Понад три роки тому — навесні 2022-го, коли російські військові окупували кілька населених пунктів Сумщини, а самі Суми були в напівоточенні, люди, які раніше не були дотичні до війська, — об’єдналися. Вони допомагали, чим могли, адже тоді не було розуміння і досвіду, що саме потрібно воїнам і що можуть зробити звичайні пенсіонери. Тепер — у 2025 році росіяни знову на території області, тривають важкі бої, а з тих кількох ініціативних жінок виріс волонтерський центр «Ми тут», який об’єднав більше 1000 людей. За цей час вони сплели понад 300 тисяч квадратних метрів захисних сіток, отримали сотні подяк від військових і не збираються зупинятися попри наближення фронту до міста.
Кожного дня з 9:00 і майже до комендантської години, волонтери «Ми тут» на восьми локаціях у Сумах активно зайняті допомогою українським захисникам. Спочатку вони плели сітки зі звичайної тканини, проте з часом розширилися — зараз окрім професійних сіток, створюють «кікімори», «кавери», ноші для поранених, шиють постільну білизну, матраци та подушки, адаптивний одяг для госпіталів, а в холодну пору року — в’яжуть шкарпетки та зігріваючі пояси, готують чаї, варення й роблять окопні свічки. Усе, аби не лише полегшити службу військових, а й показати турботу та піклування про них.
У приміщенні, де працюють волонтери, дуже гамірно, всі зайняті кропіткою роботою, коли заходять нові люди, вітаються вже звичним «Героям слава!». Зазвичай одночасно тут працює близько 10 людей. Більшість — жінки пенсійного віку. У кожної — чітке завдання: хтось ріже тканину, хтось плете саму сітку, хтось змотує готові вироби чи щось шиє. Є і волонтери, які відповідають за ведення документації та спілкування напряму з військовими. Тож по маленькій цеглинці у них складається велика справа, говорять жінки.
Облік ведуть на рулоні шпалер — сюди кожного дня записують скільки чого сплели та розміри готових виробів. За запитами від захисників створюють кілька видів сіток, залежно від кольору та матеріалу їх використовують для різних потреб: для закриття бліндажів або техніки. На стійках, де плетуть, прикріплені листочки, на яких покроково розписана схема плетіння кожного виду та розміру.
Раніше осередок намагався допомагати усім напрямкам. Проте зараз, через загострення ситуації на Сумщині, направляють допомогу підрозділам, які боронять область.
Час, за який волонтерки «виготовляють замовлення», залежить від кількості людей. Наприклад, найбільшу сітку 20 на 20 метрів плели тиждень. Сітку 6 на 4 метри можуть зробити за пів дня, якщо приходить потрібна кількість людей.
Матеріал для сіток купляють за гроші, які надають спонсори та «донатять» небайдужі люди.
«Є у нас бабусі, які з кожної пенсії хоч якусь копійку, але приносять. Приходять, кажуть, що у них немає великих грошей, але якісь 50-100 гривень кидають у скриньку», — розповідають волонтери.
Жінки діляться, зараз їм дуже не вистачає рук. Щодня працює, як вони кажуть, «кістяк» їхнього колективу. Це ті люди, які прийшли ще три роки тому, хтось побачив оголошення про волонтерський центр біля під’їзду, а хтось почув від знайомих. Проте цих людей замало. Черга на замовлення від військових у центрі вже на кілька місяців. Сітки для них — більше як розхідний матеріал, адже часто вони згорають після обстрілу, проте в той же час це і надійний спосіб маскування, а значить і захисту.
«Як подивишся, як наші хлопці нас захищають, то чого ж нам жалітися? Вони там нас оберігають, а ми в тилу для них захист робимо. Зараз не можна нормальній, свідомій людині сидіти, склавши руки. Тому що час такий, стоїть питання, або наша країна буде жити, або її знищать. Треба не думати виїжджати чи не виїжджати з міста, а робити можливе і неможливе, щоб ми тут залишилися», — говорить Валентина Брагінська.
Пані Валентина розповідає, у тому, що середній вік їхнього волонтерського центру — 60+, є переваги: «Пенсіонер — це не вік, це стан душі. У нас більша відповідальність, ми маємо більше мудрості та більше розуміння. Ми прожили життя, і знаємо його ціну».
Така корисна робота в колективі допомагає забути про хронічні захворювання і взагалі додає наснаги жити, адже тут почуваються потрібними.
