Олегу Єфіменко 27 років, він працює фельдшером Білопільської підстанції екстреної медичної допомоги. На свою першу зміну на цій роботі медик вийшов уранці 24 лютого 2022 року. У той день він прокинувся під звуки вибухів, але думки залишитися вдома не було.
На початку повномасштабного вторгнення викликів у Білопільської екстренки було небагато, більшість із них — до дітей або на дуже серйозні випадки. Медики намагалися економити пальне, шукали будь-які можливості заправити машини, адже, попри наявність певних запасів, ніхто не знав, що буде далі. Значного дефіциту медикаментів на екстренці не відчули, нестачі кадрів – також. Наразі на швидку приходять працювати нові люди, дехто з працівників через близькість до кордону перебралися жити в Суми, але на роботу їздять у Білопілля.
У Білопіллі бригади в основному складаються з двох людей – фельдшера і водія, який також допомагає переносити пацієнта. Режим роботи у медиків не змінився: працюють добу, потім дві або три доби відпочивають. Графік змінили лише водіям, тепер ті також працюють подобово, щоб не повертатися додому вночі під час комендантської години.
Бригади екстренки виїжджають у села Білопільської громади, у тому числі й на прикордоння. На початку повномасштабного вторгнення Олег Єфіменко був на виклику в Павлівці, яка знаходиться в кількох кілометрах від кордону з Росією. Фельдшер говорить, що їхати було дуже неспокійно, тоді громада знаходилася під обстрілами.
Наразі медики не виїжджають у п’ятикілометрову прикордонну зону. У разі викликів у такі села диспетчери просять вивозити хворих назустріч швидкій до блокпосту. Там медики забирають пацієнта у свою машину і везуть до лікарні.
Їздимо по всій громаді, — говорить Олег. — Десь дорога погана, а машини треба берегти. Тож потихеньку, помаленьку, так і добираємось. А що робити – треба працювати.
Олег був у складі бригади, яка виїхала на виклик 24 березня 2023 року, коли російські військові обстріляли Білопільське відділення поліції.
«Почалася тривога, ми почули перший вибух, спустилися в укриття, — говорить Олег. — Через кілька хвилин зателефонували диспетчери, повідомили про приліт в поліцейський відділок, сказали виїжджати. Ми сіли й поїхали. Приїжджаємо, будівля розбита, дорога засипана уламками. Я заліз всередину відділку, щоб дістати постраждалого. Винесли його до машини, я надав першу допомогу, потім знову почався обстріл, ми забрали ще одного пораненого і поїхали в лікарню в Суми».
У постраждалих під час обстрілу були тяжкі контузії, переломи та осколкові поранення. Згадуючи ту зміну, Олег говорить, що переналаштовується з мирних викликів на пов’язані з війною якось на рівні підсвідомості.
Чесно кажучи, коли їхав у поліцейський відділок, страху не було. Мабуть, на адреналіні. А коли вже доїхав до Сум, здав хворих, то і руки почали тремтіти.
«Це хороша професія, раджу»
Олег мріяв працювати на швидкій із самого дитинства. Говорить, що це професія, яка завжди потрібна. Після закінчення медичного коледжу він близько двох років працював у Сумському обласному центрі екстреної допомоги та медицини катастроф. Після — у фельдшерському пункті в своєму рідному селі Воронівка та кілька місяців — фельдшером у СІЗО. Зараз Олег живе у своєму селі, яке знаходиться поблизу Білопілля. Згадує, що під час роботи в фельдшерському пункті було важко, адже пацієнти зверталися й на вихідних, а іноді телефонували вночі. Він і досі час від часу консультує односельчан, або допомагає зробити укол.
Олег вважає, що якщо людина кілька років пропрацювала на швидкій і не хоче йти, то це її покликання. На його думку, до цієї роботи має бути внутрішнє тяжіння.
«Коли я вступав у медколедж, вже знав, що буду працювати в екстренці, — говорить Олег. Найбільше, хоча це і банально звучить, мені подобається допомагати людям. Звичайно, буває після доби на роботі все набридає, здаю зміну і хочеться скоріше додому. Але потім виспався, відпочив і знову хочу на роботу. Мені подобається сам процес: те, як приходить виклик і ми біжимо в машину, їдемо, спішимо, якщо якийсь екстрений випадок, то з мигалками. Романтика, що сказати. На швидкій не так, як всюди, тут своя специфіка, немає монотонності. Кожного дня відбувається щось нове, потім ми це все гуртом обговорюємо. Кожен випадок не схожий на попередній. Це хороша професія, раджу».
