Село Солдатське Охтирського району знаходиться за 15 кілометрів від кордону з Росією. До центру об’єднаної територіальної громади — Тростянця — 25 кілометрів. У селі на 350 мешканців працює один фельдшерський пункт. Керує ним Надія Максимівна Панова, вона мешкає й працює у цьому селі з 1991 року.
Дістатися до нашої героїні було непросто, бо через велику війну вже розпочатий проєкт оновлення дороги до населеного пункту відклали, тож частину шляху доводиться їхати доволі повільно.
Із Надією ми починаємо розмову з повномасштабного вторгнення, адже 24 лютого 2022 року через село йшли російські танки.
Жінка говорить, що вранці 24 лютого їй зателефонувала донька і сказала: «Війна». На той момент у селі ще нічого не було чутно, фельдшерка зібралася та пішла на роботу. Щочетверга у Солдатському базар, тож у центрі багато людей. Надія питала в односельчан: «Ви чули, що війна?», а їй відповідали: «Що це ти таке придумала?». Згодом жінці зателефонувала родичка з Путивльського району і сказала, що їх обстріляли з «Градів».
«Я розказую про це в центрі, й тут ми чуємо дуже сильний гул, — говорить Надія. — Це пішли колони російських танків. Паніка була страшна. Додому я йшла перебіжками, бо якраз із тієї сторони назустріч їхала техніка, залишаючи глибокі колії на дорозі. Танки гули цілу ніч, цей звук важко з чимось сплутати — вони курсували селом туди-сюди, частина техніки пішла на Охтирку, частина — на Тростянець. 25 лютого ми вже відчули, як працюють «Гради» — стрибали в погріб щучкою, бо не розуміли, що відбувається».
За словами фельдшерки, Солдатському пощастило, що росіяни не затрималися у селі надовго, тим самим, завдавши людям меньше шкоди.
«Ми не спали стільки ночей, вибилися із сил, — говорить Надія. — У медицині було багато роботи, хворіли люди, в основному зверталися щодо проблем із тиском. Усі ліки я забрала додому і там приймала пацієнтів. Коли потеплішало, почала їздити на виклики велосипедом».
Надія говорить, що на початку повномасштабного вторгнення вони не розуміли, куди ховатися та звідки чекати прильотів. Коли у березні до Солдатського зайшла 93-тя бригада «Холодний Яр», яка звільняла Тростянеччину, військові заспокоїли місцевих жителів і розказали, як і від чого ховатися.
Жителі села були раді зустріти «Холодноярівців». Усі почали гуртуватися, несли їжу, готували котлети, борщі, млинці, вареники, приносили домашнє молоко. Коли військові вийшли з села, настала тиша, яка трохи лякала місцевих жителів, адже вони відчували себе менш захищеними. Надія говорить, що й досі відслідковує новини про 93-тю бригаду і хвилюється за військових, які стали їй рідними.
На початку повномасштабного вторгнення у однієї мешканки Солдатського стався гострий панкреатит. Тиждень Надія колола їй уколи, шукаючи варіанти, як доправити пацієнтку до лікарні. На той момент Тростянець був окупований, а Охтирка знаходилася під постійними обстрілами. Колеги з хірургії у Великій Писарівці сказали, що вони готові надати допомогу, але пацієнтку потрібно туди доправити, адже швидка до Солдатського не доїде. Зрештою, куми Надії відвезли хвору до лікарні на своєму авто.
Спочатку Надія контактувала зі своїм керівництвом у Тростянці, потім зникли світло та зв’язок. Жителі відчували себе відрізаними від усього світу. Надія із чоловіком манівцями виїжджали в Полтавську область, щоб купити бензин для генераторів і медикаменти, яких потребували її пацієнти.
«Наше село віддалене, тому я завжди налаштовувала людей, щоб кожен мав мінімальний запас ліків для свого діагнозу, — говорить Надія. — Я дуже переймалася за пацієнтів із цукровим діабетом, бо це люди, які у будь-який момент можуть впасти в кому. Потім якось волонтери почали пробиватися до нас, привозити ліки. Щойно Тростянець звільнили, ми з чоловіком уже були у волонтерському центрі, де я набрала ліків, які мені були необхідні для роботи».
Руйнувань у Солдатському багато, та з місцевих жителів ніхто не постраждав. Надія говорить, що будинки — це будинки, вони відремонтуються, не можна повернути лише життя.
До фельдшерського пункту Надія прийшла, коли звільняли Тростянець, і одразу почала наводити порядки. Після обстрілів повилітали вікна та пошкодився дах. Будівлю потроху ремонтували, наразі у її частині створюють центр для ВПО, увесь дах замінили на новий. Фельдшерка говорить, що невдовзі планується ремонт і в кабінетах фельдшерського пункту.
Переїхала в Солдатське через кохання
Сама Надія Панова родом із Нової Слободи Путивльського району. У Солдатське переїхала, коли вийшла заміж за місцевого жителя. Вона та її майбутній чоловік познайомилися, коли були свідками на весіллі. Жінка говорить, що це було кохання з першого погляду. У подружжя двоє дітей та троє онуків.
У дитинстві Надія мріяла стати вчителькою української мови, але після того, як у старшій школі потрапила до лікарні, вирішила, що буде медиком. Говорить, жодного разу за все життя не пожалкувала про свій вибір.
Кар’єру Надія почала в хірургічному відділенні путивльської лікарні. Після переїзду у Солдатське працювала акушеркою, медсестрою та дитячою медсестрою. Фельдшерка згадує, що в 1991 році у селі був стаціонар, прийом вели лікарі, в тому числі й стоматолог, працювала своя швидка допомога.