«Між людьми легше. І фізично легше, і морально. І дуже надихають подяки від військових, вони приїжджають і говорять, що ми їх своїми сітками рятуємо, ми їх захищаємо», — ділиться волонтерка Валентина Зелена.
Доки спілкуємося, робота не припиняється ні на хвилину. Одні люди йдуть, інші приходять, кладуть свої речі й стають до стійки з сіткою. А хтось у цей час кричить: «дівчатка, кому заварити кави?». Так, волонтерство об’єднує, за цей час більшість стали не просто «колегами у колективі», а справжньою родиною.
«Ми вже один одного розуміємо з пів слова. У нас тут як у десантників: “ніхто крім нас”, або: “хто, якщо не ми”. Навіть іноді пару людей стоїть, але вони прийшли, знають, для чого вони прийшли й роблять свою справу. Ми не ниємо, не шукаємо винних. Так, ми злимося від того, коли бачимо загорілих пенсіонерів, як наче вони з моря приїхали. Ми не розуміємо, як так можна. Як можна просидіти на лавці біля під’їзду цілий день, промарнувати час, якщо за день можна стільки корисного зробити й можливо когось врятувати? Ми вже без оцього просто не мислимо своє життя», — розповідає волонтерка Алла Ковтун.
Така робота фізично важка, особливо для людей пенсійного віку, проте навчилися на це не звертати уваги.
«Так, важко, руки болять, плечі, спина, ноги. Але хіба ми боїмося такого, проживши ціле життя? Заболіла рука, струсила нею, або пішла щось інше робити. Ми пам’ятаємо, що хлопцям на війні важче. А раз ми не на війні, значить, ми для війни. Ми робимо те, за що нам так вдячні хлопці», — говорить Алла Ковтун.
Майже у всіх волонтерок є рідні на війні. І це, можливо, додає ще більшої наснаги допомагати. Та і з переживаннями впоратися легше, коли поруч є ті, з ким можна поділитися.
«Вдома іноді від хвилювання руки трясуться. А сюди прийшла і рукам є робота, тут вони вже перестають труситися. Тут поруч з усіма не так страшно й ці вибухи чути», — говорить Людмила Тихонівна. Жінці майже 80 років, старається приходити щодня і їй доручили найважливіше завдання, жартує вона, нарізати клаптики тканини, з яких потім сплетуть сітку.
Працюють волонтери без вихідних та свят. Адже на передовій днів для відпочинку також немає.
В іншій невеликій кімнаті, як називають його волонтери, швейний цех. Тут купи різних тканин, запаковані десятки подушок та ковдр. Один із пакунків вже довго чекає своїх замовників, хлопці зараз «на нулі» і не можуть звідти виїхати.
Тут працюють Лариса Чуйко та Валерія Остапенко. Жінки до війни не мали особливого досвіду у швейній справі, проте зараз вже навчилися всього.
«Шиємо усе, що можемо і вміємо. У нас нічого не йде у смітник, ми для всього вигадаємо призначення. Ми вже придумали як шити й чохли на гармати, й органайзери для стабілізаційних пунктів. Ми пенсіонери, стріляти вже не зможемо. Тому робимо те, що вміємо», — ділиться пані Лариса.
Часто люди приносять у волонтерський центр непотрібні речі або тканини. Тоді, жартує пані Валерія, збирають кворум та вирішують, що з цього зробити й де воно буде корисним. Щось використовують для наповнення матраців та подушок, з іншого — шиють адаптивний одяг для поранених та постільну білизну. У кожну річ вкладають свою любов, говорять жінки.
Доки ми говорили, пані Валерія зшила ще один матрац і турботливо склала його до інших. Так, за шість місяців 2025 року тут створили понад 700 матраців, 1390 подушок, передали захисникам понад 1700 пар шкарпеток та понад 600 шапок, балаклав і «кікімор». Також за пів року сплели 48,4 тис. квадратних метрів сіток.
***
Як розповіла сумська психологиня Дар’я Данілова, у волонтерстві є багато користі не лише для інших, але й для самих волонтерів. Це і про відчуття значущості та цінності — про власний внесок у перемогу, у допомогу іншим. Також, часто люди допомагають військовим, бо хотіли б, щоб і їхнім рідним теж хтось так допомагав. Це про світоглядну позицію, про поширення добрих справ. До того ж, коли волонтери спілкуються з іншими, хто робить цю справу або отримують відгук від військових – це про соціальну взаємодію, приналежність, розуміння своєї важливості та не самотності.
***
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
