«Відчуваєте? — запитує Михайло Русанюк. — Досі запах кирзових чобіт стоїть». Щоранку цей запах зустрічає його на вході до робочого кабінету і нагадує про те, що тут відбувалося у перший місяць повномасштабного вторгнення. Але навмисно головному лікареві Боромлянської амбулаторії пригадувати ті події не хочеться. Говорить, посивів через тих росіян, хоч його батько навіть у 80 років сивим не був. Додає, що з того часу він має один найкращий спогад — як російські військові покинули село.
24 лютого, як і всі українці, жителі Боромлі прокинулася від вибухів. І хоч було вже не до роботи, лікарі та медсестри повним складом вийшли на роботу. Пацієнтів прийшло значно менше, ніж зазвичай, і до обіду вже всі звільнилися.
Російська техніка зайшла у село відразу ж, проте медперсонал і другого дня вийшов на роботу. Тоді домовилися про чергування. Кілька днів походили, а потому і зовсім перестали. В амбулаторію приходив лише головний лікар. Та і ходити йому було найближче — мешкає він буквально за парканом закладу, в якому працює. Решта лікарів приймали вдома: у себе або в пацієнтів.
Але в Боромлі була пацієнтка, якій в окупованому селі не допоможеш. 9 березня місцевий волонтер Андрій зібрався везти до Сум вагітну, якій от-от народжувати. Росіяни, що стояли в селі, ніби й не заперечували. Навіть пропонували відвезти її самі. Щоправда, в Бєлгород.
У Сумах волонтер роздобув медикаментів і на зворотному шляху вирішив розвезти їх людям. На одній із трас виїхав назустріч колоні російської техніки й по ньому відкрили вогонь. Хлопець отримав кілька кульових поранень, але якось дістався до помешкання односельця і вже туди викликали Михайла Семеновича. Та перш ніж він зміг дійти на виклик, йому довелося чотири рази повертався: через щільний рух колон російської техніки він не міг перейти дорогу, а потрапляти їм на очі, вже зрозуміло було, що не можна. Нагода випала лише коли вже смеркалося.
«Андрій був у важкому стані, стікав кров’ю. Я дав йому знеболювальне, обробив рани, зупинив кровотечу. Доставити його нікуди — зв’язку з екстренкою не було», — пригадує Михайло Русанюк. Тоді в амбулаторії взяли носилки й перенесли хлопця додому.
На ранок лікар не лише зміг відправити кілька смс колегам із Сум, а й отримав від них відповідь: сьогодні погоджено «зелений коридор», ним із Тростянця приїде швидка та відвезе волонтера до Сум.
«Харашо тут у вас, только холодно»
Михайло Семенович поспішив до Андрія. Щойно бригада екстренки під’їхала, односелиця, забачивши поряд із машиною головлікаря, ошелешила його звісткою: у село зайшли так звані Л/ДНР і чекають на нього в клубі. Він має відкрити амбулаторію, інакше — позривають замки й зайдуть самі. Вони хочуть організувати там свій медпункт.
Швидка підвезла його до центру села, який вже був розбитий кількома авіабомбами. Там на блокпосту її зупинили. Перший, хто викликав підозру, звісно, був чоловік у цивільному. Швидку пропустили, а лікаря лишили чекати на «головного». Ті дві години у компанії озброєних росіян тривали вічність, пригадує Михайло Русанюк.
Аж тут на КамАЗі під’їжджає він! «Імена ні до чого, — говорить, — називай мене просто Мєдвєдь». Озвучивши свої плани на амбулаторію, Мєдвєдь захотів відразу ж її подивитися, тож запросив Михайла Семеновича до свого КамАЗу: посадив його попереду між собою та водієм, позаду, на спальному місці для водія, сіли автоматники.
У Боромлі не було світла, а оскільки котельня працює від електроенергії, то й опалення в ній не було. Проте, все, що треба було, Мєдвєдь побачив: відремонтовану реєстратуру, денний стаціонар, кабінети лікарів.
«Харашо тут у вас! Только холодно», — резюмував він. Відтак, постановив: до амбулаторії поки не перебиратимуться, але лікарі хай ходять. Хай надають допомогу мешканцям села, а як треба буде — то й російським військовим. Головлікарю ж — щодня приходити до клубу, де оселилися росіяни під керівництвом Мєдвєдя, бо раптом комусь із них знадобиться допомога.
