Амбулаторія села Білка Тростянецької міської громади обслуговує близько двох тисяч пацієнтів, як самого населеного пункту, так і сусідніх менших сіл — Вишневого, Микитівки, Олексиного й Грузького. Розташована Білка у восьми кілометрах від Тростянця, але має проблеми з транспортним сполученням — маршрутка у місто ходить раз на тиждень, або ж можна скористатися залізницею, пройшовши два кілометри пішки.
Амбулаторію, що стоїть над дорогою на підвищенні, побудували у 1962 році, тоді ж поруч посадили ялинку, яку зараз видно здалеку. У 1974 сюди переїхала працювати нинішня завідуюча амбулаторією лікарка-педіатр Ніна Павлівна Перепелиця, яка у цьому році буде відзначати 50-річчя своєї роботи в медзакладі. Жінка говорить, що вони з чоловіком, який тоді працював головним лікарем амбулаторії, планували прожити у Білці три роки, а зрештою залишилися на все життя.
«Коли ми сюди переїхали після навчання у Харкові, хотілося як-небудь пережити три роки, — згадує Ніна Павлівна. — Мій чоловік робив проводку в амбулаторії й хотів покласти її під штукатурку, а не зверху, а я кажу — та нам лише на три роки. Він відповів – не нам буде, так людям. Так та проводка нам і вийшла. Потім старший син пішов у школу, потім народився молодший, пішов у садочок, батьки жили недалеко звідси, так ми й залишилися. Тут був свій город, господарство, це зараз у мене лише п’ятеро курей, а раніше були і качки, й гуси, й індики, й порося, лише корови у нас не було, бо коли нею займатися. Жили, працювали, позаробляли собі болячки, чоловік — завідуючим амбулаторією, я — лікаркою-педіатром».
Всі ці обстріли, вибухи, не дай бог ще раз це пережити
Будинок Ніни Павлівни знаходиться поруч із амбулаторією. Лікарка говорить, що ввечері 24 лютого 2022 року росіяни зайшли у Білку більше, ніж сотнею одиниць техніки.
Місцеві мешканці намагалися зайвий раз не виходити на вулицю, адже по селу їздили російські військові, які оселилися в колишньому дитячому таборі.
«Росіяни ходили вулицями і ввечері прийшли до мене додому, у мене якраз була кума, — говорить Ніна Павлівна. — Ми почули, як хтось відкриває двері, я їх не замикала, бо постійно приходили люди. Підійшла до дверей і спитала, хто там, у відповідь — тиша. Відчинила, а там стояли троє російських військових. Вони спитали, хто є вдома, зайшли у кімнату, роздивилися й пішли далі. Зранку я побачила у вікно, що двері амбулаторії розкриті навстіж — там вже побували росіяни. Під звуки вибухів зі сторони Боромлі я побігла до амбулаторії, усередині були відчинені всі двері, але комп’ютери залишилися. Також на гаражі залишився цілим замок, усередині стояла наша нова машина, вони б точно її забрали, якби побачили».
Перші два дні повномасштабного вторгнення медики виходили в амбулаторію, потім лікарка почала надавати допомогу у себе вдома, а під час обстрілів — у погребі. За словами Ніни Павлівни, медикаментів під час окупації вистачало, якісь запаси були в амбулаторії та в неї дома, також люди мали свої ліки, необхідні при їхніх хворобах. В основному пацієнти зверталися з підвищеним артеріальним тиском, випадків ГРВІ було небагато, на думку лікарки, із простудами організм у мобілізованому режимі справлявся самостійно. Зі скаргами приходили здебільшого люди похилого віку та приводили дітей.
«Коли почалися всі ці обстріли, вибухи, не дай бог ще раз це пережити. Зараз я часто думаю про тих людей і міста, де все це продовжує відбуватися, одразу згадую, як нам було страшно, — говорить Ніна Павлівна. — До нас прилетіла «касета» (ред. — касетні засоби ураження мають від двох до кількох сотень однотипних бойових елементів), одна впала у мене на городі, а інші розлетілися біля амбулаторії, осколки були усюди, один потрапив у віконну раму будівлі. Потім сапери все це розмінували».
Під час окупації опалювач Олександр Рибальський щодня приходив до амбулаторії, аби затопити дров’яний котел. Ніна Павлівна говорить, що вона не змогла б його змусити це робити, він працював за власною ініціативою.
«Я розумів, що якщо батареї й труби розмерзнуться, то під час війни ніхто не буде їх ремонтувати, до того ж, це великі кошти, — говорить Олександр Рибальський. — Тому попід річкою, обережно, виглянув — нікого немає, перебіг через трасу й вже в амбулаторії. Перевіряв, чи все ціле у приміщенні, виставляв котел на мінімум, щоб можна було не так часто приходити. У теплі дні заходив іноді через день, а під час морозів — щоденно. Добре, що для роботи котла не потрібна електроенергія, бо світла у нас кілька тижнів не було».
