Із перших днів повномасштабного вторгнення колони російської військової техніки їздили Малим Висторопом – селом Лебединської громади, уже в другій половині березня 2022 року населений пункт окупували, росіяни поселилися в Маловисторопському фаховому коледжі імені П.С. Рибалка Сумського національного аграрного університету. Навчальний заклад та музей маршала танкових військ, двічі Героя Радянського Союзу Павла Рибалка – розграбували, а самі будівлі зазнали руйнувань від обстрілів.
Про те, як у Малому Висторопі зустріли повномасштабне вторгнення, як намагалися врятувати майно від росіян, а потім відновлювалися після присутності окупантів у репортажі сайту Трибуна.Суми.
Коледж прийняв на себе удар вибухової хвилі
24 лютого 2022 року адміністрація фахового коледжу ім. П.С. Рибалка СНАУ вивозила студентів, які жили у гуртожитку, до сусідніх залізничних станцій, аби ті могли добратися додому. У навчальному закладі залишилися лише чотири студенти-сироти, яких 26 лютого, коли у селі зникло світло, розселили по домівках викладачів. Тоді ж Малим Висторопом пішли перші колони російських військових — вони прямували повз коледж дорогою з Боромлі до Лебедина.
Люди боялися виходити на дорогу через хаотичний рух колон туди-сюди, — згадує директор навчального закладу Володимир Доценко. — Ферма нашого коледжу знаходиться недалеко від дороги і ми розуміли, що настане момент, коли росіяни туди заглянуть. Тоді у магазині вже зникли продукти й ми розвезли харчі з виробництва по домівках наших місцевих працівників, а на навчальній фермі організували чергування, аби годувати та доглядати тварин.
Поки росіяни їздили повз коледж, працівники зібрали та винесли всі особі справи й важливі документи, автомобілі учбового закладу заховали, на виду залишився лише автобус, який згодом окупанти понівечили всередині, а крісла познімали та обладнали ними місця для снайперів.
На початку повномасштабного вторгнення у коледжі навчалися 430 студентів, 158 із них жили в гуртожитку. Здебільшого це молоді люди з громад Сумської та Полтавської областей, багато хто — з прикордоння.
«Тоді якось пощастило, що всім студентам і працівникам вдалося роз’їхатися по домівках, — говорить Володимир Доценко. — З дітьми-сиротами було важче: їм було нікуди їхати, тому їх взяли до себе працівниці, які самі не знали, що з ними буде, але надали притулок учням і ділилися з ними продуктами. Зараз ми вже відшукали дальніх родичів цих студентів, а самі вони навчаються у СНАУ».
Росіяни періодично обстрілювали територію коледжу «градами» та іншими видами озброєння, за словами директора, тоді пошкодили дах гуртожитку, в аудиторії на першому поверсі залітали осколки мін — вони посікли вікна та стіни, а одну з ялинок поруч із коледжем вирвало з корінням. У кінці лютого 2022 року недалеко від будівлі навчального закладу вибухнула САУ з боєкомплектом – основний удар вибухової хвилі прийняв на себе коледж. Від вибуху пошкодилися 283 вікна, гуртожиток, який знаходиться трохи подалі, постраждав менше — там вилетіло 35 вікон.
Шість КАМАЗів майна, шапка-ушанка та піаніно на «Уралі»
17 березня 2022 року росіяни окупували Малий Вистороп. Оселилися в гуртожитку та на першому і другому поверхах навчального корпусу.
«На четвертому поверсі коледжу сиділи снайпери та кулеметники, вони повибивали вікна й обстрілювали звідти дорогу та машини цивільних, — говорить директор. — Поруч на водонапірній башті також розмістився снайпер».
Російські військові повиламували всі двері в будівлі, розграбували й понівечили меблі та техніку, а на стінах залишили надписи «Z», «V» та «я русский».
«У моєму кабінеті у росіян знаходився медпункт, коли я сюди повернувся, все було в крові, навколо розкидані шприци, — говорить Володимир Доценко. — Вони розграбували обидва комп’ютерні класи — це більше 50 комп’ютерів, частину моніторів розбили, а усі системні блоки розібрали до гвинтика. На кожному поверсі є вбиральні, але росіяни ходили в туалет там, де жили. Вони позривали всі наші державні символи, залишили лише портрет Шевченка. Усе було обмальоване й у недопалках цигарок».
Розібрані комп’ютери, травень 2024
У коледжу є модульна котельня, яку працівники розукомплектували на початку повномасштабного вторгнення, окупанти намагалися її запустити, аби в приміщеннях з’явилися вода і опалення, та їм не вдалося.
За словами директора, російські військові викрали відеопроектори, ноутбуки та особисті речі викладачів — навіть змінне взуття і одяг. Виносили інструменти з гаражів і технічних приміщень, забрали генератори.
