Село Крамчанка Тростянецької громади розташоване за 15 кілометрів від кордону з Росією.
Будинки тут перемежаються сосновим лісом, в озері лежать важкі осінні хмари, а ними повільно плавають відгодовані гуси. Дорогу перебігає білка з горіхом у лапах, застрибує на паркан і прямує далі.
За невисокою огорожею — вибілена хата, якій на вигляд років сто, біля ґанку — велосипед. Це фельдшерський пункт села Крамчанка. Він стоїть трохи самотньо, ховаючись частиною будівлі в дерева. Поруч — дитячий майданчик, а трохи подалі — магазин. Ми проходимо кілька кімнат, холодних тією прохолодою, яка буває лише в приватних будинках, і потрапляємо в неочікуване тепло: фельдшерка Оксана Щетініна розтопила піч.
Фотограф чіпляється плечем за стіну і вже весь в побілці. Оксана жартує, що покличе нас наступного літа допомагати, коли будівлю будуть білити всередині й зовні.
Нудьгувати тут ніколи
У грудні 2023 року виповниться 11 років, як Оксана Щетініна працює завідувачкою фельдшерського пункту села Крамчанка. Вона закінчила Богодухівське медичне училище за спеціальністю «Лікувальна справа», працювала в Харківській міській клінічній лікарні швидкої та невідкладної допомоги №4. А тоді вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Крамчанку. Спочатку працювала акушеркою у селі Солдатському, яке знаходиться неподалік. Потім, коли місцева фельдшерка вийшла на пенсію, Оксана заступила на її місце у Крамчанці.
Жаль було кидати роботу в Харкові, там було багато людей, різні випадки, мені подобалося, — говорить Оксана. — Але додому теж приємно повернутися, я ж родом із Тростянеччини, з сусіднього села. Людей всіх знаю, місцевість. Зрештою, нудьгувати тут ніколи.
У фельдшерському пункті можна отримати всі призначення лікаря, зробити уколи, виміряти тиск або цукор крові. Сюди приносять немовлят на огляд та зважування. Раніше фельдшери вакцинували дітей, та зараз щеплення роблять у сімейного лікаря. Оксана приймає частину пацієнтів у фельдшерському пункті, до маломобільних людей приходить додому. З початком повномасштабного вторгнення у Крамчанці не вмикають вуличне освітлення, тому вночі Оксані іноді буває страшно йти на виклик через ліс. Дехто з пацієнтів приходить до неї додому. Фельдшерка говорить, що чіткого графіку у неї немає, і якщо людині стане погано, то допомогу вона надає у будь-який час доби.
Російські танки стояли на вулиці Мирній у три ряди
24 лютого 2022 року Оксана та її чоловік прокинулись близько п’ятої ранку, вийшли на вулицю і почули вибухи. Згодом Оксані зателефонувала донька з Харкова і сказала: «Мамо, почалася війна, ми їдемо до вас».
«О 8 ранку ми прийшли на роботу і почули такий звук, не можу вам передати, ніби водоспад якийсь, я такого ніколи не чула, — говорить Оксана. — І десь через годину колонами поїхала російська військова техніка. Вони їхали, їхали й їхали. Ми не знали, що нам робити. Побули на роботі десь до 14:00 і пішли додому».
Росіяни їздили селом, блукали кругом лісу й болота, стріляли. Оксана говорить, що виглядало, ніби вони загубилися. Ще зранку на вулицю вибігали діти, подивитися, що відбувається. А через кілька годин вже стало страшно всім жителям Крамчанки.
Колона розтяглася від Дружби до Солдатського (ред. прим. — сусідні села), — говорить Оксана. — Траса всю ніч світилася, вони не глушили мотори, був страшний гул і сморід від солярки. Танки стояли по вулиці Мирній у три ряди, понад самими вікнами у людей. Ніхто не спав. Росіяни заїхали як переможці — побєдним маршем. Потім поставили техніку в людей у городах і звідти почали стріляти по Охтирці.
Коли дочка Оксани разом з восьмимісячним онуком їхали у Крамчанку, біля Дружби їх зупинили росіяни для перевірки. Дочка сказала, що їде до батьків і їх пропустили. За кілька днів російські військові вийшли з Крамчанки і поїхали далі – на Тростянець і Охтирку.
