зі специфічними проблемами чи навіть порушеннями в розвитку.
«Свій перший перформанс ми готували за твором Ричарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», і тоді колеги делікатно натякали, що це надто складно навіть для професійних акторів. Але я написала адаптацію. Тим більше, що акторам ще й сама по собі тема дуже близька», — розповідає Тетяна.
Сценарії інших перфомансів колектив писав разом, виходячи зі своїх проблем і з того, що вони хочуть сказати публіці. Оскільки проблеми людей з інвалідністю — часто незручна та замовчувана тема, акторам хотілося говорити про все прямим текстом. І один із їхніх виступів так і починався — кожен виходив, розповідав про себе і виголошував свій діагноз.
У травні 2022 року, на третій місяць повномасштабної війни, театр «Ми є» спільно з фотографом Сергієм Тихенком підготували перформанс «Подивись мені в очі». Вони зробили фотоколажі, об’єднавши знімки перших днів великої війни та знімки очей акторів. Після виступу перед публікою актори скористалися досвідом перформерки Марини Абрамович (під час акції «Rhythm 0» вона непорушно простояла 6 годин, дозволяючи публіці робити з нею що завгодно), і залишалися сидіти на стільчиках.
«Люди могли підійти, просто посидіти навпроти, подивитися акторам в очі. Дехто з них починав плакати, хтось обіймав акторів. Для аудиторії тоді вони стали прикладом мужності», — пригадує Тетяна Нянькіна.
Традиції й дисципліна
Колектив радіє своїм результатам та перемогам, але більше цінує регулярні зустрічі та підготовку до виступів, бо театр для них — велика частина життя. І коли оголосили карантин через пандемію COVID-19, і коли почалося повномасштабне вторгнення, єдине запитання, яке звучало у спільному чаті «Коли буде наступна репетиція?». І хоч онлайн-зустрічі колектив не любить, був час, коли їм доводилося обмежитися зумом. Та за першої ж можливості вони повернулися до зустрічей наживо.
Як би мало часу не було, репетиції в театрі «Ми є» починаються з того, що кожен розповідає, що у нього зараз відбувається в житті. Тетяна переконана: якщо погіршилося здоров’я чи вдома негаразди, ти хоч і прийшов на репетицію, але працювати повноцінно не зможеш.
«У колективі важливо балансувати тепло та взаємопідтримку з суворою дисципліною. Коли хтось прогулює без поважної причини, інші дуже гніваються. Тому у нашому спільному чаті є як привітання з днем народження, так і докори за пропуск репетиції», — розповідає вона.
Насправді учасники рідко пропускають й готові зустрічатися навіть частіше, ніж зараз. Тетяна говорить, що це неодмінно станеться щойно з’явиться хоча б ще один волонтер, який зможе проводити репетиції.
Ще один план на майбутнє, про який актори давно мріють, і який поки не реалізувався, — гастролі по області. Театр часто запрошують як на виступи, так і на обмін досвідом, але досі поїздити Сумщиною не виходило.
Як театр допоміг учасникам
Чомусь у нас прийнято, що коли людина з інвалідністю, то треба все робити за неї, говорить Тетяна. Вона ж навпаки своїм підопічним дає максимум свободи та самостійності. І вони з радістю беруть на себе відповідальність. Тетяна спонукає їх не тільки долучатися до написання п’єс, а й до ведення соцмереж, а один з учасників театру навіть став завтрупи: його відповідальність — домовлятися за приміщення й організовувати репетиції.
«Я їм завжди повторюю: «Це не мій театр, він — ваш. І це ваша відповідальність. Навіть якщо я кудись подінуся, будете ви — і це найголовніше». Вони це усвідомлюють і дійсно беруть на себе відповідальність», — пояснює Тетяна.
Учасники — про театр і себе в ньому
Роман Тисячник має ДЦП. Він завжди любив театр. До 2018 року відвідував територіальний центр соціального обслуговування, де брав участь у підготовці до свят, але це було інше. Коли у його житті з’явився театр «Ми є», говорить, що відчув себе більш зреалізованим. У найпершій виставі «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» Роман зіграв головну роль.
