***
Дощ гучно прибиває осіннє листя до асфальту, ніби долоні до хреста. Ми перебігаємо дорогу і опиняємося у черзі людей, які скупчилися під невеликим накриттям.
— Який у вас прикид класний, — говорить мені жінка у червоних сережках. — Ви хто, журналісти? Зараз я вам все тут покажу.
Вона впевнено проводить нас до окремої будівлі, каже дзвонити у дзвоник і поспішно повертається до черги.


Двері відчиняє чоловік і веде нас до підвалу, хоча тут ми б уже не загубилися — дорогу підказує запах їжі.
Це пан Сергій — відповідальний за кухню Римо-католицької парафії у Сумах. Щотижня він готує гарячий обід для тих, хто цього потребує.
— Я на цій кухні ще з 2013 року, але був на четвертих ролях. А потім народ пороз’їжджався через війну, працювати було нікому, тож залишився я, — говорить чоловік.
Напередодні обіду він замочує крупу, миє овочі, а наступного ранку одразу після служби починає готувати велику каструлю супу. Йому на допомогу приходять інші парафіяни, хтось готує, хтось допомагає видавати їжу, хтось прибирає опісля.

Пан Сергій — католик з 2000 року, до віри прийшов вже після сорока. Говорить, що його життя було складним, та зрештою він зрозумів, що Бог — добрий.
— Бах, очі відкрилися і як я можу бути невдячним Богу і не повертати йому те, що він мені дав. А дав він мені віру і свободу, — ділиться пан Сергій.
Говорить, війна лише укріпила його почуття до Бога. Важливо помічати, як той піклується про людей. Пан Сергій вірить, що рано чи пізно це помітять усі, адже, коли Бог стукає до когось, він у будь-якому разі достукається.


***
Традицію гарячих обідів при Римо-католицькому костелі у Сумах започаткували більше десяти років тому. Віруючі побачили потребу людей, які знаходилися у скруті, і почали приносити продукти, готувати та спочатку виносили їжу до річки Псел. Згодом облаштували для обідів інше місце.
Пані Ірина також допомагає на кухні. Вона пам’ятає часи, коли церква ще була закрита для віруючих і у ній знаходилися спортивна зала, архів, склад та ще багато чого. У 90-х парафіяни почали писати листи до Міністерства культури та місцевої влади, аби храм відкрили. Спочатку служба проходила на сходах костелу, а священник приїжджав із Києва. Згодом зробили ремонт, відновили все, що змогли, і освятили приміщення.

— Ми з чоловіком давно сюди прийшли, і діти наші тут. Можливо, через те, що маємо польське коріння, хоча хрещені були у православ’ї. На службі у нас завжди пропонують допомогти з обідами, а я пенсіонерка, взагалі вчителька, і живу поруч, тому мені зручно прийти, — говорить пані Ірина.
Кількість парафіян за роки повномасштабного вторгнення помітно зменшилася, люди переїжджають в безпечніші місця, також поїхали майже всі іноземці. Хтось із віруючих повертається в Суми на деякий час, а потім їде знову.
Традиційно кухня працює у холодну пору року, з осені по весну. Та у 2022 році перерву не робили. Пан Сергій згадує, що на початку повномасштабного вторгнення пропустили лише кілька обідів, а далі працювали без перерв. Тоді було багато людей — у тому числі й переселенців, хтось приходив за їжею, хтось за одягом чи взуттям, які приносили парафіяни. Останнім часом на обіди приходять близько 40 людей, часто це залежить від погоди. До повномасштабного вторгнення цифра сягала 70 і більше осіб.


***
Отець Рафал у Сумській парафії з лютого цього року. Говорить, що раніше обіди видавали двічі на тиждень, та зараз вони не бачать такої потреби.
— У Сумах є багато інших організацій, які допомагають з їжею, там для цього реєструють. Коли до нас приходять, ми ділимося такою інформацію, де ще можна пообідати. Це може бути і кілька місць в один день, — говорить отець Рафал.
У Римо-католицькій парафії можна отримати гарячий суп, кілька шматків хліба, а за наявності видають щось ще — печиво, булочки, пиріжки, консерви. У храмі стоїть корзинка, куди бажаючі можуть приносити продукти.
— Краще ми це роздамо, аніж до нас прилетить і це все знищиться, — говорить отець Рафал.

