— Я — людина, ви — людина, а людина може зрадити, тварина ж тебе любить просто за те, що ти є, — говорить чоловік, тримаючи в долоні майже лисе пташеня голуба. — Це не обов’язково коти чи собаки, будь-які тварини, хоча б декоративний кролик — вони дають тепло, яке не завжди може дати людина.
Григорій Кужель полюбив голубів у дитинстві, щойно пішов до школи — почав тримати птахів удома. Мати поставила умову — голуби будуть жити у господі, лише якщо син гарно вчитиметься. Тож хлопець отримував свої п’ятірки, вступив до інституту на вчителя біології та хімії, а щойно обзавівся власним будинком, одразу оселив там і голубів. Роботу також обрав до душі — у 1990 році влаштувався до станції юннатів у Сумах. Зараз він — завідувач натуралістичного відділу, але його пристрастю залишається догляд за тваринами, тож чоловік знімає вуличний одяг, переодягається в робочий і йде до диких і свійських підопічних, яких тут зібрано 20 видів.
От і тепер Григорій порався у сараї, а коли дізнався, що ми будемо фотографувати, попросив кілька хвилин, аби перевдягнутися.
Любимчики
Декоративні, сільськогосподарські та дикі тварини живуть у вольєрах на території Центру еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді, оточеного десятиповерхівками. Часто сюди приносять диких звірів чи птахів: зайців, білок, сорок. Переважно це дитинчата, яких намагаються врятувати, та Григорій Кужель каже, що це не завжди необхідність — до, здавалось би, покинутих зайчат за кілька хвилин може повернутися зайчиха, а більчат, які випали з гнізда, батьки намагатимуться забрати назад. Приносять стрижів, чоловік говорить, що якщо у велику спеку такий птах опиняється на землі, його варто перенести у прохолодне місце й допомогти йому попити. Десь через пів години стрижа можна підняти й він полетить. Забирати ж варто птахів, які мають пошкоджені крила і не зможуть вижити без сторонньої допомоги.
Рятують люди і сорочат, хоча дорослі сороки вигодовують малечу навіть якщо та опинилася на землі, тож голосне стрекотання птахів найчастіше — це намагання захистити пташенят від котів чи собак. Зайчата — важкі у вихованні, колега Григорія забирає їх додому й годує кожні кілька годин, коров’яче молоко їм не завжди підходить, тож у хід йдуть дитячі суміші. Один із таких вихованців — вже дорослий заєць Сєнька — улюбленець місцевих дітей, які підгодовують його через сітку, поки той стоїть на задніх лапах.
Маленька білка Сонєчка зараз у Григорія вдома. Випустити таку тварину у дику природу вже неможливо, адже вона стає довірливою: йде в руки й не бачить небезпеки, ані від людей, ані від хижаків.
У кількох вольєрах живуть голуби різних порід, деяких вже під час повномасштабного вторгнення принесли любителі, які тримали їх у прикордонних селах. Григорій підтримує з власниками зв’язок, аби згодом повернути їхніх улюбленців.
Птахи морозів не бояться, та для них небезпечні сирість і протяги. Зараз відкриті вольєри накривають прозорими дашками, аби під час дощу й снігу там було сухо й світло.
Тут живуть і римські голуби з розмахом крил до метра й вагою більше кілограма, є індіани — з наростами на дзьобі, які стають більшими з віком, є поштові, є дикі голуби — припутні, які через вирубку лісів почали переміщатися жити в місто.
— Голуби — мої любимчики, це я одразу кажу, а особливо — кінги. Як казала одна дитина — я від них тащусь. Гляньте, яка у нього форма — він як лодочка, яка широка грудна клітина.
Інколи Григорій сам виходжує голуб’ят, якщо їх кидають батьки. Робить спеціальний шприц і годує пташенят розбавленим із водою комбікормом.
Ми заходимо в один із вольєрів і чоловік дає мені потримати в руках кількох голубів, аби відчути їхню форму і вагу. Птахи тріпочуть в долонях, Григорій питає — це ж не як на картинці їх побачити?
Окрім голубів тут живуть кілька порід фазанів та троє павичів, аби самці не билися одне з одним, їм одягають на дзьоб спеціальні окуляри, які заважають бачити прямо перед собою — лише зверху, знизу і в боки. Такі ж пристосування одягають і іншим птахам, які можуть зашкодити сусідам по вольєру.