Ще у медколеджі студентів попереджали, що якщо вони підуть працювати на швидку, там їм прийдеться заново навчитися багатьом речам. Щось Олег вивчив на практиці, щось від колег, щось із документів.
За його словами уявлення про роботу дещо відрізнялися від реальності. На екстренці він зіштовхнувся з пацієнтами, яких невдовзі вивчив в обличчя, бо вони викликали медиків постійно. Говорить, що іноді потрібно виїхати і просто посидіти, поспілкуватися. Заспокоїти людину, поміряти тиск і поїхати назад.
Було важко навчитися бути трохи психологом, — говорить Олег. — Спочатку не хотілося це все робити, бо виклик повинен мати якусь причину, це ж екстрена медична допомога. Звикав до цього, учився терпіти, морально витримувати й не злитися. А потім звик, зрозумів, що краще посидіти поговорити кілька хвилин, щоб потім не було ніяких проблем.
Фельдшер згадує, як одного разу їхню бригаду викликала літня жінка, сказавши, що її чоловіку погано. Виявилося, що пацієнт, який нещодавно переніс інсульт, упав з ліжка, і допомога медиків була потрібна лише для того, щоб його підняти.
«Люди до нас ставляться неоднозначно, — говорить Олег. — Так завжди було, хтось тебе любить, а хтось – ні. Більшість ставиться з повагою. Та бувають різні випадки, наприклад, якось під час обстрілу люди зателефонували щодо порізів склом від вибитого вікна. Випадок був не дуже серйозним, без масивної кровотечі. Диспетчер їм повідомила, що під час обстрілу не може відправити бригаду, бо це небезпечно. Через цю ситуацію були проблеми й скарги».
У першу чергу кожен виклик оцінюють саме диспетчери, вони мають медичну освіту і вже по телефону з’ясовують серйозність ситуації та безпечність виїзду медиків.
«За зміну можемо і 300, і 400 км проїхати»
Олег згадує, що на центральній станції було більше викликів: сім-вісім виїздів на день і кілька вночі, усього за добу одна бригада могла виїжджати 11-12 разів. Та це були виклики Сумами, де до пацієнта треба було їхати кілька кілометрів. У Білопільській громаді за один виклик медики можуть проїхати більше ста кілометрів.
«За зміну можемо і 300, і 400 км проїхати, — говорить Олег. — Фізично це тяжко: просидіти в машині по поганим дорогам і в постійному шумі. До того ж то спека, то холод».
За словами фельдшера, з початком повномасштабного вторгнення викликів у Білопіллі поменшало, хоча й бувають напружені зміни. Майже усіх пацієнтів медики госпіталізують у Суми, а це кожного разу 120 км. Іноді бригада їздить до обласного центру три-чотири рази на день.
Білопільська екстренка має нові автівки швидкої допомоги. Олег говорить, що їх не можна порівнювати з УАЗіками, у яких було дуже незручно і які не мали достатньо медичного обладнання. У нових швидких пацієнту можна дати кисень, в автівці їх два – переносний і стаціонарний. Також швидкі оснащені монітором пацієнта, за допомогою якого можна відслідковувати тиск та інші важливі показники хворого. Мають капнограф, яким оцінюють вміст вуглекислого газу в крові, електричний аспіратор, що відсмоктує слину чи блювотні маси, є підігрів систем, через які можна зігріти пацієнта теплим фізрозчином.
Після того, як поступає виклик, медики мають на збори максимум дві хвилини. Олег говорить, що на роботі завжди носить форму, може зняти куртку чи взути тапочки, щоб ноги відпочили, але постійно знаходиться в готовності виїхати. Під час обстрілів медики виїжджають на виклики у бронежилетах.
Під час обстрілів ми прислуховуємося, якщо тихо — виїжджаємо, — говорить Олег. — Але коли до поліції виїжджали, тихо було рівно дві хвилини. Щойно ми сіли до машини, обстріл продовжився. Рішення виїжджати чи ні ми приймаємо самостійно, нас не змушують ризикувати життям. Диспетчери завжди питають, чи тихо і чи можемо ми поїхати. Бо кожен працівник має перш за все дбати про власну безпеку та життя.
