Катерина Саранча переїхала з Шостки до Сум, а з обласного центру — у невелике село Сад, Сумського району. Спершу — заради освіти, потім — за переведенням на посаду сімейного лікаря.
Тоді, у 29 років, молодій лікарці здалося, що село — це катастрофа. Та вже незабаром завідувачка медзакладу скаже, що полюбила Сад всією душею.
Любити людей
Закінчивши на “відмінно” хіміко-біологічний клас Шосткинської гімназії, Катерина Сергіївна вступила до медичного інституту Сумського державного університету. За першою спеціальністю — лікар-педіатр, говорить, їй завжди подобалося працювати з дітьми. Подобалося, що в маленьких пацієнтів краще видно динаміку й вони швидше одужують. Згодом перекваліфікувалася на лікаря загальної практики сімейної медицини.
Навчання давалося, але були ночі, коли ми, студенти, взагалі не лягали спати. Просто вчили, вчили, вчили.
Старший син Катерини Сергіївни народився, коли вони з чоловіком були ще медиками-інтернами. Поєднувати материнство та навчання було складно — чоловік, хоч і всіляко підтримував, але спеціалізацію отримував в Харкові, тоді як вона з дитиною були в Сумах.
Після університету Катерина Сергіївна працювала в Сумській міській клінічній лікарні. Паралельно отримувала другу вищу освіту — вчилася на заочній формі за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини». За десять років від народження першої дитини, народила двох дівчаток-близнючок.
У 2010 році чоловік Катерини Саранчі дізнався, що в селі Сад потрібен сімейний лікар. «Це був хороший варіант, але не скажу, що дуже хотілося переїжджати. Мені було всього 29 років, у такому молодому віці здається, що село — це катастрофа», — говорить лікарка.
Спершу Катерина Сергіївна щоранку їздила до Саду на роботу. Та вже згодом разом із родиною остаточно перебралися до села.
«Я людина добросовісна. Перші роки затримувалася до дев’ятої вечора, розбиралася, як все працює. Село дуже полюбила — нові люди, цікава робота. Сумські пацієнти все одно залишилися зі мною — пройшов час, і вже їх діти привозять на огляд своїх дітей».
Жителі Саду добре прийняли молоду лікарку. І хоча до медиків йдуть зазвичай зі скаргами та проблемами, однак це не завадило налагодити спілкування.
«Перше, що потрібно лікарю — любити людей. Не тільки дітей, а всіх людей. Першочергово розуміти, що вони приходять до тебе не тому, що у них все добре».
Свої плюси й мінуси
Медична реформа дозволила лікарям вести пацієнтів онлайн. Катерина Сергіївна консультує пацієнтів із Сум, Охтирки, Ромен і навіть Києва, телефоном призначає лікування, перенаправляє на обстеження чи до лікарів вторинної ланки. Наразі у сімейної лікарки 1680 декларантів.
У великих містах складно потрапити до лікаря. Це ж у нас тут — йтиме людина з автобусної зупинки, загляне до амбулаторії: «Вам же не важко прийняти?». Звісно не важко.
У селі є свої плюси й мінуси роботи. Плюсів, говорить Катерина Сергіївна, більше для пацієнтів — вони знають свого лікаря, він для них більш доступний. Для лікарів складніше, бо люди за консультацією можуть прийти просто додому. «А з іншого боку, я наперед знаю кожного пацієнта: в однієї постійно бронхіт, інший — день-два й не одужає без антибіотика».
«Як це я розвернуся й поїду?»
Коли почалася велика війна, Катерина Сергіївна залишилася в селі та продовжила ходити на роботу. Амбулаторія в Саду працювала, але люди на прийом не записувалися, зачасту приходили отримати ліки та перев’язувальні матеріали.
Заклад первинної ланки був повністю забезпечений вакцинами, медичними препаратами для невідкладної допомоги під час анафілактичного шоку, набряку Квінке, гіпертонічних хвороб тощо. Натомість людям були потрібні знеболювальні, препарати від тиску, заспокійливі, розхідний матеріал для перев’язок, дитячі пелюшки та молочні суміші.