«Пізніше з’ясувалося, що в складі їхньої медичної частини немає жодного лікаря, а очолює її — стоматолог-протезист. Тому, якби щось сталося, я мав би їх консультувати. Зараз це трохи смішно, але тоді, щодня йдучи зранку до них, не знати, що мене там чекає, було дуже страшно», — пояснює Михайло Семенович.
За кілька днів після відвідин Мєдвєдя під час чергової «аудієнції» амбулаторію захотіли подивитися їхні вісім «медиків». Оточили лікаря і пішли на оглядини. Знову змусили повідкривати всі кабінети, сходили на другий поверх і в підвал. Тоді пішли в актовий зал і про щось там радилися. Їм теж все сподобалося, але поки житимуть зі своїми, у клубі. Принагідно спитали де карточки учасників АТО.
«Не знаю як у перший день мені спало на думку забрати ті карточки з реєстратури. На них же прямо великими літерами зазначено «АТО». Я зібрав їх у пакет, відніс у підвал і закинув у простір між вентиляційною трубою і стелею. Їм сказав, що наш заклад належить до найнижчої ланки, тому тут ми таких пацієнтів не ведемо — вони обліковуються у спеціалістів на рівні району. Не знаю, що було б, якби ті карточки потрапили їм в руки: там же й імена, й адреси, і номери телефонів», — пригадує Михайло Русанюк.
«Ми моглі вас расстрєлять»
14 березня Михайло Семенович повертався додому службовим автомобілем. Зазвичай він ходив пішки, але коли пацієнт жив далеко, їхав машиною. Біля центрального входу амбулаторії побачив білу Газель помальовану літерами Z.
«Я розвернувся і проїхав назад. Біля автівки нікого не побачив. Зупинився, підійшов до дверей амбулаторії. Замок уже був зірваний. Відразу подумав, що не стали чекати поки я відкрию, бо привезли поранених. Відкрив двері, і почув у коридорі якийсь шурхіт. Постукав і кажу «Хто там? Я лікар» У відповідь — постріл. Почав задкувати. Вийшов до машини, підняв руки й кричу, що неозброєний», — пригадує він.
За якусь мить з вікна виглянули. По черзі до Михайла Семеновича вийшли п’ять чи шість російських військових. Під дулами автоматів йому наказали відійти від машини й обшукали від чобіт до самої шапки.
«Ето што такоє?», — один з них витіг з внутрішньої кишені куртки паспорт та лікарську печатку. Відкрутив, почитав — там двома мовами написано і «лікар», і «врач». Вони опустили автомати й той, що обшукував говорить «А ви больше так нє дєлайтє, а то ми моглі вас расстрєлять».
До амбулаторії сказали більше не наближатися і нічого у ній не чіпати.
На ранок — знову зустріч зі стоматологом. Михайло Семенович вирішив запитати, що вчора сталося і чому місцевим лікарям тепер не можна заходити до амбулаторії. Відповіді він не отримав. Виявилося, що у Боромлі є три чи чотири різні групи військ і між собою вони не контактують.
«Обозначьтє сібя»
Під двір Михайла Семеновича під’їхав російський КамАЗ. Хвіртка чомусь була відчинена й автоматники забігли на подвір’я: «Давай бистро забірай поранєного і двухсотого». Лікар перелякався, але встиг зорієнтуватися: «Що мені з ними вдома робити? Везіть в амбулаторію — тут сто метрів».
Це було подружжя з Гребениківки. Жінка-працівниця магазину та її чоловік. Вони возили хліб в окуповану Боромлю. Того дня на дорозі вони зіштовхнулися з росіянами. Чоловік загинув на місці, жінка з кількома пораненнями — стікала кров’ю.
Чоловіка залишили в підсобному приміщенні, яким давно не користувалися, а жінку занесли в маніпуляційну. В амбулаторії було пусто: ні людей, ні медикаментів, ні обладнання. Росіяни вигребли усі запаси.
«Невдовзі прийшла моя дружина. Вона теж медик, але працює в Тростянці. Десь в акушерському кабінеті ми знайшли систему. Надали допомогу жінці й стали надсилати повідомлення колегам у Суми. Того дня також був «зелений коридор» і машини з Тростянця через Боромлю їхали в обласний центр», — пригадує Михайло Русанюк.
Години за три-чотири приїхала бригада екстренки. Жінка була вкрай тяжка, але вижила і нещодавно була на прийомі.
«Той росіянин, що привіз подружжя, вже вдруге сказав «Обозначьтє сібя, а то вас расстрєляют». Після цього дружина пошила мені велику білу пов’язку з червоним хрестом. Таку, щоб вдягати поверх куртки. А я намалював на білому листку червоний хрест, поклав його у файл і приклеїв на валізу, з якою тоді ходив. Так ото й обозначився», — говорить лікар.