Із гуртожитку повністю викрали особисті речі дітей: телевізори, мікрохвильовки, холодильники, меблі, матраци, ковдри і подушки — вони не гребували нічим, — говорить Володимир Доценко. — Це ж звичайний гуртожиток, а не п’ятизірковий готель, та вони все забрали. Один із студентів незадовго до вторгнення купив собі кросівки, а потім побачив їх на росіянину. Прийшов до мене і каже — ви уявляєте, вкрали кросівки, я бачив хто і хотів його догнати, але він утік.
Архівні фото працівників коледжу, 2022 рік
У місцевому магазині окупанти вкрали шапку-ушанку, яку ніхто не міг продати вже багато років, а з будинку культури у Великому Висторопі забрали піаніно й причепили його на «Урал».
«Це мародери, які награбували шість КАМАЗів майна, — говорить директор. — Я родом із Великої Писарівки і в школі ми вивчали, як під час Другої світової нас звільняла Кантемирівська дивізія, це ту Писарівку, центральні вулиці якої росіяни утюжать останні місяці. На початку вторгнення у Малий Вистороп зайшла саме Кантемирівська дивізія. Наші працівники кажуть, що більшість із них не знали, хто такий маршал Рибалко — отакий їхній освітній рівень».
Коледж і досі носить ім’я Павла Рибалка, це питання обговорювали на зборах колективу, а також звернулися за роз’ясненням до Українського інституту національної пам’яті. Там, за словами директора, їм повідомили, що Рибалко не скоював злочинів проти українського народу, тому перейменування відклали до перемоги. Натомість у Сумах вулицю імені маршала перейменували в кінці 2022 року в рамках декомунізації, як таку, що носить назву радянського військового діяча.
Біля коледжу стоїть танк Т-34, я все боявся, що росіяни переплутають його з бойовою одиницею та розстріляють, — говорить Володимир Доценко. — На мою думку, було б краще, якби тут стояло щось із сільськогосподарської техніки, а цю груду металу віддати на переробку і зробити з неї щось корисне для наших хлопців.
Зупинили й розстріляли автівку
Викладачі коледжу здебільшого живуть у Лебедині, на роботу їх привозять та відвозять мікроавтобусом. На початку вторгнення військові порекомендували їм залишатися в місті, тому чергування у навчальному закладі організували з місцевих працівників.
Знаходячись у Лебедині, директор підтримував зв’язок із тими з колег, хто мав можливість зарядити телефон і зловити сигнал.
Уже о 5 ранку 24 лютого на заправках були страшні черги, у нас машина на газу, але треба було кілька літрів бензину, аби її завести, — говорить директор. — Наші працівники з Малого Висторопа намагалися вивезти комп’ютери, на яких були дані бухгалтерії, до Лебедина, росіяни зупинили їх біля Бишкіня (ред. село неподалік центру громади), висадили з машини, побачили на техніці інвентарні номери і розстріляли автівку. Хлопці тоді пішки тікали 10 кілометрів по ріллі, а машина згоріла з усією базою даних.
Згодом вдалося знайти два літри бензину, щоб завести службове авто, обравши проміжок часу, коли дорогою не йшли російські колони, директор із колегою приїхали до одного з сіл, неподалеку від Малого Висторопу. Туди ж городами привезли програміста коледжу з флешкою і спеціальними ключами, за якими відновили бухгалтерську програму.
Люди місяць сиділи без зарплати, коли ми її видали — це було щастя, хоча це і були електронні гроші, які ніде було тоді вивести в готівку, — згадує директор.
Було страшно, але скотину треба годувати
На фермі, де студенти проходять практику, знаходилася велика рогата худоба, свині, вівці, поруч зберігалося зерно. Росіяни повиламували там всі двері й з’їли чотирьох поросят і барана, їхнє м’ясо смажили просто на землі, каже директор.
П’ятьом людям, які залишилися на фермі, російські військові дозволили ходити на роботу.
Один з них — Сергій Кузько, як раз працював на фермі, коли туди зайшли військові з автоматами. Вони хотіли забрати машину, та чоловік сказав, що вона не заправлена.
Найскладніше було з водою, бо коли зникло світло, ми запрягали коня, брали бідони і майже цілий день возили воду зі ставка, а скотини у нас багатенько, — згадує Сергій Кузько. — Іноді росіяни з автоматами сідали до нас, коли ми їхали за водою, а одного разу застрелили та забрали свиню. Ми кожного разу питали у них дозвіл — чи можна з’їздити за сіном, щоб вони не стріляли.
Поки було борошно, Сергій та його дружина пекли хліб, говорить, що самі майже не їли, намагалися все віддати онукам, які тоді жили у них і цілими днями ховалися у підвалі. Людей на вулиці майже не було, село завмерло. Сергій ходив на ферму два-три рази на день, аби погодувати, напоїти тварин та почистити у них.