«Як тільки вечір, так і починалось: бах-бах-бах, — говорить Оксана. — Розважали внучка, як могли, сам би ліг та й лежав, але дитинка маленька, треба щось робити. Спочатку ми постійно бігали в погріб, та одного разу загубили шапку малюка і він простудився. Тоді стали залишатися в хаті. Мені було спокійніше, що ми всі разом. До того ж, ніхто не знав, куди їхати. Я сильно за всіх переживала, а дочка мені повторювала, що все буде добре».
Ми і зараз кожного дня чуємо вибухи
Перші дні повномасштабного вторгнення Оксана ходила на виклики, щоб робити призначені уколи пацієнтам. Коли курс лікування закінчився, консультувала людей здебільшого телефоном. Хтось із односельчан приходив до фельдшерки додому, також приносили послухати дітей. Усі медикаменти для надання невідкладної допомоги були в наявності, а мешканці села здебільшого мали запас ліків, які їм необхідні за діагнозами.
Коли ліки закінчувалися, фельдшерку та жителів села виручала староста Крамчанки, яка привозила все необхідне. Оксана згадує, як роздавала парацетамол і інші ліки біля магазину, адже від постійного перебування в холодних погребах діти й дорослі хворіли. Багато пацієнтів зверталися з проблемами з тиском, також медикаменти були потрібні хворим на цукровий діабет. Староста допомогла й Оксаниній родині — привезла онуку каші для штучного вигодовування.
У селі часто пропадав зв’язок і світло. Один з блекаутів тривав близько двох тижнів.
У нас була мука, я пекла хліб, поки дріжджі не закінчились, — розповідає Оксана. — Наша староста з чоловіком привозили хліб кожного дня, навіть не знаю, де вони його брали. Також у всіх були якісь запаси: консервація, картопля, м’ясо. Люди здебільшого сиділи в будинках, ніхто особливо нікуди не ходив. Без зв’язку ми нічого не знали, жодних новин.
Оксана говорить, що Крамчанку часто обстрілювали, потрапляло по всіх вулицях. У її дворі залишилося багато осколків, посікло паркан і шифер.
«У березні, під час одного з обстрілів, родина, що живе за кілька дворів від нас, вибігла в погреб, бо прилетіло біля них, — говорить Оксана. — Спочатку вони нічого не зрозуміли, а потім побачили, що чоловік заговорюється, згодом він втратив свідомість. Його витягнули з погреба й побачили, що осколок потрапив у голову. Чоловіка вивезли до лікарні в Охтирку, але не встигли врятувати».
Із початку повномасштабного вторгнення в Крамчанці з’явилося близько 30 переселенців: із Харкова, Сєверодонецька та інших міст. Хтось приїхав до сім’ї, у когось залишилися хати від родичів. Деякі родини приїхали з дітьми, Оксана каже, що село ніби ожило.
«Ми і зараз кожного дня чуємо вибухи з кордону. Багато людей стали неврастеніками, ці зміни видно. Поки тихо, так ніби й нічого, а як тільки чутно вибухи — все, люди йдуть то з гіпертонічним кризом, то ще з чимось. Один із пацієнтів дуже тяжко переносить обстріли, тож як тільки стає гучно, приходить до мене — колю йому призначені заспокійливі».
Зараз ми як у раю
Фельдшерка розповідає — після приєднання у 2020 році Крамчанки до Тростянецької міської громади, село стало жити іншим життям. Тепер до Тростянця тричі на тиждень їздить маршрутка, безкоштовна для пенсіонерів. До цього сполучення із іншими населеними пунктами у села не було.
У нас люди такі задоволені, можна з’їздити і в аптеку, і в лікарню, і в магазин, — говорить Оксана. — Маршрутка приїжджає прямо до лікарні у Тростянці і забирає звідти ж, це зручно навіть тим, кому важко ходити. Можна зробити рентген, здати всі аналізи. Пенсіонери собі зуби поробили. Раніше при сильній зубній болі довелося б винаймати машину за значну суму коштів. Щоб не зглазити, зараз ми як у раю.
Двічі на місяць до фельдшерського пункту приїжджають лікарі-спеціалісти. Про це заздалегідь робиться оголошення. Оксана говорить, що приходить доволі багато людей. Можна зробити кардіограму, отримати консультацію або безкоштовні ліки. Також приїжджають медики з Червоного Хреста та інших волонтерських організацій.
