А коли війна закінчиться?
На пошарпаному фасаді сільського клубу суровий профіль Карла Маркса дивиться у вічі глузливому Володимиру Леніну. Свого часу в цьому будинку подумували зробити церкву, та він так і залишився занедбаним. Ліворуч нудьгує пам’ятник невідомому солдату, який для порядку вирішили підбілити. З іншого боку від клубу жінка і кілька чоловіків пораються з клумбою.
— Сфотографуйтесь із хлопцями, це для історії буде хороша фотографія. Ви губну помаду не брали?, — звертається до жінки Володимир Дурноп’ян.
Уже кілька років він працює психологом в Атинському психоневрологічному інтернаті. Із початку повномасштабної війни заклад уже чотири рази через безпеку переїжджав на нове місце.
Із Атинського, прикордонного села Білопільської громади, персонал і підопічні вперше евакуювалися у липні 2022 року — заклад знаходився у кілометрі від російського кордону. Напередодні евакуації від чергового артобстрілу людей врятувало сховище, проте троє з підопічних отримали поранення. До кінця літа заклад розмістився в Білопільському дитячому психоневрологічному інтернаті, який не був розрахований на таку кількість людей й не мав сховища. Зрештою переїхали до порожньої школи в одному із сіл Білопільської громади. Нове приміщення облаштовували під потреби установи й постійно вкладали кошти в ремонти. Там же розмістили підсобне господарство: свійських та декоративних тварин, пасіку, почали обробляти землю.
Що більше сил та коштів працівники вкладали в освоєння на новому місці, то тяжче їм було переїжджати знову. Влітку 2025 року для інтернату довелося шукати нове місце, адже він знаходився менш, ніж у 20 кілометрах від кордону з Росією, нова ж постанова Кабміну вимагала не менше 50 кілометрів. Уже в липні заклад переїхав у ще одну покинуту школу — цього разу на території Синівської сільської ради.
Володимир Дурноп’ян вважає, що до питання переїзду можна було поставитися виваженіше — на попередній локації заклад мав відремонтоване велике бомбосховище, де підопічні могли за потреби ночувати. Евакуювалися ж в одноповерхову будівлю, яка вже кілька років стояла порожньою й вимагала значних вкладень у ремонт.
Тепер заклад розміщений в обох школах — у Білопільській громаді знаходиться адміністрація та підсобне господарство. До підопічних, які тепер живуть за сто кілометрів звідти, спеціалісти приїжджають вахтою — з п’ятниці по п’ятницю. Для працівників облаштували приміщення закинутого дитячого садочку: «хлопчики з одного боку живуть, дівчата з іншого», — каже Володимир. Цю зиму пережили важко — під час морозів цілодобово опалювали тимчасовий гуртожиток грубою. У майбутньому тут планують зробити кабінети для адміністрації та медичної сестри. Також вже почали облаштовувати сховище — вивезли з підвалу сміття й зробили світло.
В інтернаті працюють майже сто людей, більшість з яких живуть у Білопільській громаді. Після останньої евакуації найняли й кілька місцевих.
— Люди хочуть працювати, тому і їздять вахтою. Думаю, на це вплинуло й те, що нещодавно нам підняли заробітну плату й тепер, до прикладу, молодший медичний персонал отримує на руки більше 13 тисяч гривень, до цього вони отримували мінімалку, — пояснює Володимир Дурноп’ян.
Його колега, сестра-господиня Тетяна Шаповаленко, додає, що радості від переїзду було мало, але в селі немає роботи, тож ніхто не хотів її втратити.
Коли вони побачили школу, та була у «дуже нехорошому стані». Тут встановили новий котел, відремонтували опалення, облаштували душову, переклеїли шпалери у класах, які тепер стали кімнатами для підопічних. Там, де колись стояли парти, рівними рядами розставлені по-армійські застелені ліжка. Із прикрас — фотошпалери на стінах.