«Звісно, було страшно, але ми знали, що скотину треба годувати, — говорить Сергій Кузько. — Тварини і зараз лякаються — от я з конем управляюся, як тільки він чує гучний звук, одразу шугається. Тоді ж були прильоти — і на току, й на фермі повибивало всі вікна».
Після деокупації гуманітарні організації привезли допомогу для малих висторопців — роздавали продуктові набори. Володимиру Доценку запам’яталися посивілі скроні його колег — людей, які не бачили хліба, сиділи у підвалах і могли виходити на вулицю лише до 15 години дня.
«Люди йшли, хто в шльопанцях, хоча було ще холодно, хто у легенький курточці, на очах сльози, когось трусить. Це були дуже важкі моменти, було видно, через що вони пройшли. Під час одного з обстрілів у Малому Висторопі загинула жінка, яка раніше працювала у нашому коледжі», — згадує директор.
На відновлення витратили близько 8 млн гривень
У перші дні після визволення села працівників не пускали до коледжу — в одній із аудиторій росіяни залишили розтяжки. Ще кілька розтяжок знайшли на машинному дворі — там підірвалися три собаки і лисиця. Усю територію навчального закладу обстежили сапери, неперевіреним залишилось лише урочище, де випасали корів, тому зараз туди ніхто не ходить. Студентів же про всяк випадок досі просять пересуватися лише асфальтованими доріжками.
За словами директора, прибирали коледж силами працівників та студентів із найближчих населених пунктів. Тоді вивезли 28 причепів сміття: скло, шпалери, рештки підлоги та дверей.
«Ми не чекали, поки хтось прийде і у нас прибере, — говорить Володимир Доценко. — Працівники брали в руки лопати, все, що було необхідно, і працювали, незважаючи на свої посади. Їхній ентузіазм мене надихав, бо, скажу чесно — коли я вперше зайшов, то не вірив, що ми зможемо все це відремонтувати. На відновлення вікон, дверей, даху та приміщень ми витратили близько 8 мільйонів гривень — це кошти з державного бюджету, тоді ми були одним із перших навчальних закладів Сумщини, який потрапив під прес російського світу. Все було дуже швидко — ми почали у квітні 2022 року, а вже в лютому 2023 нам вставили останнє вікно».
У перші дні повномасштабного вторгнення працівники злили воду з системи опалення, аби вона не розмерзлася, та частину труб пошкодила ударна хвиля, а багато старих батарей потріскалися під час морозів через те, що в них залишалися накип та жижа. Наразі вся система непридатна для використання, зараз розробляють проєкт її демонтажу та заміни на нову — на це необхідно приблизно 7,5 мільйонів гривень. Невелика частина коледжу взимку опалюється твердопаливним котлом, в іншій подекуди вмикають електрообігрівачі, аби будівля не руйнувалася, але це значні для навчального закладу витрати.
Навчання у коледжі відновили у квітні 2022 року — у дистанційному форматі, провели державні іспити і захист практики, незважаючи на те, що тоді у гуртожитку було лише кілька кімнат, у яких можна було жити. Наразі у навчальному закладі навчаються близько 650 студентів, основні спеціальності — агрономія, ветеринарія, лісове господарство.
«Окупація потрясла наш коледж, але ми зібралися докупи та взяли себе в руки. Так, це не супер ремонт, але ми відновили вікна та двері і маємо можливість навчати», – говорить директор.
Архівні фото працівників коледжу, 2022 рік
***
Володимир Доценко проводить нас коридорами коледжу — показує, де розміщалися росіяни, на стіні навколо портрета Тараса Шевченка досі залишаються порізи, а в кабінеті інформатики стоять розібрані комп’ютери. На місці, де зараз, наче на Ковчегу Ноя, зібралися зроблені з природних матеріалів фігурки тварин, два роки тому були скинуті речі і сміття російських військових, вікна навпроти були заставлені партами — боялися, що в них будуть стріляти.
На фасаді коледжу від обстрілів подекуди повідбивалася плитка, асфальт перед входом понівечений — на ньому на БТР крутився один із росіян.
За коледжем залишається пеньок від ялинки, яку вирвало під час обстрілу, дах гуртожитку зараз укріплюють — там висипається цегла після пережитих вибухів. По обидва боки від дверей на стінах закріплені самовари — для квітів, «то не російські, а українські», — каже одна з працівниць.
«У вас двадцать мінут»
Поруч від коледжу знаходиться історична будівля — колишня контора Романівського цукрового заводу. Побудовану у 1870-х роках дерев’яну споруду згодом частково обклали цеглою, а в 1930-х зробили прибудову. Тут до Жовтневого перевороту 1917 року влітку відпочивав власник цукроварні, бабуся нинішнього завідувача музею згадувала, як грав оркестр, пани відпочивали, а місцеві діти дивилися на них через паркан. За радянської влади у будівлі знаходився і ревком, і пошта, і сільрада.
