Як матері стають голосами своїх синів
У сумському підземному переході лунає дзвін. Кожен удар маленького дзвіночка розходиться луною. Жіноча рука стискає його ручку, перев’язану блакитною та чорною стрічками. Ці кольори – символ зниклих безвісти під час російсько-української війни. Вони означають стан, у якому надія та віра блукають між небом і землею.
«Чекання то є боротьба.
За те життя, що відібрала в нас війна,
За ту любов що у серцях живе,
За рідних, що між небом і землею», — говорить жінка, яка тримає дзвоник.
Марина Приходько чекає на сина вже два роки і два місяці. Андрій зник безвісти під час виконання бойового завдання на Бахмутському напрямку. З 2024 року жінка доєднується до акцій на підтримку безвісти зниклих та полонених. На кожній акції вона тримає гучномовець і закликає водіїв автівок, що проїжджають повз та перехожих підтримувати та не забувати тих, хто досі не повернувся додому.
«Мій син Андрійко мені завжди сниться. Ми знайшли таку тоненьку ниточку спілкування у моїх віршах. Я пишу вірші, ніби розмовляю з ним, а він мені у віршах відповідає», — розповідає Марина.
Через безпекову ситуацію Сумська міська військова адміністрація майже два місяці не погоджує проведення акцій на підтримку військовополонених та зниклих безвісти. Так сталося і 18 липня — запланований захід довелося скасувати.
Зазвичай учасники збираються біля пам’ятника Садко. Вони стоять уздовж центральної вулиці міста, тримаючи портрети своїх рідних та плакати із закликами не забувати про тих, хто досі не повернувся додому.
Та цього дня на звичному місці були лише поодинокі перехожі. З міських гучномовців пролунало попередження про загрозу російських ударних безпілотників. Найближчим укриттям став підземний перехід. Звідти й лунав дзвін.
Про всеукраїнський флешмоб «Дзвони надії для тих, хто в тиші» Марина дізналася із соціальних мереж. У різних куточках України цього дня лунали церковні дзвони і дзвіночки, які люди приносили із собою. Так учасники заходу нагадували про військовополонених і зниклих безвісти.
«Ми пропонували всім громадам, церквам і небайдужим людям приєднатися до флешмобу, щоб наш голос лунав на всю Україну якнайгучніше. Через безпекову ситуацію ми не можемо вийти на акцію, тому вирішили тут зібратися і записати відео. Наш голос повинен лунати так само, як цей дзвіночок, щоб про наших рідних ніколи не забували. Я вирішила підтримати цей флешмоб, намалювала плакат, знайшла дзвіночок, який буде лунати дуже дзвінко, і вирішила приєднатися», — говорить Марина.
Поруч із нею стоїть її молодший син, який чекає свого брата. Жінка пропонувала й іншим рідним підтримати ініціативу, зібравшись у найпростішому укритті. Та через спеку, стан здоров’я та безпекову ситуацію багато хто не зміг долучитися.
Невдовзі сходами до переходу спускається Валентина. Про зустріч вона дізналася від Марини і вирішила також прийти з дзвоником.
Вже рік і сім місяців вона чекає на свого сина Олександра, який зник безвісти під час виконання бойового завдання на Курському напрямку.
«Мій син життєрадісний, працьовитий. У нього є сім’я, син, якому вже 17 років. Його всі дуже люблять і чекають», — розповідає жінка.
Валентина намагається долучатися майже до кожної акції на підтримку полонених та зниклих безвісти.
«Я прийшла, щоб нас почули. Щоб не забули про наших захисників, які перебувають у неволі. Кожного дня, кожної секунди я думаю про сина. Вірю, що він обов’язково повернеться живим. Я ходжу до церкви і молюся за сина, за мир. Молюся, щоб усі наші воїни-захисники — і ті, хто перебуває в неволі, і ті, хто зараз воює, — повернулися додому живими».
Кілька днів тому російський безпілотник вибухнув неподалік будинку Валентини. Жінка говорить, що добре розуміє тих, хто цього разу залишився вдома.
«Зараз така ситуація, що дійсно збиратися небезпечно. На наші акції завжди приїжджали люди з інших громад Сумщини. Тепер через постійні атаки багато хто просто не може дістатися міста — росіяни б’ють і по дорогах, і по заправках. Але ми все одно намагаємося говорити про наших рідних».
Повз матерів проходить Ольга. Жінка зупиняється і запитує, чи може обійняти їх, та долучається до флешмобу.
Ольга приходить на акції, щоб підтримати тих, хто чекає на своїх рідних та близьких.
«У мене немає рідних, які мають статус полоненого чи зниклого безвісти. Але я приходжу на акції, коли маю таку можливість. Не можна, щоб люди залишалися сам на сам із цією бідою. Треба допомагати і підтримувати, якщо можеш. Мої друзі та знайомі також намагаються долучатися до таких заходів і підтримувати родини. Дуже важливо не залишати наодинці тих, кого спіткала біда».
Три жінки стають поруч, тримаючи прапори з портретами тих, кого чекають. Над переходом знову лунає сигнал повітряної тривоги.
І знову чути дзвін маленьких дзвіночків, перев’язаних блакитно-чорними стрічками. Для тих, чиї рідні вже роками залишаються між небом і землею, він не стихає ні на день.
***
Після кожного обміну військовополоненими сотні українських родин чекають на повернення своїх рідних або хоча б на звістку від них. Останній на цей час обмін між Україною та Російською Федерацією відбувся 26 червня 2026 року. Тоді з російського полону повернулися 160 українських захисників. Серед них — військовослужбовці Збройних сил України, Державної спеціальної служби транспорту, Національної гвардії та Державної прикордонної служби. Вони боронили Україну в Маріуполі та на «Азовсталі», а також на Донецькому, Луганському, Харківському, Запорізькому, Київському, Чернігівському та Сумському напрямках.
***
Фото сайту Трибуна.Суми
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