Павичі розкривають ще не пишні хвости, Григорій каже — дуже красивий птах, але видає не дуже гарні звуки. Та сусіди не жаліються, навпаки, дехто уявляє себе в тропіках.
Григорію приносять диких качок і лебедів — молодих, ослаблених або поранених. Якщо вони виживуть самі, то згодом він випускає їх у природу — на Чешку або в приватні водойми. Колись чоловік віддав пару лебедів у Хотінь, а коли почалася велика війна — ті піднялися й полетіли.
Зараз у Центрі живуть два лебеді, які не зможуть вижити самостійно. Самець тут вже 8 років — ще молодим птах летів і ударився в електричний стовп, поранив собі праве око. Разом з ним живе самка з пошкодженим крилом.
Раніше у Центрі приймали і лелек, та наразі тут не тримають тварин, які харчуються м’ясом чи рибою. Тож сов та інших хижих птахів допомагають прилаштувати до любителів, яких через повномасштабне вторгнення стало набагато менше.
І жовта косівщинська курка
Для Центру початок великої війни означився й тим, що сюди почали масово приносити тварин: люди евакуйовувалися із Сум і не всі могли забрати улюбленців із собою.
Тоді тут опинилася і звичайна косівщинська жовта курка, яку співробітники тепер називають військовою. Жінка з чоловіком знайшли її на вулиці на початку повномасштабного вторгнення, мабуть, загубилася, коли птахофабрика роздавала сум’янам курей. Вона прожила у пари на балконі кілька місяців — там і неслася. Люди до неї звикли і приручили, птах почав до них відзиватися. Так звикли, що досі заходять провідати курку та приносять їй зерно.
— Здавалося би війна, але у мене є багато знайомих, які не виїжджають лише через те, що нікуди діти своїх тварин. Люди до тварин звикають.
На початку вторгнення запасів кормів у Григорія було на кілька тижнів, тож коли до Центра приїхало телебачення, чоловік попросив допомоги і сум’яни відгукнулися — приносили різні корми, зерно, хліб, овочі, сіно. Говорить, тоді населення показало, на що здатне — віддати останнє, аби когось врятувати.
Григорій і його співробітниці ходили на роботу без вихідних — треба було встигнути все зробити, аби повернутися додому до 17, коли починалася комендантська година. 40 хвилин пішки — і на місці, транспорту не було, тож розраховував лише на власні ноги.
У Григорія дзвонить телефон, на мелодії — «Ой у лузі червона калина». Поруч виє сирена.
Чоловік виносить ще одного вихованця — сірого карликового кролика з маленькими вушками. Йому вже 17 років, секрет довгого життя, яким не можна нехтувати, — це обов’язкові вакцинації. Найперші дії, які треба зробити з тваринами, тут знають, якщо ж проблема серйозніша, до прикладу, перелом, звертаються до ветлікарні.
Чоловік вважає, що діти в Центрі отримують живе спілкування, якого їм не вистачає у житті, сам же тут — через тварин.
— Цю роботу треба тільки любити, бо держава не ті кошти платить, щоб працювати тут за гроші. Коли я вступав в інститут — конкурс був 8 людей на місце, та й сюди на роботу було не так просто влаштуватися. Зараз же у нас є відкриті вакансії, але важко знайти працівників на такі зарплати, особливо, молодь.
Вихідних Григорій Кужель собі не робить. Питаю — а як ви справляєтеся з усіма тваринами? Відповідає — любити треба. Коли любиш — не дивишся на час.
І неохайна Маша
Не дивиться на час і завідувачка біологічного відділу Валентина Нікуліна, яка вже майже 40 років опікується куточком живої природи всередині закладу. Говорить, на роботі час летить так швидко, що немає можливості думати про сумне. Під опікою жінки більше сотні тварин: жаби, ящірки, морські свинки, хом’яки, шиншили, папуги і навіть мавпочка.
Валентина бере в руки ящірку, каже, та приємна на дотик і дуже допитлива. У сусідньому тераріумі — павук, якого днями приніс один із колишніх вихованців Центру. Валентина каже: який красень, як ми могли його не взяти. Та кришку не відкриває — павук високо стрибає.
По центру кімнати в окремій клітці — папуга Глаша, її придбали вже старенькою у зоомагазині, вона там так довго просиділа, що не вміє літати. Але пташку все одно випускають на прогулянки, аби вона трохи розім’ялася.
Загалом, перед повномасштабним вторгненням у куточку живої природи було більше ста тварин, а до кінця 2023 року через нього пройшло більше трьохсот.