Додає — як тільки переїхала у Солдатське, у розпорядженні медиків ще були кінь і конюх. Старші медпрацівники розповідали, що вони навіть звіти, які зараз пересилають електронною поштою, їздили здавати на повозці.
«У селі є діти, за якими я наглядала, а зараз вони вже одружилися і мають своїх дітей, — говорить Надія. — Мій чоловік іноді дивується, як я усіх пам’ятаю. Я знаю, що найстарша в селі бабуся 1927 року народження. Знаю, хто наймолодший. Стараюся усіх пам’ятати, бо бувають моменти, коли телефонують серед ночі, і треба швидко зрозуміти, хто це і що за ситуація».
Надія завжди кладе телефон біля себе, коли лягає спати. Зараз, коли у неї живуть онуки, вона вимикає звук і ставить віброрежим, а коли онуків немає, то звук на смартфоні завжди на повну. Фельдшерка говорить, що пішла на цю роботу не для того, щоб вимкнути телефон і спати собі спокійно. Надія вважає, що навіть телефонна розмова, у якій вона заспокоїть пацієнта та розкаже, що робити, дуже допомагає людям.
«Якщо не чутно вибухів, то ми вже боїмося, — говорить Надія. — Буває дуже чутно, буває трохи далі звуки. Ми вже більш-менш прилаштувалися. З початку повномасштабного вторгнення, коли я сплю вночі, то чую все, я не можу виключити себе і спати, як раніше».
Надія говорить, що за все її життя було дуже багато різних робочих випадків, у тому числі і доволі складних. Одного разу у немовляти сталася зупинка дихання через анафілактичний шок. Фельдшерка викликала швидку допомогу, схопила дитину і на машині поїхала назустріч швидкій. Згадує, що коли передала малюка колегам, відчула, що в неї заніміли руки. Дитину врятували, наразі у неї все в порядку.
Надія живе зараз з донькою та невісткою. Разом із ними онуки. Найменшому – 11 місяців.
«Мені легше, коли всі діти тут. Так я і поняньчуся, і їсти наготую. Господарство у нас зараз невелике — курчата, собачка й коти з кошенятами. Уже ми пройшли той період в житті, коли були і корови, і свині, і багато городів».
Нас обстрілюють, а ми працюємо
Наразі у фельдшерському центрі можна лише перевірити рівень глюкози в крові. Щоб здати інші аналізи потрібно їхати до Тростянця автобусом, який ходить тричі на тиждень. Проте, до Солдатського приїжджають сімейні лікарі, Червоний хрест, Лікарі без кордонів, іноді привозять мобільні лабораторії. До війни був чіткий графік, а зараз про кожен приїзд Надія робить оголошення в інтернеті.
Окрім прийому пацієнтів у фельдшерському пункті, Надія ходить на виклики — влітку на велосипеді, взимку пішки, якщо це важкий випадок або якщо людина маломобільна.
«У мене є бабусі, яких я називаю своїми подругами, — говорить Надія. — Вони можуть прийди до фельдшерського пункту не лише, щоб виміряти тиск чи цукор крові, а й щоб поспілкуватися, щось спитати. Тому іноді працюю не лише фельдшеркою, а й психологом».
Надія усе життя мріяла жити в місті. Говорять, що незамінних людей немає, але фельдшерка не впевнена, що багато хто з медиків захоче переїхати до села. Раніше вже були спроби залучити в Солдатське працівників з міста, але ніхто не погоджувався.
«Село — це не приговор, — говорить Надія. — Я буваю у місцях, де не часто бувають і містяни. До війни ми постійно їздили в місто до театру, кіно, просто сходити в кафе. Ми з чоловіком побували в Парижі, не раз їздили на море, у 2012 році об’їхали весь Крим машиною. У нас дуже креативні діти: на 25-ту річницю шлюбу подарували нам з чоловіком фотосесію-сюрприз. Ми приїхали, а нам кажуть — тут перукарня замовлена, тут фотографують. На 30-ту річницю ми родиною відпочили у спа-салоні. Все залежить від того, як ти себе налаштуєш, а в місті ти чи в селі живеш, це не так і важливо».
Фото з архіву Надії
Фельдшерка впевнена, що для того, аби працювати, важливо розвиватися. Вона відвідує курси й тренінги, завжди обмінюється контактами з учасниками, на випадок, якщо треба буде поспілкуватися або отримати якусь допомогу.
У вільний час Надія плете маскувальні сітки разом із односельчанами. Нещодавно вони збирали кошти на придбання тепловізора та дрона для військових. Говорить, що вони з чоловіком волонтерять для того, аби день не проходив даремно. Коли військові вручили Надії подяку, вона дуже розчулилися.
Говорить, що серед пацієнтів зараз багато проблем із тиском і нервових порушень, можливо пов’язаних із постійною тривогою, у якій живуть люди на прикордонні. Також зараз багато алергічних реакцій.
На питання, чого не вистачає для роботи, Надія, не вагаючись, відповідає — миру.
«Ми вистоїмо, щоб не робили ті нелюди, — говорить Надія. — Нас обстрілюють, а ми працюємо, ми саджаємо картоплю, ми народжуємо, життя продовжується. Ми не опускаємо руки».
Ця публікація була створена в рамках проєкту «Лікар села. Як працюють медики у віддалених або малих населених пунктах прикордонної Сумщини» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