Зараз половина будинку у власності аграрної фірми, інша — коледжу, в ній знаходиться народний музей Павла Рибалка, яким займається його двоюрідний внук — Володимир Рибалко. Народний музей — це установа, яка не фінансується з державного бюджету, усі витрати бере на себе навчальний заклад. На думку Володимира Рибалка, якби музей знаходився у більшому населеному пункті, то міг би стати краєзнавчим — експонатів вистачає.
«Росіяни підійшли до музею, мабуть, на другий день окупації, — згадує Володимир Рибалко. — Я музею присвятив більшу частину свого життя, тому душа була не на місці. Живу на іншій стороні села, прийшов звідти пішки. Підходжу до музею, дивлюся — двері зірвані і назустріч мені біжить російський солдат — зачуханий, брудний і в порваних дермантинових кросівках.
— Куда ви направляєтєсь?, — питає.
— У цю будівлю, я тут працюю, — кажу.
— У вас 20 мінут, — відповідає росіянин.
«Тоді я за 20 хвилин справився — взяв палицю свого дідуся Павла Семеновича, він накульгував при ходьбі, самовар, який йому подарували, деякі цінні документи та опис експонатів», — говорить завідувач музею.
Росіяни зламали замок на двері у підвал, у який ніхто роками не заходив, «господарювали» у приміщенні музею, а на даху будівлі зробили спостережний пункт — звідки обстрілювали дорогу.
Володимир відчиняє двері, перед нами старі дерев’яні сходи і великий портрет маршала Рибалка.
Ви не лякайтеся, музей оформлений у 80-х роках минулого століття, останню експозицію зробили в 1982 році, тому тут ще присутні гвардійські стрічки, — говорить Володимир. — Спочатку музей відкрили у 1954 році в старому навчальному корпусі коледжу, згодом він переїхав сюди.
Відкрили музей місцеві ветерани Другої світової, викладачі та студенти, які пишалися знаменитими земляком, який пройшов шлях від рядового до маршала бронетанкових військ. У створенні допомагали дружина, сестра та племінники Рибалка. Володимир зацікавився своїм родичем та історією з юності, під час навчання в коледжі був екскурсоводом — тоді до Малого Висторопа приїжджало багато відвідувачів. Так і залишився спадкоємцем музею: додавав експонати, їздив спілкуватися до родичів і ветеранів Другої світової.
Музей має кілька тематичних кімнат, присвячених дитинству й родині Рибалка, його участі у Першій і Другій світових війнах, а також науковій і викладацькій діяльності після 1945 року, в одній із кімнат відтворено його робочий кабінет — із меблями та бібліотекою. Загалом експозиція складається з фотографій, газетних вирізок, плакатів, документів, предметів та одягу, які належали Рибалку або збереглися з тієї епохи.
Ти далеко з цим портсигаром не заїдеш
Коли Володимир вперше зайшов до музею після звільнення села від окупантів, його зустрів розгардіяш — деякі вітрини були вибиті, кругом валялися порвані упаковки від цигарок — музейних експонатів, росіяни хотіли палити і повитягали з вітрин декоративні пачки 1940-х років. Із кімнати подарунків, де відвідувачі залишали на згадку різні речі, зникли всі значки, забрали вони і одну з палиць Рибалка.
«Їх цікавили всякі брязкальця, щось блискуче, — говорить Володимир. — Тут було темно, росіяни присвічували собі сірниками — кругом валялися обпалені, добре, що вони не спалили музей. Якби тут було світло, вони б могли розгледіти і вкрасти ще якісь цінні речі».
В одній із вітрин виділяється пусте місце з обірваним папером — звідси росіяни вкрали портсигар, який Рибалко подарував своєму сину, Вілену, який загинув під Харковом у 1941 році.
«Це була звичайна жерстяна коробочка з дарчим підписом «Вілену від батька, червень 1941», така символічна річ — у липні Вілен вже зник безвісти, — говорить Володимир. — Коли я побачив цей вандалізм, то подумав — Вілен загинув, і ти далеко з цим портсигаром не заїдеш».
Розбиті вітрини у музеї відновили, вставили частину вікон, які вибило вибуховою хвилею, інші досі стоять розбиті.
Через деякий час після звільнення Малого Висторопа від росіян Володимир Рибалко вступив до підрозділу Добровольчого формування територіальної громади, де служить і зараз.
Мріє про ремонт будівлі музею, а також про те, щоб змінити експозицію відповідно до сучасного погляду на історію ХХ століття.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Під обстрілами. Історії руйнації та відновлення прикордонної Сумщини».
Проєкт реалізовано за підтримки Інституту гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine.
