У квітні 2023 року Наталії діагностували тунельний синдром — хворобу, що проявляється больовими відчуттями в руках, і найчастіше спричиняється здавлюванням нервів через тривалу одноманітну роботу.
Наталія говорить, що перші симптоми вона помітила ще кілька років тому. Іноді у неї з’являлося відчуття, ніби рука трохи заніміла, як буває, коли незручно спиш і відлежиш її. Після кількох рухів кінцівкою все приходило в норму, тож дівчина не звертала уваги.
Та навесні цього року Наталія зрозуміла, що відчуття в руці не залежать від того, на якому боці вона спить. Пальці заніміли, ніби їх перетисли, й ці відчуття не проходили.
Я зовсім не відчувала мізинець і безіменний палець правої руки, — говорить Наталія. — Було важко щось взяти в руку, все випадало. Біль був постійним і ниючим, а після тривалої роботи за комп’ютером ставав гострим.
Дівчина звернулася до сімейної лікарки, яка направила її на рентген. Після нього Наталія взяла направлення до невролога, який і поставив діагноз «Тунельний синдром ліктьового згину». Аби бути певними, пацієнтка мала пройти діагностику — електронейроміографію, під час якої визначається реакція периферичних нервів на стимуляцію електричними імпульсами.
«Я — шульга, але мишкою користуюся правою рукою, у ній же тримаю телефон, — говорить Наталія. — Я розповіла лікарці, що маю сидячу роботу, також повідомила, що у мене нещодавно виявили супутнє захворювання — цукровий діабет. Неврологиня сказала, дослідження показують, що люди, які мають діабет, більш схильні до розвитку тунельного синдрому».
Також лікарка повідомила, що Наталія вчасно звернулася за допомогою, і хвороба не встигла перейти у більш серйозну форму, яка б потребувала тривалішої терапії.
У лікування Наталії входили міорелаксанти, уколи вітамінів та фізична реабілітація — масаж шийно-комірцевого відділу, магніт і дарсонваль.
Фізичну реабілітацію можна пройти безкоштовно у лікарні, але на той момент не було вільних фахівців і Наталія звернулася до масажистки приватної клініки. Дівчина говорить, що разом з усіма ліками, дослідженнями та фізичною реабілітацією лікування обійшлося приблизно у 8 тисяч гривень.
Я зовсім не відчувала пальці десь два тижні, — говорить Наталія. — Мені потрібно щодня перевіряти кров через діабет, тому я брала її з цих пальців, які заніміли, і мені не було боляче. Тиждень колола ліки, два тижні ходила на масаж, потім лікування почало діяти й мені ставало краще. Десь через два місяці після початку лікування я відчула остаточне полегшення.
Лікар-реабілітолог порадив робити м’язову гімнастику при виникненні болю в руці й підлаштувати під себе робочу зону. Наталія змінила мишку на більш зручну, ноутбук ставить на підставку. Кардинально змінювати робоче місце, наприклад, купувати спеціальний стіл, Наталія поки не планує. Також при тунельному синдромі рекомендують носити ортез і навіть спати у ньому, знерухомивши руку. Важливо за можливості зменшувати навантаження, розминати кінцівки та затискати у долоні м’ячик.
«Та все одно, коли багато працюю або несу важкий пакет із магазину, відчуваю у руці дискомфорт, — говорить Наталія. — За комп’ютером я проводжу мінімум 5-6 годин на день. Плюс, зараз ми всі з телефоном в руках, навантаження постійне».
«Саме війна погіршила стан мого здоров’я»
Наталія працює викладачкою та науковою співробітницею. Ще з початком пандемії вся її робота перейшла в онлайн і стала постійно сидячою. До війни дівчина не часто зверталася до лікарні. У неї була підписана декларація з сімейною лікаркою, але та виїхала через повномасштабне вторгнення. Тому Наталія підписала декларацію з іншою медикинею.
Я вважаю, що саме війна погіршила стан мого здоров’я: і діабет, і тунельний синдром через неї. На мене дуже вплинув перший місяць повномасштабного вторгнення. Я залишилися в Сумах, а моя мама була в Охтирському районі, тож я не могла до неї виїхати. Моїм селищем їздила російська воєнна техніка, стріляли «гради». Мені було дуже складно у психологічному плані, я дуже хвилювалася.
Наталія говорить, що вона доволі емпатійна, тому новини негативно впливають на її емоційний стан, та вона не може їх не читати. Дівчина згадує, що коли вперше з початку повномасштабного вторгнення вийшла на роботу, там зібралося багато людей і у неї трапилася панічна атака. Це відбулося через те, що близько місяця Наталія провела вдома сама, і не бачила нікого, окрім своїх сусідів.
«Я розпочала приймати легкі заспокійливі, — говорить Наталія. — До психолога не зверталася. У якості відпочинку ходжу в кінотеатр або дивлюся кіно вдома і потім обговорюю його, зустрічаюся з друзями, знову почала малювати, писати щось від руки, а не за комп’ютером. Це все не дає мені згадувати про мою хворобу».
Коли у Наталії загострилися симптоми тунельного синдрому, їй потрібно було виконати певний обсяг роботи, але вона вже не могла працювати. Дівчина зв’язалася зі своїм керівництвом в університеті й їй змінили розклад.
Я маю щось типу синдрому відмінниці, у мене був масив невиконаної роботи і я хотіла її зробити якнайшвидше і якнайкраще. Але інколи рука боліла так, що хотілося плакати. Для мене це було дуже важко. Було б ще складніше, якщо б я була правшею, а так я хоча б могла робити якісь справи вдома: готувати чи прибирати.
Про те, що вона захворіла на тунельний синдром, Наталія написала на своїй сторінці у соціальній мережі.
«Я розказала десь через тиждень, коли вже походила лікарями, — говорить Наталія. — До війни я багато чого писала в соцмережі, публікувала фото, та з початком повномасштабного вторгнення у мене якось не було на це ресурсу. Але про тунельний синдром не змогла не поділитися, це був емоційний порив, я хотіла відчути якийсь відгук, і показати тим, хто має такий самий діагноз, що вони не самі».
Були люди, які не зрозуміли, навіщо Наталія розповіла про свою хворобу. Та більшість знайомих підтримали дівчину, телефонували, питали, чи потрібна якась допомога, бажали швидкого одужання.
Дівчина вважає, що вона доволі швидко звернулася за допомогою, а не чекала, коли хвороба мине сама, через те, що чула про тунельний синдром раніше.
Зараз у мене завжди в доступному місці еластичний бинт і коли я відчуваю, що рука перенапружується, замотую її й буквально через годину стає легше. Навчальний рік наближається, навантаження буде більше, а зараз я до того ж працюю і над дисертацією, тож постійно за комп’ютером. Тому думаю сходити до невролога й пройти повторну перевірку, а якщо буде треба, то куплю ортез і почну його носити.
Наталія розуміє, що тунельний синдром не те захворювання, що пройде назавжди, адже сидяча робота за комп’ютером залишається. Тому, говорить, що важливо робити перерви у роботі, рухатися та прислухатися до свого організму, щоб не запустити хворобу.
***
Матеріал створений у рамках спецпроєкту «Жити далі. Пацієнти про наслідки війни та лікування під російськими обстрілами» за підтримки громадської організації «Інститут масової інформації» та за підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.
