О восьмій ранку Центральний ринок у Сумах уже живе своїм звичним життям.
На «Селянському базарі» майже немає пустих прилавків. Продавці розкладають овочі, яйця, ягоди з фруктами, мед і домашню консервацію. Хтось ще доїдає сніданок, дехто уже торгується з першими покупцями, а хтось просто перекидається новинами із сусідами по прилавку.
Над рядами стоїть звичний ринковий гул. Його час від часу перебиває голос із гучномовця:
— Існує загроза застосування ворогом ударних безпілотних літальних апаратів.
Я прийшла сюди знайти тих, хто через війну залишив свій дім. Запитувала продавців, чи торгують тут переселенці або люди із прикордонних сіл.
— Та майже немає таких, — відповідав один.
— Тут усі місцеві, немає приїжджих, — казала інша.
Але виявилося, що вони є.
Першою я зустріла пані Аллу.
Вона саме розкладала на прилавку картоплю, буряк, часник, моркву та зелень. На ній — яскрава квітчаста кофта. Поруч швидко зупиняються покупці. Жінка усміхається кожному, хто підходить до її столу.
Пані Аллі 62 роки, вона з Писарівки Хотінської селищної громади. Уже сім місяців вона живе в Сумах. До цього три місяці мешкала у подруги. Товар їй теж привозять подруги.
Їхати з Писарівки вона не хотіла до останнього.
— Страшно дуже було, та я сиділа довго вдома. Але потім виїхала, а на наступний день після цього розбило мою хату: тепер там немає ні даху, ні вікон.
Питаю, чи залишився хтось удома.
— Ні. Син мій у Харкові, у Сумах живе невістка, а так я сама тут.
Запитую, чи пам’ятає останній день удома і вона майже не замислюється.
— Я розуміла, що вже не повернусь сюди. Тепер не лишилося надії, що я зможу поїхати додому. Повороту туди немає.
Я прямую далі. Продавець неподалік радить мені пошукати ще одну жінку.
— Он там, за «Селянським базаром», там де біля дороги торгують, Надія стоїть. Вона із прикордоння.
Пані Надії 68 років. Перед нею кілька лотків із малиною, абрикосами, черешнями та зеленню. Поки ми говоримо, одна покупчиня забирає передостанню малину.
Надія переїхала із Кияниці Юнаківської сільської громади рік тому.
— Обстріли були страшенні, Росія вже замучила, сил немає від цього всього. КАБи летять постійно, вже там вдома місиво.
Вона розповідає про фотографію свого будинку. Точніше того, що від нього залишилося.
— Залишилися лише половина хати… Це КАБи летять. Я не бачила дім в такому стані, але сказали, що половина є, а половини немає. Мені допомогли зробити це фото знайомі. Не знаю, як придумали робити такі зйомки, але дякую їм велике, бо по-іншому я не зможу отримати допомоги.
Жінка пригадує, що виїхала після того, як вибухом у будинку вибило вікна.
— Як прилетіло сильно, вікна посипалися. Як я не померла там, сама не знаю.
Зараз жінка живе сама, адже в Сумах не має нікого з родичів, а її син служить. На ринок приходить майже щодня.
— Я оце між людьми тут постійно, коли торгую, тому не так сумно. Мені хтось щось принесе із ягід чи овочів, так я продаю і заробляю трошки.
Пані Надія говорить, що переїзд був складним. Про це згадує як окрему історію.
— Я у цих нових телефонах, інтернеті не розуміюся. Тому було важко зрозуміти, як можна виїхати. Але все одно зараз все нормально і слава Богу. Я, правда, восени ще поїхала додому, то довелося назад повертатися лісами. По дорозі зустріла хлопців наших, то вони мене довезли майже до Сум і попросили більше так не їздити додому, бо небезпечно. Та там і неможливо залишатися вже — ні води, ні газу, ні світла немає.
Проте зараз жінка не втрачає оптимізму. Вона отримує гуманітарну допомогу, підтримку від людей, і каже, що цього їй достатньо.
— Зараз у мене є де жити та що їсти, і слава Богу. Бабуся моя розповідала, що коли в них була війна, то лопухи їли, ото такі страшні часи були. А мені нічого жалітися. Аби тільки поскоріше війна закінчилися.
Уже за кілька хвилин знайомлюся з пані Наталією. Їй 52 роки. Вона приїхала із Миропілля. На продаж привезла молоко.
Рік тому вони з чоловіком залишили свій дім.
— Ми з коровками йшли. У нас їх троє було. Йшли, тоді залишали їх в Малій Рибиці, там тихіше було. Вже як доїхали до Глибного, знайшли де жити, то і корів забрали. А речей майже не взяли. Ото везли з собою, що набрали вночі, під ліхтариком. Але шкода того всього, що лишилося, все ж таки своє. Проте що робити, і так до останнього трималися, поки хату нам росіяни не розбили.
На Центральному ринку щодня продають овочі, ягоди, молоко та інші продукти. Та якщо трохи затриматися біля прилавків, виявиться, що багато продавців привезли сюди не лише товар. Разом із ним вони привезли історії про будинки без дахів, евакуацію пішки з коровами, синів на фронті й села, до яких уже не можна повернутися.
Попри це, щоранку вони знову розкладають товар, усміхаються покупцям і починають новий торговий день. Бо зараз для багатьох із них ринок став не лише місцем роботи. Він став місцем, із якого починається нове життя.
Авторка Юлія Колодич