«Давайтє ми вас заправім — будєтє оказивать помощь»
Невдовзі до амбулаторії заселилися вже знайомі Михайлові Семеновичу «медики»-підлеглі стоматолога. Почали заносити якісь свої перев’язувальні матеріали, ліпити у реєстратурі буржуйку.
«Одного дня я насмілився завести з ними розмову. Мовляв, як же так, ви ж говорили нам далі працювати, ми все лишили в амбулаторії, а тепер зовсім не маємо до неї доступу. Тоді один з них дозволив мені забрати деякі речі», — пригадує головлікар.
Щось він відніс до підвалу, дрібне медобладнання та свій комп’ютер забрав додому.
Ми дивуємося: «Невже вони просто стояли й дивилися, як Ви виносите обладнання?»
Михайло Семенович говорить, на руку зіграло те, що вони дійсно вірили, що прийшли сюди надовго і що надалі Боромля продовжить існування за сценарієм так званих Л/ДНР. Та й було немало такого, що забрати не дозволили: електрокардіограф, сказали, їм потрібен, телемедичне обладнання, яке тут було у кожного лікаря, теж.
Тут же йому знов нагадали: лікарі у повному складі мають ходити на роботу.
В один із днів Михайло Семенович зустрівся з колегами на подвір’ї амбулаторії й розпорядився розібрати по домах автомобілі. Аж тут до них під’їхав Мєдвєдь.
«Давайтє ми вас заправім — будєтє оказивать помощь», — запропонував він.
Виявилося, що вони вдерлися на заправку на вулиці Сумській.
«Нє рєкомєндую вам туда єхать — под мостом нєразорвавшийся снаряд»
Володимир Цимбалюк працює у Боромлянській амбулаторії сімейним лікарем, його дружина — педіатринею. Коли росіяни зайшли у село, подружжя, яке жило відразу над трасою, виїхало на віддалену вулицю до дітей. Звідти на виклики Володимир Прокопович їздив здебільшого велосипедом. Також мав пов’язку та сумку з хрестом — щоб видно було, що він медик.
Службовим автомобілем користувався всього кілька разів. Одного разу — щоб перевезти молоду жінку додому до матері. Її відправили до родичів мало не в крайню хату, бо думали, що там буде безпечніше, а росіяни увійшли туди майже відразу. Побачили на зарядці мобільні телефони — відібрали. Дівчина була майже в істериці. Тоді Володимир Прокопович вигадав хитрість.
Поїхав службовою «Нивою». У напрямку станції «Боромля» на блокпосту його зупинили:
— Куда єдєтє?
— Виклик до вагітної, можливо навіть почалися перейми.
— Нє рєкомєндую вам туда єхать — под мостом нєразорвавшийся снаряд, — говорить росіянин.
— А які в мене є варіанти?
— Я вам сказал…
— Та я потихеньку, — завершив розмову Володимир Прокопович і повернувся в машину.
Дівчина вагітною не була, але він сказав їй лягти на заднє сидіння і, якщо зупинять, вдати ніби почалися перейми. Але на зворотному шляху їх не зупиняли.
Питаємо, чи не страшно було тоді. Володимир Прокопович говорить: «За себе — ні. Може тому, що я вже прожив доволі довге життя».
«Покараний» за телефон
Місцевий стоматолог Євген Лук’яніхін селом намагався багато не ходити — лише коли люди зверталися він приходив до амбулаторії. Позаяк електроенергії не було, намагався робити все засвітла, але одного разу хлопець звернувся до нього з гострим зубним болем, коли вже почало смеркатися.
«Ну, я вдягнув налобний ліхтарик і вирвав йому зуб. Не залишати ж людину мучитися. Добре, що хоч інструменти простерилізували», — говорить він.
Іншого дня посеред села вони з батьком зустріли заюшеного кров’ю чоловіка. Зупинилися, знайшли аптечку, стали обробляти рвану рану на лобі. Чоловік впевнений, що то був снайпер, і йому пощастило, що куля пройшла по дотичній.
«Напевно він йшов з телефоном. І за це й був “покараний”», — припускає Євген.
Михайло Семенович підтверджує, що через телефони росіяни буквально скаженіли: з одного боку, вони боялися, щоб ніхто їх не фотографував, з іншого — шукали можливості зателефонувати додому, бо своїх телефонів у них не було.