Олег був на роботі і під час обстрілу білопільської лікарні восени 2022 року. Тоді він як раз закінчив зміну, переодягнувся й збирався додому. Того дня у нього починалася відпустка. Разом із іншими медиками та пацієнтами він спустився до сховища. Під час того обстрілу постраждав автомобіль швидкої. Один осколок Олег залишив собі на пам’ять.
«Ніколи не можна казати «я хочу на виклик»
«Наш колектив став ще дружнішим та згуртованішим, — говорить Олег. — Переживаємо одне за одного, якщо якісь вибухи чи прильоти, телефонуємо, питаємо, чи всі в безпеці. Нас тут небагато працює, трохи більше 20 людей, така собі велика родина».
Олег ділиться кількома забобонами, яких притримуються на екстренці. Говорить, що ніколи не можна казати «я хочу на виклик». Якщо медик сидить кілька годин і нудьгує без роботи, то після цієї фрази буде їздити на виклики до самого ранку, не заїжджаючи на станцію.
Також фельдшери і водії до самого ранку не підписують маршрутний лист, у якому вказуються адреси та кілометраж по кожному виклику. Олег говорить, що якщо підписати його за кілька годин до кінця зміни, обов’язково поїдеш на якийсь дальній виклик саме перед тим, як закінчувати роботу.
А ще поганою прикметою медики вважають залишити щось на виклику і потім за цим повертатися.
Серед тяжких випадків Олегу запам’ятався літній чоловік з серйозними проблемами з серцем. Фельдшер зробив йому кардіограму, передав її спеціалісту і отримав вказівку робити електричну кардіоверсію — відновлення нормального серцевого ритму за допомогою дефібрилятору. До цього Олег не проводив таку процедуру, переживав, щоб не помилитися, і не зробити пацієнту гірше. Кардіоверсія пройшла успішно і ненадовго допомогла хворому, проте пацієнт був уже не госпітальним.
Серед викликів, на які Олег не любить їздити, це коли пацієнт — маленька дитина.
Якщо діти малі, років до п’яти, мені їх дуже шкода, — говорить Олег. — Вони плачуть, не розуміють, що з ними відбувається. Якщо вже трохи старші, то з ними легше. Також, як і всі, хто працює в швидкій, не дуже люблю пологи, бо це емоційно важко. Під час війни пологів в машині ми не приймали. Лише одного разу я приїхав на виклик на пологи, але жінка вже народила самостійно. Тож я тільки пересік пуповину, обмив і одягнув дитину, й відвіз її та матір у лікарню.
Також серед важких викликів Олег називає ДТП та падіння з висоти. Це через те, що зупиняти зовнішні кровотечі на швидкій можуть, а з внутрішніми крововиливами медики не можуть допомогти, лише якнайшвидше доставити пацієнта до лікарні.
Олег вважає, що для того, аби працювати на екстренці, важливо швидко орієнтуватися у ситуації та швидко думати.
«Ти приїхав, глянув і маєш знати, що тобі робити, — говорить Олег. — Не бігати в паніці, не спати, стоячи біля пацієнта, треба все робити швидко. Важливо мати здібності до навчання та саморозвитку, багато читати, бо медицина не крокує, а скаче вперед. Має бути схильність приймати рішення і нести за них відповідальність. Це все треба постійно допрацьовувати та розвивати, бо на екстренці кожні 10 секунд мають значення».
Для працівників екстренки постійно проводять навчання, оновлюють у пам’яті знання, нещодавно білопільські фельдшери мали тренінги з дитячої реанімації.
***
На зміну Олег заступає о 8 ранку. Через добу її здає, переодягається і їде у Воронівку на маршрутці або на попутному авто.
Іноді з цією роботою сил вистачає лише поїсти і поспати, — говорить Олег. — Після доби можу і до вечора спати. Відпочиваю, як і всі: ходжу в гості, їжджу кудись, іноді на рибалку. Дома є город, займаємося. Я наче і звик до війни, але насправді до неї неможливо звикнути. Тим більше, коли зараз почастішали обстріли Білопілля. На роботу йдеш і думаєш, чи не прилетить тобі на голову, в лікарні сидиш думаєш, із роботи йдеш і думаєш. Але працювати треба.
***
Ця публікація створена в рамках проєкту «Лікар села. Як працюють медики у віддалених або малих населених пунктах прикордонної Сумщини» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