Поки заклад приводили в належний вигляд, підопічних розподілили по різних інтернатах центру та заходу України. Наразі в установі живуть 118 чоловік, ще кілька досі залишаються в інших регіонах. Це і колишні мешканці Атинського інтернату й Краснопільської філії. Після війни у закладі планують розділити підопічних і поселити в обох колишніх школах — тій, де вони знаходяться зараз, і тій, де перебували до цього.
На нинішньому місці роботи ще чекає чимало. Зараз частина дерев’яних вікон забита плівкою, аби зберегти більше тепла взимку. У планах — замінити їх на нові. Також вже закупили матеріали для утеплення фасаду — стіни в школі холодні. Свого часу треба буде укріпити й фундамент будівлі, який почав руйнуватися.
— Це питання фінансів — аби дали кошти, ми все зробимо. Я розумію, що таких закладів в області багато і грошей на всіх може не вистачати, — розповідає Володимир.
Заклад підтримує і місцева громада, і благодійні фонди, які передають гуманітарну допомогу. Щотижня приїжджає Червоний Хрест із пересувною лазнею та пральнею, адже підопічних багато, а душових кабінок в інтернаті всього кілька. Володимир Дурноп’ян згадує, що на їхньому попередньому місці залишаються ще «незаймані» душові й пральня, яку не встигли ввести в експлуатацію:
— Усі чекають, коли війна закінчиться. А коли війна закінчиться?
Вони просто діти
Перед школою цієї весни висадили яблуні, у траві під ними синіють проліски. Поруч поселять двох корів, аби завжди мати свіже молоко — для млинців та картопляного пюре. Загалом значна частка раціону підопічних — це молоко, м’ясо, овочі, які вирощують на фермі та підсобному господарстві.
Територія не обгороджена парканом і за майже рік зауважень від жителів села не було. На попередньому місці мешканці чинили значний опір переїзду установи й працівникам довелося робити збори, аби завірити, що ніяких «чудес» підопічні творити не будуть.
— Це дуже добре, що тут цей заклад. Так село буде трошки жити, — впевнений Володимир Дурноп’ян.
Після пережитого в Атинському підопічні реагують на звуки війни — на політ шахедів та вибухи. Та все ж таки тут — тихіше, адже в Білопільській громаді постійно було чутно обстріли кордону. Самі ж переїзди далися підопічним боляче. Вони щоразу звикають до свого тимчасового дому й до працівників.
— Раніше підопічні хотіли повернутися в Атинське, де вони провели більшу частину свого життя, тепер на попереднє місце. Ось у липні буде рік, як ми тут, а вони все ходять і питають, коли ми повернемося. Я кажу — як тільки закінчиться війна. Вони погоджуються, розуміють, що це тимчасово, — говорить Тетяна Шаповаленко.
Адаптація вимагала певного часу — поки всі звикли до нових кімнат і ліжок, запам’ятали дорогу до туалету й невеликої їдальні з радянським панно, у якій доводиться харчуватися групами по черзі.
В інтернаті не вистачає санітарів-чоловіків, які б стали в нагоді, коли хтось з підопічних стає агресивним. Увесь молодший персонал — жінки. Тут є можливість бронювати половину працівників, та їм хотілось би всіх, аби не мобілізували чоловіків, які займаються фізичною працею.
— Ми ледве знайшли людей, які будуть топити — попросили пенсіонерів. Жінку ж не поставиш вкидати дрова. Все це господарство треба утримувати: десь кран потік, десь плінтус відірвався, на фермі треба працювати, — ділиться Володимир Дурноп’ян.
Молодший персонал — палатні санітарки, беруть на себе весь догляд за підопічними. Вони допомагають купатися, вирішують побутові питання, займаються дрібними ремонтами. Тетяна Шаповаленко каже, що аби працювати в такому інтернаті, потрібно бути позитивним.
