Сірий вагончик стоїть поблизу круглої ковзанки. Олександр Бугай запрошує нас зайти усередину. Переступаючи поріг, чути шипіння газового пальника — єдиного джерела тепла у приміщенні. На стінах ДСП висять хокейні светри, які ще називають джерсі. На одну з них чоловік вказує.
«Цю привіз один із гравців, він грав у Москві, коли ми ще з країною-агресором не воювали».
Вже два роки Олександр ініціює відкриття ковзанки в одному з дворів Охтирки. Ветеран війни мріє пограти на ній зі своїм сином Антоном, який продовжує боронити країну.
Разом трималися
У лютому 2022-го Олександр доєднався до лав ЗСУ. Чоловік пішов добровольцем захищати Батьківщину.
«Я коли взяв до рук зброю, відправив фото сину, який вже кілька років був у Польщі на заробітках, і він мені відповів, що теж хоче приїхати й доєднатися до війська. Я його просив, благав, що не треба. Йому тоді було лише 22 роки. Та він все ж приїхав», — розповідає Олександр.
Син і батько служили в одній частині 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Разом вони обороняли харківські Бахмут і Куп’янськ, а також Лиман та Часів Яр на Донеччині.
«Ми разом трималися. Можливо, мене не взяли б на такі напрямки, бо в мене вік уже. Мені зараз 56. Але як сина взяли до бригади, то і я сказав, що теж піду і все».
У 2024 році Олександр отримав поранення на Донецькому напрямку, згодом його комісували. Чоловік чекає на сина з фронту і щодня намагається з ним зв’язатися.
«Вже чотири роки мій син на «нулі». Ротації немає. Він зараз воює поблизу Вовчанська на Харківському напрямку. Я кожен день йому дзвоню, а коли є можливість, то їду до нього».
Хокеєм треба боліти
Хокей для Олександра — справа всього життя. Він почав грати ще з дитинства і пам’ятає, як плакав, коли програвала його збірна.
Син Олександра також почав грати у хокей у дитячому віці, під час тренувань він вирішив стати воротарем. Як розповідає чоловік, це одна із найважливіших позицій у команді.
«Бути воротарем важко, у нього вдвічі більше екіпірування. Але Антону це й сподобалося. Його труднощі не лякали, він дуже цілеспрямований».
Чоловік згадує сумський «Авангард», де він неодноразово грав із сином за одну команду. Він показує спільне фото.
«Ми грали за «Охтирканафтогаз» і у 2020 році виграли обласний чемпіонат. Я — нападаючий, а син стояв у воротах. Правильно казати саме «у воротах», а не «на воротах».
Під час служби син разом із батьком придбали хокейну форму воротаря. Форма та екіпірування мають бути індивідуальними, тож її робили під замовлення у Вільнюсі. Олександр розповідає, що така форма коштує близько 2 тисяч євро.
«Це мрія сина — мати професійну форму і зіграти в хокей. Хокеєм треба боліти. І мій син боліє хокеєм теж, як і я».
Ковзанка, що чекає
Коли Олександр повернувся з війни додому, чоловік вирішив залити ковзанку в одному з районів Охтирки та чекати на сина, щоб зіграти у хокей разом.
Кругла ковзанка існує у місті близько 10 років. Це спорткомплекс на балансі Охтирської міськради. Взимку він має слугувати катком для хокею, а влітку — майданчиком для волейболу або настільного тенісу. Однак лід на ковзанці потребує людини, яка має досвід в облаштуванні та догляді.
«Коли я прийшов сюди у 2024, на майданчику була трава, він заріс. Я пішов до міської ради, щоб ініціювати відкриття, ми вирішили організаційні питання і я почав заливати ковзанку. Одному, звісно, важко фізично. Тим паче, коли маєш інвалідність. Тож цього року мені допомогли ще Раміз Рагімов та Дмитро Добромирський».
Чоловік розповідає, що лід на ковзанці має бути ідеально рівним. Для цього найкраще використовувати спеціальну машину для відновлення поверхні, яка зрізає старий лід, прибирає сніг і заливає новий шар води. Та поки в розпорядженні Олександра інший інвентар. Він відчиняє двері металевого госблоку.
«Тут і щітки, і лопати. Одному доглядати лід важко, його чистити треба. Та останнім часом почали допомагати батьки. Їхні діти ходять на ковзанку, а вони, молодці, мені допомагають. Взагалі, для того, щоб ковзанка була рівнішою і її легше заливати, варто було б зробити покриття майданчика бетонним».
Чоловік приходить на ковзанку щодня. Він зустрічає усіх бажаючих покататися на ковзанах та намагається облаштувати зону відпочинку. Поруч із ковзанкою стоїть вагончик, де можна переодягнутися та залишити речі. Олександр обшив його ДСП та приніс газовий пальник — єдине джерело тепла. Проте це не надто рятує від холоду. На столі стоїть вода, яка замерзла у пляшці.
«Сюди б світло провести, щоб можна було нагріти його, бо дуже холодно. Також часто питають і про прокат ковзанів, але це організувати важко. Хотілось би, звісно, щоб люди могли випити тут чай, чи каву, аби зігрітися».
Вчити грати у хокей
До війни Олександр Бугай три роки займався тренерством дітей у хокеї. Понад 10 років тому він заснував власний хокейний клуб «Охтирка».
«До нас діти приїжджали на змагання, це такі емоції були», — згадує чоловік.
Олександр розповідає, що його команда брала участь у всеукраїнських змаганнях і додає, що тренерство — це не лише навчання, а й організація.
«Це важко. Там скільки треба зробити: кожного застрахувати, отримати від батьків письмовий дозвіл, накормити, привезти».
За словами чоловіка, хокей потребує значного фінансування. Адже хокейна форма дороговартісна. Чоловік показує шайби та ключки. Він називає їх «розхідниками» у хокеї, яких також має бути у достатній кількості, щоб тренувати команду.
У часи тренерства Олександру допомагали колеги з Сумської федерації.
«Роман Каравай із клубу «Сумські ворони» допомагав із формою та залучав своїх вихованців до спільних з нами тренувань. Підтримка дуже важлива, на одному ентузіазмі хокей не вивезеш».
Улітку хокейна команда також має тренування. Тоді спортсмени займаються на штучному льодовому покритті. Олександр згадує, як з командою, а також друзями їздив грати у хокей в Харків.
«Ми завжди їздили на «Салтівський лід». Це льодовий комплекс, найближчий до нас зі штучним покриттям. У 2022 році туди ракета прийшла і він зазнав руйнувань».
Мріяти та досягати
Найбільша мрія Олександра — зіграти з сином у хокей. Чоловік вірить, що треба мріяти і втілювати бажане.
«Я взагалі намагаюсь досягати те, про що мрію. В мене з дитинства була мрія — мотоцикл. І ось у свої 56 років я придбав японську «ямаху». Здійснив одну мрію. В хокеї теж саме. Знаєте, коли граєш і чуєш крики підтримки з трибун — це щось. Тож я намагаюся робити все, щоб здійснилося те, що я хочу».
Олександр ділиться, що мріє повернутися до тренерства, якби його підтримали у цій справі.
«Це 100%, навіть 200%, що я б повернувся тренувати. Я фанат хокею. Я цим займався, знаю як все організувати. Я вже знаю, куди йти, розумієте?»
***
«Коли діти приходять сюди, я звісно радію, — говорить Олександр, дивлячись у вікно вагончика, з якого видно лід. В той час на ковзани стала місцева жінка, — і дорослі теж катаються, бачите. Та найбільше б сина хотів побачити на льоду».