За словами священника, такі обіди об’єднують парафіян. Він впевнений, що чим більше люди діляться, тим більше Господь їх благословляє.
— Війна показала, що у нас багато друзів, які нас підтримують, переживають за нас, тому і ми маємо допомагати. Хоча це і не є головним сенсом існування церкви, але як говорити про Христа, якщо людина голодна і замерзла. Тому в першу чергу ми намагаємося підкріпити сили, а потім дух, — говорить отець Рафал.
Далі запитує: «Пане Сергію, готові, так?».
Із кухні виносять велику каструлю супу, ставлять на вулиці на стіл під навісом. Аби допомогти із важкими ємностями часто просять чоловіків із черги.


Отець Рафал робить оголошення: на обіди потрібно приходити зі своїм посудом, але якщо хтось забув, то можна цього разу взяти щось із того, що є в наявності. Далі читає «Отче наш», дякує Богові й тим, хто приготував ці страви, та бажає усім смачного.
Тим часом пан Сергій переживає, бо хтось прийшов із скляною банкою і вона може тріснути від супу, який щойно зняли з плити.
Люди ховаються від дощу під навісом, хтось поспішає з посудом у руках, тож парафіяни мають проконтролювати, аби черга зберігалася і не було штовханини. Пан Сергій каже, що ситуації бувають різні, в залежності від того, які люди приходять. За його спостереженнями, до повномасштабного вторгнення приходило багато бездомних людей, які за часи війни кудись зникли. Думає, що хтось мігрував, а хтось загинув через обставини, які ускладнилися. Зараз приходять малозабезпечені люди, часто пенсіонери, ті, хто не можуть вижити на мінімальні доходи.

***
— Так, сонечко, як тебе звуть, — питає мене та сама жінка в червоних сережках.
Це Валентина і на обіди у римо-католицькій парафії вона приходить другий сезон поспіль. Ми ховаємося від дощу біля намальованої на стіні Матері Терези.
Валентина вже отримала обід і розглядає бляшанку з білою спаржею, яку їй видали.
— Дивіться, яку ще красу дали. Оце як у них є можливість, то дають коли тушківку, коли горошок, коли кукурудзу. А сьогодні — вперше таку красиву банку бачу, не знаю, що це, але явно щось корисне.
Вона говорить, що сюди приходять не дуже забезпечені люди, які вважають, що якщо прийти і зайвий раз помолитися, подякувати, то це приємно в першу чергу їм самим.


— Ми тут ще й спілкуємося, є люди, які дуже мало забезпечені, є ті, що трошки краще, але вже звикли це робити, і це також норма — для них. У кожного своя соціальна сходинка, але всі ми приходимо для того, щоб взяти суп, компот, хліб, а іноді дають подарунки — печиво, чи як минулого разу були оладушки.
Валентина перелічує мені кілька місць, куди вона та її знайомі ходять, аби пообідати. Це і протестантські, до одної з яких вона належить, і православні церкви. Так, в Іллінській церкві обіди видають у трапезній, туди зазвичай приходить багато людей.
— Ти не уявляєш, скільки там людей. І вони різні, але Бог всіх любить. Там і перше, і друге, але це треба бачити. Якщо туди підеш, то треба стояти стійко. І коли публіку побачиш — не дивуйся, бо в тебе очі будуть, як то кажуть, по 400 доларів, — говорить Валентина.




Тим часом пані Ірина запитує у обідаючих, чи все, як завжди. Валентина хвалить густий суп, у якому багато м’ясних консерв, та називає кухаря молодцем. Каже — у нас претензій немає, ви що.
Задоволена пані Ірина пропонує додати комусь компоту. Люди вже починають розходитися, прощається і пані Валентина і виходить з-під навісу під невщухаючий дощ.
Фотограф бережно ховає камеру під мокру куртку. Ми ще спілкуємося з жінками, які сьогодні прийшли на обід вперше, і повертаємося на кухню, аби допити каву з чашки з зображенням попереднього Папи Римського. Папа Франциск посміхається і чи то благословляє, чи просто махає рукою у вітанні.
***
Фото сайту Трибуна.Суми
