Сергієві* 49 років, він сумчанин. Про себе розповідає небагато — учився в місцевій школі, звідти пішов до професійно-технічного училища. Закінчив здобувати середню освіту та перейшов до вищої — вступив до університету. Після — змінив кілька місць роботи: був і охоронцем, і працівником на заводі.
Близько 10 років тому в чоловіка почалися проблеми зі здоров’ям. Через нестерильну процедуру, зроблену ще в дев’яностих, у нього виявили вірусне захворювання. Чоловіка почали лікувати, проте, розповідає Сергій, лікування було дуже агресивним.
«У мене трималася висока температу, здавалося, що горить все тіло. Я не витримував цей стан, і почав шукати можливість полегшити біль — так почав вживати ін’єкційні наркотики».
Попри сильні побічні дії медикаментів, першочергову хворобу вдалося вилікувати доволі швидко, а вуличні наркотики залишилися з чоловіком більше, ніж на три роки.
Я не знаю, де б зараз був без терапії
П’ять років тому Сергій став пацієнтом замісної підтримувальної терапії — це один із методів лікування людей із опіоїдною залежністю. Він офіційно затверджений і внесений до протоколів лікування МОЗ України.
ЗПТ почали впроваджувати в Україні орієнтовно з 2005 року, використовуючи препарати метадону гідрохлорид і бупренорфіну гідрохлорид. Вони бувають таблетованої форми чи у формі сиропу. Проте, у грудні 2022 року в Україні почали використовувати також Бувідал — це розчин для ін’єкцій, що містить діючу речовину бупренорфін пролонгованої дії.
«Я приймаю таблетовану форму метадону, до великої війни ліки зазвичай отримував щоранку на базі лікарні, але часом видавали на руки на кілька днів», — розповідає Сергій, який наразі повністю відійшов від вживання вуличних наркотиків.
Загалом, в різних регіонах України препарати можна отримати в наркологічних диспансерах, Центрах СНІДу, тубдиспансерах, центрах первинної медико-санітарної допомоги, на базі пенітенціарної системи — в СІЗО або тюрмах. Також відкриваються приватні кабінети ЗПТ.
Мені психологічно легше, адже я знаю, що лікуюся, не вживаю наркотики. Я живу абсолютно нормальним життям, працюю, почуваюся здоровою людиною. Не знаю, де б я зараз був без терапії.
Сергій працює неофіційно, допомагає з логістикою одній із фірм. Наразі він мешкає з мамою, яка хворіє та потребує постійного догляду.
Лікарі тут безстрашні
«Коли почалася велика війна, в Сумах було страшно: їздили російські танки, я бачив їх на вулиці, чув обстріли й вибухи. Містом не ходили маршрутки та комунальний транспорт, добиратися з одного кутка в інший було дуже складно», — розповідає Сергій.
У перші дні повномасштабного вторгнення лікарі видали чоловікові препарати на місяць наперед.
«Я пам’ятаю, до медзакладу довелося йти пішки. Зима, холодно, страшно, росіяни роз’їжджають містом на танках, частина з них заблудилася й питають у містян, як виїхати. В одному мікрорайоні почалися вуличні бої, в іншому — відлуння обстрілів. А я йду за терапією. «Йду» — надто гучне слово, біжу обхідними шляхами».
Чоловік говорить — враховуючи, що в Росії замісна терапія є забороненою, він переживав, що росіяни, перебуваючи в місті, можуть якось нашкодити її видачі.
Лікарі тут безстрашні. Вони ніколи не відмовляли, приходили, відкривали заклад якомога раніше. Я пам’ятаю, сирена виє, а нам видають препарати.
Приймав терапію в підвалі
Помешкання Сергія знаходиться на останньому поверсі багатоквартирного будинку. Чоловік розповідає, підійматися та спускатися за кожною тривогою до підвалу було складно, особливо його мамі поважного віку.
«Після того, як росіяни зруйнували житловий сектор на Роменській, де загинули багато сімей, стало дуже страшно, тож ми вирішили перейти жити до укриття. Я забрав із собою свою терапію, і приймав її щоранку у підвалі», — говорить.
Додому підіймалися лише для того, аби прийняти душ і швидко приготувати їжу.
Було дуже складно морально. З нами у підвалі було багато літніх людей, які піддавалися емоціям, паніці. Мені доводилося всіх заспокоювати, приводити до тями, хоч у самого в той момент у душі все тремтіло.
Протягом перших місяців війни Сергія з мамою підтримували медики й соціальні працівники. Щомісяця чоловік отримував гуманітарну продуктову допомогу та безкоштовну психологічну підтримку. Серйозних планів виїхати, говорить, не було, в більшій мірі жили одним днем. Мама Сергія хворіє, тож він не може її залишити одну, навіть якби захотів покинути країну. Жодних планів не будує, говорить: «А про мрії взагалі не може йти мова — в країні війна».
***
*Ім’я змінене на прохання героя
Матеріал створений у рамках спецпроєкту «Жити далі. Пацієнти про наслідки війни та лікування під російськими обстрілами» за підтримки громадської організації «Інститут масової інформації» та за підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.
