У Лебедині волонтерки осередку «З вірою в серці» плетуть маскувальні сітки для українських захисників. Ініціатива працює з 2022 року і об’єднує жінок, для яких допомога стала звичною справою.
З вірою в серці
«Проходьте-проходьте, – зустрічає нас волонтерка, – нам руки завжди потрібні. Ви вже плели сітки?»
Вона веде нас підвальним приміщенням. У кінці кімнати на стіні висить маскувальна сітка, яку плетуть пʼять жінок. Під штучним білим світлом виблискують білі та сіро-зелені стрічки.
«Добре, що ви приїхали і світло є. Бо у нас ліхтарик сідає за пару годин, то ми тоді навпомацки тут буває плетемо».
Ми починаємо плести сітку вже у 12 рук. Головне правило – забути про рівні чіткі лінії, бо такі дуже легко помітити. Жінки розповідають, що працюють за особливою технікою. Серед «плетунів» її називають «пʼяний червʼячок». Така сітка має хвилястий візерунок.
«Хлопці кажуть, у нас найкращі сітки. Ми дуже переживаємо, щоб вони дійсно виконували функцію маскування. Тому навіть коли сплетемо, виносимо сітку на вулицю, кладемо на землю і зверху фотографуємо, щоб розуміти, наскільки сітка якісно сплетена. Якщо вона непомітна – значить ми впоралися», – розповідає Наталія Грищенко. Жінка плете маскувальні сітки з 2022 року.
Після початку повномасштабного вторгнення на вулицях Лебедина збиралися люди. Вони створювали сітки просто неба. Волонтери шукали маскувальну тканину у своїх шафах та на полицях секондхендів. Підбирали актуальні кольори, розрізали матеріал на стрічки та вплітали його в основу.
«На початку повномасштабного вторгнення багато людей хотіли допомогти. Але потім, коли Сумщину звільнили, стало трішки менше охочих».
З середини літа 2022 року Наталя почала обʼєднувати навколо себе окрему спільноту та знайшла приміщення, де можна було б зберігати матеріали для майбутніх сіток. Так утворився волонтерський осередок «З вірою в серці».
«З того часу ми не полишаємо цю справу. Тому що сітки важливі. Вони йдуть на рівні, можна сказати, з дронами – маскування відіграє велику роль. Хлопці дуже потребують сіток у великій кількості, бо це розхідний матеріал», – говорить Наталія.
Волонтерки намагаються збиратися щодня. Такі зустрічі допомагають не лише захисникам, а й підтримують жінок.
«Це як терапія. Ми ділимося своїми думками та переживаннями. Плетіння і відчуття, що ти робиш щось корисне, дуже заспокоює. Коли ми плетемо сітки, ми кладемо добрі почуття, свою душу, гарні емоції. Адже це оберіг для захисників».
Квадратні кілометри маскування
У листопаді волонтерки сплели 39 маскувальних сіток – 881 квадратний метр. За минулий рік виготовили 226 сіток загальною площею 12 891 квадратний метр.
Цього року, говорить Наталя, показники будуть ще вищими. Запитів стало більше, відповідно зростає і кількість сіток, і їхня площа.
«У нашій справі завжди бракує рук. У 2025 році, мабуть, найбільша потреба у волонтерах за всі три останні роки. Люди втомлюються, розчаровуються від новин. А ще не можуть на постійній основі виділяти вільний час, бо є ще робота, родина, якісь свої проблеми», – говорить волонтерка.
Щомісяця команда використовує одну-дві основи та два-три рулони спанбонду – спеціальної тканини для сіток. Це обходиться приблизно у 10–15 тисяч гривень. Матеріали намагаються замовляти наперед, так як запитів багато, а черги розписані на місяць уперед.
«Ми залучаємо і власні кошти, і допомогу від місцевих, а також збираємо через соцмережі. У фейсбуці маємо групу, де звітуємо перед людьми. Зареєстровані в єдиному реєстрі волонтерів і ведемо збори офіційно – на окремий рахунок. Дуже вдячні за кожну гривню, бо важлива будь-яка підтримка», – говорить Наталія.
Паралельно команда реагує й на інші запити з фронту. Волонтери закуповують скоби та арматуру, збирають на аптечки, хімічні грілки, детектори дронів, генератори, гуму.
Наші діти
Наталя тримає у руках листівку у формі янголятка.
«А це ми хлопцям до Миколая, Різдва та Нового року передаємо дитячі листівки», – говорить вона.
Жінка дістає цілу стопку малюнків і листів від дітей. За словами Наталі, до ініціативи долучаються діти різного віку. Вони малюють, пишуть короткі листи й підписують свої роботи. Усі ці листівки волонтери передають разом із маскувальними сітками.
«Військові найчастіше ніяковіють, посміхаються. Малюнки зберігають – вішають біля ліжок або прикрашають ними ялинки. Здається, що це дрібниця, але для хлопців така підтримка дуже важлива», – розповідає волонтерка.