Люди скаржаться на все, що завгодно, лише не на психічні проблеми, але ми розуміємо, що вони є
Після того, як Білку звільнила 93-тя бригада «Холодний Яр», у село одразу почали привозити гуманітарну допомогу та медикаменти, їх роздавали у будинку культури, туди люди приходили, щоб зарядити телефони, там же працювали Ніна Павлівна разом із медсестрою.
«Видавали медикаменти, вимірювали тиск, вислуховували, люди всі були у стресі, — говорить лікарка. — Не скажу, що було страшно, бо ми розуміли — і від нас щось залежить, ми можемо надати допомогу».
Через кілька днів медики повернулися в амбулаторію, навели порядок, за словами Ніни Павлівни, у приміщенні було багато тріщин на стінах та стелі, що виникли через постійні обстріли.
Після звільнення села Білка тут почав працювати сімейний лікар Антон Ковальов, він приїжджає двічі на тиждень, веде прийом та обслуговує виклики. Жителі Білки звикли, що сімейний лікар приймає у вівторок та п’ятницю, якщо питання не чекає, то їх приймає Ніна Павлівна. Також лікарка консультує пацієнтів телефоном.
«На початку повномасштабного вторгнення було багато звернень про тривожність, панічні атаки, страх, поганий сон, всі ті прояви, пов’язані зі стресом, із пережитим, — говорить сімейний лікар Антон Ковальов. — Після обстрілів люди лякалися будь-якого звуку: щось пролетить, одразу паніка, тиск, люди не сплять. У багатьох сини, чоловіки воюють, за них переживають, а це постійний стрес, який веде до проблем із тиском, серцем, шлунком. На мою думку, багато зараз хворіють саме людей похилого віку, якби не війна, вони може були б в кращому стані».
Також, за словами лікаря, зустрічаються своєрідні прояви депресивного стану, коли людині нічого не хочеться, ані їсти, ані приймати ліки, ані йти комусь розповідати про свої проблеми. Якщо є відповідні показання, то пацієнта скеровують до психіатра, також у Тростянці раз на тиждень веде прийом психолог.
«Ми всі у Тростянецькому Центрі первинної медичної допомоги (ЦПМД) пройшли курси з психологічної допомоги, можемо у розмові з пацієнтом розрадити, бо навіть просто вислухати людину — це вже допомога, — говорить Антон Ковальов. — Люди часто виговорюються на прийомі, їм важливо розповісти про свої переживання, проблеми, звісно, вони не кажуть: «Лікарю, вислухайте мене», це відбувається природнім шляхом. У нас якось так склалося, що не прийнято ходити до психіатра або психолога, це наче табуйована тема, люди скаржаться на все, що завгодно, лише не на психічні проблеми, але ми розуміємо, що вони є».
Окрім завідуючої і сімейного лікаря, в амбулаторії села Білка працюють дві сімейних медсестри, одна з яких мобілізувалася до ЗСУ, санітарка та опалювач. Нещодавно медзакладу передали біохімічний аналізатор, який дозволяє робити аналізи крові та сечі. Окрім аналізів в амбулаторії можна зробити кардіограму, виміряти тиск, отримати електронне направлення до будь-якого лікаря-спеціаліста, зробити ін’єкції або крапельниці. Тут вакцинують дітей, але у випадках, коли вакцина розрахована на певну кількість доз, може довестися робити її в Тростянці.
Усі екстрені випадки обслуговує відділення Тростянецької екстреної медичної допомоги. Для викликів на дім авто надає Тростянецький ЦПМД, адже машину амбулаторії медики віддали на прохання військових 93-ї бригади «Холодний Яр».
«Якщо у нас виклики, то я телефоную у Тростянецький ЦПМД і нам надають машину, це окрім вівторка і п’ятниці, коли приїжджає лікар — говорить Ніна Павлівна. — Виклики — це не лише до хворих, а й патронаж дітей, адже ми маємо наглядати малюків, яким ще немає року. Стало набагато легше працювати, коли з’явився сімейний лікар, а завдяки швидкій я можу спати спокійно, коли не чутно вибухів, бо знаю, що в разі необхідності приїде бригада екстренки».
У нас завжди не вистачало лікарів, у село ніхто не хоче їхати
На початку повномасштабного вторгнення директорка Тростянецького ЦПМД Світлана Лобода спілкувалися з працівниками амбулаторії села Білка телефоном, потім, коли зв’язок зник, завідувачка амбулаторії приймала рішення самостійно.