«У сусіда був генератор, ми могли зарядити телефон і ввечері, наскільки дозволяв зв’язок, ним користувалися. Але з дому я виходив без телефона. А коли в мене про нього питали, відповідав, що він розрядився і я його з собою не ношу. Так би відібрали», — впевнений він.
«Садісь, прокатішся с намі»
27 березня Михайло Семенович з дружиною повз амбулаторію йшли на виклик до пацієнта. Неподалік вони побачили що «медики» на чолі зі стоматологом-протезистом набудували з лікарняних меблів барикад і виглядають з-за них у бік Тростянця. Стоматолог також їх помітив і рушив назустріч: «Возвращайтєсь домой. Ви мішаєтє нам виполнять боєвоє заданіє».
Того дня боромлянці пів доби просиділи у підвалах — у селі гула страшенна канонада. Коли змогли вийти, в центрі села на кілька кілометрів вишикувалася колона з легкових та вантажних автомобілів, автобусів та всього, що росіяни змогли відкрити й завести.
Одна зі службових машин стояла у Михайла Семеновича біля двора. Він приїхав з виклику і не встиг її загнати. Росіяни її помітили, під’їхали до двора, почали гатити з кулемета кудись вбік і водночас грюкати у хвіртку.
«Я виглянув. Вони мені махають — виходь. Кричать «Давай ключі». Я повернувся в будинок і з піднятими руками виніс їм ключ. Один з них його вихопив й кричить: «Садісь, прокатішся с намі». А їх п’ятеро і всі доволі великої комплекції. Тоді інший матом йому відповідає: «Он нам нє нужен». Відірвали номери й драпанули», — пригадує Михайло Русанюк.
Після того як росіяни втекли, лікарі до амбулаторії ще кілька днів не ходили. Зайшли вже після того, як її перевірили військові.
У кабінеті головного лікаря росіяни позривали замки на всіх шухлядах. У одній з них знайшли ключ і намагалися відкрити ним сейф. Так старалися, що скрутили його у спіраль. Але сейф не дався. Та й не було в ньому нічого цінного. Печатки й ті Михайло Семенович звідти забрав.
Але їм в око впала медаль, яку у 2008 році на той час ще Боромлянська сільська дільнична лікарня виборола у всеукраїнському конкурсі як найкращий сільський заклад охорони здоров’я. Медаль була жовтою, тож вони подумали, що то золото і вкрали її.
4989, 4992… 4640
Десь за три дні у Боромлю повернулася електроенергія. В амбулаторії відремонтували й запустили котельну, яку росіяни зламали, коли намагалися заживити від генератора, та відновили прийом пацієнтів.
Разом з правоохоронними органами в амбулаторії підрахували вартість вкраденого — лише обладнання вивезли на 1,5 мільйона гривень. Завдяки волонтерам та міжнародній допомозі дещо вже закупили: меблі, комп’ютерну техніку, сумки-укладки для лікарів та медсестер, деякі медичні прилади та велосипеди для кожної медсестри.
Тепер благодійники обіцяють переобладнати котельню — перевести її на тверде паливо. Щоб навіть у випадку перебоїв зі світлом чи газом, амбулаторія залишалася з теплом.
«З медикаментами було важко. До 24 лютого ми мали все, після — не мали нічого. У амбулаторії ліки покрали, аптеку в центрі — знищили авіаударом… Хто приймає ліки на регулярній основі, розраховував лише на свої запаси чи на те, що хтось з ним поділиться. Я знаю, що люди ділилися інсуліном і, на щастя, ні в кого не сталося коми», — говорить Михайло Русанюк.
Медикаменти першої необхідності у Боромлю завезли за першої можливості виїхати в Суми. Але аптеки з «Доступними ліками» у Боромлі не було ні до, ні після окупації: щось сімейні лікарі мають змогу видати безплатно під час прийому, з чимось — допомагає програма від «Академії сімейної медицини України». Решту люди мають купувати за гроші або їхати до Сум чи Тростянця.
«Багато пацієнтів виїхали. До повномасштабного вторгнення я вже рахував кожну декларацію, якої нам не вистачало до п’яти тисяч: 4989, 4992… Тепер, навіть підписавши декларації з переселенцями, маємо близько 4640 декларантів», — говорить головлікар.
Фотограф — Богдан Красуля
Матеріал створений у рамках спецпроєкту «Жити далі. Як відновлюються медзаклади Сумщини після російських обстрілів» за підтримки громадської організації «Media Development Foundation».