Тоді, в лютому 2022 року, російська армія в Сад не зайшла — кілька разів проїхали селом, і стали на його околицях, заблокувавши трасу на в’їзд та виїзд.
«Ми питали українських військових, чи можна виїжджати з села, а вони: «Зараз — так, що буде через п’ять хвилин — ніхто не знає». В сумські гуманітарні штаби проривалися машинами, разом із односельцями виїжджали об’їзними дорогами на свій страх і ризик».
Найбільше, говорить Катерина Сергіївна, було страшно за дітей. Але поїхати з села не могла, думала про пацієнтів: «Як це я розвернуся й поїду?».
Ще у березні 2022 року почала проводити людям заняття з домедичної допомоги, розповідала про поведінку під час хімічних атак.
За словами Катерини Саранчі, половина її пацієнтів в перші місяці великої війни евакуювалися, проте, більшість — відсотків 70 — вже повернулися до України.
«Психолог — це нормально»
Загалом, війна вплинула на емоційний стан людей, що, своєю чергою, відобразилося й на фізичному стані. Пацієнти звертаються з проблемами з тиском, високими показниками цукру та холестерину, приходять оформлювати інвалідність і проходять військово-лікарську комісію. Найчастіше звертаються люди похилого віку та батьки маленьких дітей.
«Проте, я б сказала, що багатьом потрібна саме психологічна допомога, бо психологічно люди виснажені».
Наразі лікарі первинної ланки проходять курси лікування поширених психічних розладів: тривожних та тривожно-депресивних станів. За словами Катерини Сергіївни, сімейні лікарі можуть виписувати препарати людям, які потребують психіатричної допомоги, але знаходяться у стабільному стані та не мають загострень. У разі, якщо пацієнту потрібна зміна схеми лікування, є додаткові фактори чи симптоми — їх перенаправляють до психолога, психотерапевта чи психіатра.
«Я всім розповідаю, що психолог — це нормально й зовсім не страшно. Багато з моїх пацієнтів доїжджають і до психолога, і до психотерапевта. Молодь охоче звертається до цих фахівців, спокійно розповідає про свій досвід роботи з ними і вчить батьків турбуватися про своє психологічне здоров’я».
Про активізм у селі
Наразі Садівська амбулаторія загальної практики-сімейної медицини функціонує у звичайному режимі. Щоранку сюди на роботу приходять два сімейних лікарі, дві медсестри, дві санітарки, лаборант і водій.
Катерина Сергіївна ділиться: загалом медзаклад забезпечений всім необхідним, єдине, чого хочеться, — ремонту в будівлі та облаштування навколишньої території.
Я думаю, якщо нічого не хотіти, нікуди не подавати заявки, не пробувати — нічого не вийде, ніхто не профінансує твої потреби просто так, ба більше — навіть не зверне на них увагу.
Саме тому, жінка активно працює над розвитком громади, входить до ініціативних груп, разом із якими пише та подає заявки на донорське фінансування, досліджує гендерний профіль Садівської громади — вивчає роль і участь чоловіків і жінок у соціальних змінах. Нещодавно Катерина Сергіївна й інші активісти села написали та виграли проєкт зі встановлення камер відеоспостереження для більшої безпеки дівчат та жінок. Завдяки грантовій підтримці отримали інвентар для фітнесу, який, за задумом, має підтримати психологічне здоров’я жителів села.
«Ще хочу написати проєкти на створення в амбулаторії кімнати відпочинку для дітей, облаштувати територію навколо лікарні, зробити зонування в медзакладі, щоб хворі та здорові пацієнти не перетиналися. Мені завжди щось хочеться робити, і це добре».
Сімейна лікарка Катерина Саранча говорить — зараз психологічно почувається нормально, але фізично часом важкувато — потрібно зробити всю роботу на роботі, прийти додому й там бути мамою та дружиною.
У селі є можливості для розвитку та відпочинку — є спортивний зал, будинок культури, різноманітні гуртки для дітей. Після праці жінка перезавантажується фізичним навантаженням — ходить два рази на тиждень на фітнес. Також допомагає спілкування з дітьми та позитивними людьми.
***
Ця публікація створена в рамках проєкту «Лікар села. Як працюють медики у віддалених або малих населених пунктах прикордонної Сумщини» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