«Були постійні обстріли, снаряди літали над амбулаторією, тому трохи відійшов дах і потріскалася стеля, ми зробили невеликий ремонт, наразі приміщення обстежили представники Міжнародного медичного корпусу, вони пообіцяли нам допомогти: замінити у деяких місцях шифер та трубу для опалення», — говорить Світлана Лобода.
Окрім біохімічного аналізатора благодійники передали амбулаторії пеленальні столики, ваги, сумки-укладки, тонометри. За словами директорки Тростянецького ЦПМД, наразі ведуться переговори про заміну деяких старих меблів.
Світлана Лобода, як і завідувачка амбулаторії села Білка, радіє тому, що там почав працювати молодий сімейний лікар.
«У нас завжди не вистачало лікарів, у село ніхто не хоче їхати, тому багато медиків працюють вже пенсійного віку, ми просимо їх залишатися на посаді якнайдовше, бо важко знайти їм заміну. У тому числі це пов’язано й із браком житла для молодих лікарів».
За словами Світлани Лободи, під час повномасштабного вторгнення виїздів лікарів-спеціалістів у такі села, як Білка немає. Наразі у селах Тростянецької громади працюють дві мобільні бригади, які складаються з сімейних лікарів і медсестер.
Діти вже розуміють, що таке війна, навіть малеча
Зараз у Білці проживає близько тисячі людей, частина жителів виїжджала до сусідніх областей на початку повномасштабного вторгнення і вже повернулася додому, частина жінок виїхала за кордон. Також у Білці проживають переселенці, дорослі й діти, вони заключили договори з місцевим сімейним лікарем, є кілька багатодітних родин і дитячий будинок сімейного типу.
Ніна Павлівна говорить, що у дорослих проявляється тривога та проблеми зі сном. По дітям вона не помічає особливих змін, окрім того, що вони рано подорослішали.
«Дитині може бути 10 років, а вона вже думає, як 12-річна, — говорить Ніна Павлівна. — Вони вже розуміють, що таке війна, навіть малеча. Коли чутно вибухи зі сторони Краснопілля, Великої Писарівки, діти починають тулитися до мам, хвилюватися. До того ж, кілька хлопців з Білки не повернулися з війни, це також впливає на емоційний стан населення».
«Із транспортом у нас погано, маршрутка, яка лише раз на тиждень їздить до Тростянця, — це дуже незручно, — говорить Ніна Павлівна. — Поруч із нами залізниця, але до неї треба йти пішки два кілометри, а село старіє, яка бабуся туди ходитиме. А людям треба і за «доступними ліками», і в пенсійний».
Ніна Павлівна говорить, що в селі є жінки, які народилися у рік її переїзду в Білку, а зараз вони вже бабусі, лікарка няньчила і їх, і їхніх дітей, а тепер їхніх онуків.
«Мені тут казали «Ніна Павлівна, не йдіть на пенсію, поки моїх онуків не виняньчили», — говорить лікарка. — Усіх знаю з пелюшок, іноді, наприклад, у дитини алергія, а я пам’ятаю, що у її мами була така сама. Ми — сімейні лікарі — були сімейними з самого початку, поки так і не називалися, бо ми лікували усіх: і дітей, і дорослих, і вдень, і вночі».
Ніна Павлівна говорить, що дітей зараз у селі мало. Коли лікарка переїхала сюди у 1974 році, у Білці і сусідніх селах, які обслуговує амбулаторія, було 1137 дітей. Зараз і населення зменшилось, і в родинах рідко буває по кілька малюків, до того ж через війну багато молодих жінок виїхали за кордон. У 2024 році народилися троє діток, у 2023 — 9, у 2022 — 11, у 2021 — 14. Лікарка додає, що з села виїжджають не лише через війну, а й через відсутність роботи.
***
Ніна Павлівна проводить нам екскурсію амбулаторією: показує кабінети сімейного лікаря та медсестри, реєстратуру з квітами на поличках, палату денного стаціонару, де можна пройти курс крапельниць, новий біохімічний аналізатор, бідкається на «крашену-перекрашену» підлогу, але говорить, що зараз це не на часі, бо гроші потрібні для ЗСУ і треба чекати кращих часів.
«Сумно, що швидко життя йде, коли ми були молодими, час не так летів, — говорить Ніна Павлівна. — Зараз тільки понеділок, через два дні вже п’ятниця-субота, дуже стрімко летять години. Нічого не встигаєш робити, може через те, що постійно заходиш в інтернет, читаєш новини. Але нам нічого більше не залишається, окрім того, щоб працювати і далі, няньчити дітей, хай ростуть — наше майбутнє».
***
Фото: Богдан Красуля