Поруч з дитячими листівками лежать плетені килимки.
«Це, наскільки я пам’ятаю, штора у нас була», – показує на клаптики тканин Лариса Мирошніченко.
За рік жінка сплела близько 400 килимків для військових. Їх захисники використовують здебільшого для сидіння.
Лариса увесь день приділяє час волонтерству. Вранці вона приходить плести сітки, а ввечері повертається додому та виготовляє килимки.
«Поки я з дівчатами тут, моя мама, їй 87 років, ріже тканину. Я потім забираю ці стрічки і роблю хлопцям килимки. На один виріб в мене десь близько години йде», – розповідає жінка.
Лариса долучилася до волонтерського осередку у 2023 році. Під час розмови волонтерки згадують, що її син служить у ЗСУ. Очі жінки наливаються сльозами. «Ну ось нащо ви сказали?», – запитує вона.
«Мій син вже два роки у війську. Як він пішов служити, я прийшла сюди і з тих пір допомагаю. Вʼяжу та молюся Богу за кожного захисника. Бо ті, хто приходять за цими сіточками – це наші діти».
Жінка говорить, що за день в неї втомлюється спина та вона на це майже не звертає уваги.
«Знаєте, за цей час я кілька разів сина бачила і ось, коли глянеш на його сиву голову, то розумієш, їм там набагато важче. За втому, за все це забуваєшся. Найбільше болить душа і болить серце. Тож намагаємося, щоб їм було краще…»
Нашу розмову з Ларисою обриває телефонний дзвінок. Її син вийшов на звʼязок. Жінка чимдуж поспішає відповісти. Команда волонтерок посміхається.
Сплетіння доль та рим
«Журавлі повернулися, я їх зустрічала.
Чи буде безпечно, вам тут шепотіла.
Радо махала, мов, з місця причалу.
Рідна країна все ж ближче до тіла», – декламує Наталія Пасько.
Жінка пише вірші, і саме поезія привела її до волонтерства.
Восени 2024 року Наталю запросили на одну з поетичних зустрічей. Дорогою вона побачила жінок, які плели маскувальні сітки просто неба, і вирішила доєднатися.
«Тоді була тепла осінь, і дівчата працювали на вулиці. Я спробувала і прив’язала сітку стрічкою до рабиці на паркані. Це був мій “дебют”», – посміхається жінка.
Наталія розповідає, що опанувати техніку плетіння вдається не одразу – на це потрібен час. У волонтерському осередку всі самоучки. Ті, хто має більше досвіду, підказують новачкам, як краще й якісніше зробити сітку. Так поступово формується спільний стиль роботи.
Жінка приходить сюди регулярно й присвячує щодня близько 5 годин волонтерству.
«Для нас це звична справа. Як почистити зуби, – говорить жінка. – Ми приходимо сюди щодня. Тихенько працюємо. Ми можемо побалакати, а коли настає тиша – кожен думає про своє. Але думаємо ми всі про одне».
Для Наталії важливо, аби цей досвід не зник безслідно. Вона вірить, що слова і дії цього часу мають залишитися для наступних поколінь.
«Я для себе збираю багато історій. Десь поговориш із дівчатами, десь із хлопцями, щось почуєш, щось запам’ятаєш. Потім це все переходить у поезію. Так формується наша історія».
До плетіння сіток Наталія долучила й свою маму Галину Дубину. Галина згадує, що прийшла до осередку «З вірою в серці» за кілька днів після того, як до ініціативи доєдналася її донька.
«Я не приходжу – я прилітаю, – усміхається Галина. – Дівчата кажуть: ти хоч не біжи. А мені тут добре. Радієш, що хоч щось можеш зробити».
До команди долучилася й подруга Наталії – Світлана Бутаєва. Вона почала плести сітки на початку 2025 року.
«До цього я допомагала військовим тільки фінансово. Донати – це важливо, але хотілося допомагати ще й діями. Тут ми всі разом. Це трохи заспокоює. Коли бачиш хлопців, стриматися важко – я завжди плачу. Знаю, що це лише крапля в морі, але хочеться робити щось, аби нашим захисникам було легше», – говорить Світлана.
***
Жінки доплітають маскувальну сітку. Над нею висять прапори зі словами подяки. Наталія Грищенко вказує на один зі стягів.
«Це у нас збірний прапор. Тут різні бригади, яким ми допомагали, залишили нам слова на памʼять. Є навіть добровольчий батальйон з Америки».
Наталія показує й інші прапори. Під денним світлом вони відблискують підписами й тихо зрушуються в повітрі, поки волонтерки знімають готову роботу.
«У нашій справі в першу чергу надихають хлопці – їхні очі. Коли передаєш сітки чи просто можеш чимось допомогти і бачиш цей вдячний погляд, розумієш, заради чого це все», – говорить Наталя.