— До підопічних треба ставитися, як до дітей. Вони просто діти, хоч і дорослі. Тому тут залишаються працювати ті, хто має хист до цього всього, — говорить Тетяна.
Їй буває складно, коли підопічним щось говориш, а вони не розуміють. Тоді здається, ніби вони зовсім не слухають. Тож працівники пояснюють знову і знову. За цей час вони вже вивчили кожного, можуть прогнозувати, як людина поводитиметься сьогодні або завтра.
Якщо хтось із підопічних починає поводитися по-іншому: тривожитись, не виконувати прохання, не хоче йти їсти або умиватися, свариться, б’ється з іншими, на це одразу звертають увагу. Тоді до закладу викликають лікаря-психіатра, а за необхідності відвозять людину до лікарні. До кожного з них потрібен свій підхід.
— Наприклад, у нас є такий підопічний, якого потрібно тільки гладити. Ти не можеш із ним спілкуватися на підвищених тонах, говорити, що він робить щось неправильно. А дехто навпаки не розуміє по-хорошому, — розповідає Володимир.
Мити ноги і спать
О 6 ранку в інтернаті підйом, застеляння постелі та вмивання. Далі до сніданку кожен займається чим хоче. Після сніданку підопічні бриються і за гарної погоди йдуть на прогулянку. В іншому разі збираються у невеличкій актовій залі, де можна малювати, читати, грати в ігри або дивитися телевізор до обіду. Удень бажаючі можуть займатися трудотерапією — допомагати прибирати, рубати дрова, працювати на присадибній ділянці. Таких, кому це цікаво і вдається за станом здоров’я, тут небагато. Та ці підопічні цінують такі заняття, адже відчувають себе потрібними. Деякі з них сприймають як покарання, коли їх не залучають до роботи. Після трудотерапії й прогулянки — полуденок, вечеря, а о 9 вечора тут миють ноги і готуються до сну — відбій у закладі за годину.
В інтернаті знаходяться кілька чоловіків з першою групою інвалідності, всі інші мають другу. Це люди з хронічними психоневрологічними захворюваннями, які потребують сторонньої допомоги та нагляду. Один із підопічних маломобільний і користується колісним кріслом.
За словами Володимира Дурноп’яна, наразі є до двадцяти людей, які можуть отримати дієздатність. Він згадує випадок, як кілька років тому один із підопічних покинув заклад і оселився у Білопіллі з жінкою, яка стала його опікункою.
— Ми спостерігаємо, що він краще себе почував в інтернаті. Тепер цей підопічний почав пити, вести себе по-іншому, зустрів людей, які його кудись затягують. Такі, як він, через час знову до нас потрапляють, — говорить Володимир.
Іноді до підопічних приїжджають родичі, когось забирають додому на канікули. Серед дозвілля тут відзначення свят — на Новий рік ставлять ялинку, на Великдень священник освячує паски. До закладу приїжджають колективи з концертами, у яких беруть участь і підопічні — співають чи розказують гуморески. Також разом із працівниками відвідують місцеву бібліотеку та магазин.
— Тьотя, а ви привезете ігрушечку? Дядя, а ви де живете?, — зустрічає нас на вулиці Міша — один з підопічних.
Володимир говорить, що зараз цей чоловік почувається набагато краще і вже кілька років не потребував лікування у медзакладі. Колись же вів себе зовсім не так доброзичливо.
***
Біля дитячого садку «Ялинка» вишикувалися сюрреалістичні фігури із шин. У критому павільйоні поруч в теплі дні збираються для відпочинку підопічні.
Над нами високі сосни.
— Це як раніше в Криму у санаторії — ідеш сосновою алеєю і вдихаєш це все, — говорить Володимир.
У соснах шумить вітер і ми не чуємо, про що говорять давно забуті вожді соціалізму на обшарпаному фасаді сільського клубу.
***
Фото сайту Трибуна.Суми
Матеріал створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Текст представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