«Нам тоді аплодували стоячи. Я не можу передати, яку відчував радість. Але я не так радів успіху, як тому, що нас побачили», — пригадує він.
Більше друзів, говорить Роман, не стало. Хіба, якщо рахувати тих, хто тепер товаришує з ним на фейсбуці. Але він радіє, що справжніми друзями для нього став колектив.
Згодна з ним і Тетяна Микитенко. Вона має ДЦП, часткову атрофію ока та пережила онкологію. Жінка говорить: всі учасники були знайомі між собою й раніше, але справді близькими стали лише тоді, коли з’явився театр. Тетяна каже, що у неї за ці п’ять років навіть дещо змінився характер. Тепер вона може висловити свою думку, захистити себе в деяких ситуаціях, обуритися.
«Найважливішою і найближчою для мене була напевно остання роль, де я граю помічницю режисера в театрі. У мене чоловік і усі родичі по його лінії — пов’язані з театром. Ця роль дозволила мені стати ближчою до цієї сфери, бути з ними на одній хвилі», — говорить вона.
Акторка пригадує, що через інвалідність батьки привчали її до того, що вона має менше можливостей. Тепер, коли театр допоміг їй зрозуміти, що це не так, вона й іншим радить не боятися.
«Виходьте на сцену. Здійснюйте свою мрію. Так, спершу це страшно, але потім вам неодмінно захочеться ще і ще. Я не знаю, як називається це відчуття, його неможливо описати — це треба відчути», — говорить Тетяна Микитенко.
Ольга Паршина також має ДЦП. Вона говорить, що колектив подарував їй не тільки друзів, а й віру у те, що вона така як інші.
«Мені тут спокійно. Я відволікаюся від буденних проблем. У мене з’явилося більше друзів, як серед колег, так і серед глядачів, які приходили до нас на виступи. А ще я перестала боятися говорити до людей», — ділиться вона.
Складнощі, ризики, неочевидні речі
У одинадцяти акторів театру «Ми є» — одинадцять різних діагнозів. Звісно, підготовка до виступів триває довше, порівняно з тим, скільки б вона могла тривати, якби цих діагнозів не було. Тетяна говорить, що хотіла б мати більше розуміння щодо цих діагнозів з медичної точки зору. Це дозволило б знаходити індивідуальний підхід до кожного актора і, де можливо, допомагати долати труднощі під час репетицій.
А ще, говорить керівниця театру, потрібно вміти співпрацювати з батьками чи опікунами акторів. Хоч вони й дорослі люди, батьки відіграють значну роль у їхньому житті: починаючи з того, що допомагають дістатися на репетиції, і закінчуючи тим, що вони допомагають готуватися до ролей та втішають, коли щось не виходить. Тож робота з людною інвалідністю – це обов’язково ще й робота з її батьками.
Війна також додала складнощів. Спершу колектив приходив на репетиції за розкладом, а якщо оголошували повітряну тривогу, спускався в укриття. Але це складно було робити акторам, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом, тому цей досвід тривав недовго. Тепер, якщо оголошують повітряну тривогу, на репетицію не приходять доки вона не закінчиться.
«За віялових відключень світла цієї осені хоч і орієнтувалися на графік, під час прем’єри нашої вистави світло вимкнулося щойно ми вийшли на сцену. Але ми розуміємо, що у нас війна, і щодня вчимося бути сильнішими», — говорить Тетяна.
Здоров’я акторів також похитнулося — візити до лікарів почастішали. Але якби не театр, все могло би бути ще гірше. Арттерапія допомагає, впевнені актори. Тож робота продовжується.
«Жоден театр неможливий без любові, дружби, приязного ставлення одне до одного. Бо навіщо тоді все це? Ставити геніальні вистави й бути нещасними? Це не наш варіант», — резюмує Тетяна Нянькіна.
Фотограф — Володимир Семерня