Коли у березні 2022 року із Сум відкрили «зелені коридори» люди почали приносити до Центру своїх улюбленців: папуг, шиншил, кроликів, хом’яків, морських свинок, крисок та інших. Тоді не всі працівники могли вийти на роботу, тому встановили чергування. Було важко, але все одно приходили, адже тварин треба годувати щодня.
— Ми справді не знали, куди їх дівати — у нас скрізь стояли клітки. А треба було не лише прийняти тварин, а хворих виокремити на карантин, аби вони не заразили інших.
Ліків було обмаль, а потім прийшла інша проблема — чим же усіх годувати, адже магазини закриті, а якщо і працюють, то овочів там немає.
Тож працівники Центру звернулися до сум’ян у соцмережах і ті почали нести картоплю, буряки, крупи, хліб, який різали й сушили, тих сухарів зрештою вистачило на два роки.
Найважче було з мавпочкою Машею — їй необхідний сир, яйця, фрукти. Коли Валентина Нікуліна згадує, як містяни відгукнулися з допомогою, хоча й самі не були впевнені, що їм вистачить їжі, каже, у неї йдуть мурашки по шкірі.
Тоді люди були такі пригнічені, що просто приходили до Центру подивитися на тварин, відволіктися від сидіння вдома із закритими для світломаскування вікнами.
Як нагадування про ті часи на гілочці у вольєрі сидить сенегальській папуга Гоша. Його на початку великої війни приніс чоловік перед тим, як долучився до армії. Він сам обрав птаху місце й просив працівниць гарно за ним приглянути. Валентина висилала чоловікові фото і відео його улюбленця, аби підтримати того у війську. Згодом він перестав відповідати, а потім до Центру прийшов його товариш й повідомив, що військовий зник безвісти. Папуга кричав у своїй клітці, тож його переселили до інших. Валентина досі надіється, що його власник ще повернеться.
Зараз до куточку живої природи багато тварин не приносять, а Валентина каже, що навіть якби у них були кошти на придбання нових, вони б цього не робили через безпекову ситуацію. Нині головна задача — піклуватися й зберегти тих вихованців, які вже є.
— Машу ще не фотографували? Зараз я їй бананчик дам.
Жінка передає мавпочці фрукт та вибачається за те, що тваринка неохайна — скільки в вольєрі не прибирай, а все одно буде гармидер.
Роботи у куточку живої природи достатньо — усе треба мити та прибирати, чистити клітки, міняти воду, давати свіжі корма, нарвати трави.
Щодня сюди приходять дорослі й діти, які найбільше люблять кроликів, морських свинок та хом’ячків, адже їх можна погладити та погратися з ними. На думку Валентини — це те, що потрібно малечі: поспілкуватися, порухатися, цього важко домогтися дистанційно.
***
Із квітня 2022 року Центр працював по змішаній системі: частково дистанційно, частково офлайн. Під час постійних повітряних тривог діти навчалися в укритті, спускати їх туди було важко, тож викладачі просили батьків бути поруч і допомагати одягати й переводити малечу в підвал. Із погіршенням безпекової ситуації у 2025 році у Центрі перейшли на онлайн.
Цьогоріч тут працює 180 гуртків для дітей від 3 до 18 років. Заступниця директора з навчально-виховної роботи Світлана Дубініна говорить, що напрямки постійно змінюються, залежно від викладацького складу, незмінними залишаються лише біологічний. Тут є клуб для найменших, куди вони приходять з мамами, є квітникарство, малювання, фітнес, хореографія, математика, підготовка до НМТ.
Незважаючи на війну, у Центрі близько двох тисяч вихованців, що не набагато менше, ніж було раніше. Також вже кілька років заклад співпрацює з лікарнею Святої Зінаїди — заняття вписані у розклад дітей, яких приводять на процедури.
Окрім гуртків тут функціонують Музей хліба, краєзнавчий музей, а кілька місяців тому відкрився археологічний.
Світлана Дубініна говорить, діти приходять до Центру за різним — хтось вчиться робити щось руками, хтось готується до вступу у виш, а комусь вдома не дозволяють тримати хом’яка, тож дитина може прийти сюди, погладити його і емоційно розвантажитися. Дехто з колишніх вихованців Центру пов’язує свою роботу з біологією, працює на фермах чи в медицині. Та найголовніше — тут у них починається захоплення тваринами і цю любов вони несуть далі, не дивлячись на час.
***
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