Якщо житель Крамчанки не може сам з’їздити за ліками в Тростянець, їх привезе або соціальний робітник, або фельдшерка. На екстрені випадки приїжджає швидка. Зазвичай, за словами медикині, це займає 40 хвилин-годину.
Головне, щоб було тепло
Чоловік Оксани працює разом із нею у фельдшерському пункті молодшим медбратом. Оксана говорить, що разом працювати набагато легше.
Два роки, коли скоротили посаду молодшої медсестри, я мала працювати одна. Але я б сама не справилася, чоловік все одно щодня приходив, допомагав. Кожного ранку на роботі потрібно нарубати дрова, а сарай з ними знаходиться у лісі, за 50 метрів звідси. Потім топиш піч, розчищаєш сніг. Роботи тут багато. Прийшла, тільки розтопила, а мені вже й на виклик. Страшно було пічку без нагляду кидати, раптом випаде якась жаринка.
Згодом у фельдшерський пункт повернули посаду молодшої медичної сестри і організували новий сарай для дров, який поставили поруч із будівлею.
«Головне, щоб було тепло, — говорить Оксана. — Люди вже все відробили на городах, і скоро почнуть ходити на уколи. Приходять до фельдшерського пункту, як на свято: тут натоплено, вони сидять, спілкуються».
Оксана допомагала пацієнтам із онкозахворюваннями. Один із них хворів на рак легенів, знаходився на обезболюючих. Іноді фельдшерка чекала по півгодини, поки в нього закінчиться приступ кашлю, щоб зробити укол. Говорить, що це було важко емоційно.
В однієї з жінок довго трималася висока температура. Її забрали швидкою у лікарню і кілька місяців пацієнтка провела у тубдиспансері. Після повернення в село, Оксана три місяці наглядала хвору, щодня видавала ліки. Це був перший випадок, коли вона зіштовхнулася з туберкульозом на цій посаді.
Час від часу трапляються випадки, коли треба надавати допомогу при анафілактичному шоку, бо багато мешканців Крамчанки тримають бджіл.
Останній виклик на пологи був ще до повномасштабного вторгнення, коли фельдшерці зателефонувала вагітна, у якої відійшли води.
Я подзвонила подрузі, яка працює в пологовому, розповіла, які перейми, швидко все приготувала й пішла до пацієнтки, — говорить Оксана. — Це була зима, січень, Старий новий рік. Ми знайшли водія з машиною і я викликала швидку. Довезли вагітну в сусіднє село і як раз приїхала швидка. Я була щаслива, що її встигли доставити до пологового.
Бджоли на снігу
«Бувають такі дні, коли дуже гучно, нещодавно весь тиждень такий був, — говорить Оксана. — Я чистила буряк на городі і прямо свист було чутно. Я вже не знаю, куди дівати дітей, бо і в Харкові страшно, і тут страшно. Та й з села не так просто поїхати, бо у всіх господарство, куди ти кинеш корів чи гусей».
Сама Оксана під час повномасштабного вторгнення перестала тримати корів, бо вони лякалися вибухів і хворіли. Говорить, що у багатьох людей в Крамчанці загинули бджоли — на початку вторгнення, розбуджені вибухами, вони повилітали з вуликів, замерзли і лежали мертві на снігу.
***
Оксана розпитує, як працюють медики «справжнього» прикордоння, яке знаходиться ближче до кордону, ніж Крамчанка. Говорить, що просто жити там — подвиг.
Фельдшерку трохи бентежить те, що ми фотографуємо її для матеріалу. Коли вона дізнається, що фотограф зняв чайник на пічці у фельдшерському пункті, говорить «дайте я хоч рушник поміняю на чистіший, а то люди скажуть «От село».
Про свою роботу розповідає доволі скромно та небагатослівно, проте радо розказує, як багато було лебедів улітку на озері, які гриби можна зібрати в лісі, звертає нашу увагу на фантастичну природу навколо. Ми все ж таки дізнаємося, куди білка несла горіх — на дах фельдшерського пункту, де тваринки організували собі домівку.
Оксана зітхає та повторює «Слава богу, зараз краще».
***
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю сайту Трибуна.Суми і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
