15 років тому він підібрав свого першого кота на смітнику. Сьогодні — опікується понад 300 тваринами, керує притулком “Dimpets” і без вихідних рятує тих, кого війна та людська байдужість залишили просто неба.
Кошеня зі смітника та мрія про “будинок котів”
Іван Міненко у волонтерстві з 18 років, проте, говорить, особлива любов до тварин була у нього з самого дитинства. Здебільшого хлопець займається порятунком котів, жартує, що його називають “котячий тато”. Саме кота Іван вважає своєю тотемною твариною.
“Коти більше підходять мені по духу. Але звичайно, якщо в біді собака, її ми теж врятуємо. Є у мене і близько 20 гризунів, яким я не дав стати безхатьками. Але найбільше у мене під опікою саме котів”.
Пам’ятає Іван і свою першу врятовану тварину: у підлітковому віці на смітнику він знайшов кошеня та приніс додому. Спочатку батьки були проти, але Івану вдалося подарувати кішці 11 років щасливого життя в теплі та любові. Вже тоді зародилася велика мрія — придбати будинок, де він зможе жити з котами й забирати туди всіх, кого треба врятувати.
“Спочатку по одному, по два коти підбирав із вулиці, намагався прилаштовувати, але не дуже вдавалось. А вже за кілька років, десь у 2017-му, коли всі активно почали вести соцмережі, кількість тварин стала збільшуватися, було легше знайти їм господаря, я почав займатися волонтерством більш глобально, робити справжнє ком’юніті однодумців”.
На початку волонтерства не розумів, як правильно діяти, як допомогти більшій кількості тварин, зараз же вивчив всю систему та чітку послідовність дій: як зловити кота, як обробити, у яких випадках треба везти до ветеринара. Обов’язковою умовою є і якнайшвидша стерилізація. Хлопець ділиться, за час свого волонтерства особисто знаходив не велику кількість тварин, основну частину йому привозять інші волонтери або просто небайдужі люди.
Зараз у приватному будинку Івана близько 80 котів та до десяти собак, частина тварин — вуличні, тому вдома не сидять, приходять лише поїсти та відпочити. У квартирі хлопця ще близько 20 котів, а у притулку, над опікою яким допомагають і інші волонтери, живе ще близько 100 хвостатих. Попри велику кількість тварин Іван майже всіх знає на імена, а своїх домашніх може навіть в темряві відрізнити по диханню.
Аби все встигнути, ділиться Іван, встає близько 7:00 ранку: спершу треба прибрати котячі лотки, обновити їжу, роздати ліки. Часу на власний сніданок та каву зазвичай не лишається. Потім хлопець іде на свою основну роботу в рекламній агенції, де зайнятий з 10:00 до 18:00. Говорить, волонтерством не можна займатися кілька годин на день, це справа, якою ти живеш.
“Навіть, коли я на роботі, я все одно волонтер, мені телефонують, пишуть, я вирішую якісь організаційні питання, як керівник притулку. Ввечері після роботи я не їду додому відпочивати, я їду до котів, знову прибираю, годую, лікую. Добре, якщо я ліг спати до 00:00, але таке буває не часто”.
Одна із кішок у будинку Івана — Спарта — дуже ласкава і тактильна, її врятували після бомбардування Сум 7 березня 2022 року. Тоді на вулиці Спартака (звідси й ім’я) загинуло 14 людей, і ця кішка втратила дім. Чия саме вона була — незрозуміло, але їй вдалося вижити.
Загалом у більшості тварин складні, а іноді й трагічні життєві історії, тож головна мета волонтерів, говорить Іван, подарувати їм хоч краплю любові та дати шанс на щасливе майбутнє.
“Наприклад, Лавлі — сліпий. Я знайшов його кошеням, мені подзвонили, сказали, що він сидить під дощем в кущах, звичайно я забрав його, інакше він би загинув. Інший мій кіт — без однієї лапи, її скоріше за все відірвали собаки. Але коти дуже швидко адаптуються і прекрасно себе почувають і сліпими, й без лап, вони нічим не відрізняються від інших, бо вони не знають, що вони інваліди”.
Найважче у волонтерстві — коли не вдалося врятувати. Найчастіше помирають тварини після ДТП або через важкі віруси. Одна з болючих історій, говорить Іван, — кіт Вайт, який прожив рік з лейкемією під постійним лікуванням: “Мені кілька разів пропонували приспати його, але він мурчав, їв, жив. Він прожив рік. Це сумно, але ми подарували йому цей рік життя”.
Найбільша втрата — його власний улюблений кіт Дімка, який прожив лише чотири роки й помер на початку повномасштабного вторгнення, адже він був на спеціальному харчуванні, забезпечити яке у напівоточених Сумах Іван не зміг. На честь нього майже через рік він і назвав свій притулок — “Dimpets”, а також залишив його на згадку на своїй руці у вигляді татуювання. Пізніше набив і зображення Джо та Кім — котів, які стали найближчими, але мало прожили.
З часом, ділиться хлопець, навчився справлятися з втратами: “Приймаю це як даність, тобто треба розуміти, що кожен, хто до тебе прийшов, все одно рано чи пізно піде — помре. Це нелегко, боляче, але є речі, на які ти не можеш повпливати. Я всім кажу, що треба акцентувати свою увагу на те, скільком ми врятували життя, скільком подарували родину, таких історій все одно більше”.
Під час нашої розмови в Івана дзвонить телефон, просять прихистити кішку, у якої помер господар, він одразу погоджується, говорить: “везіть, місце знайдемо”.
Як війна підштовхнула на серйозні кроки
Проблема вуличних тварин — глобальна, адже більшість людей не розуміє, як це все працює — вони думають, що є якісь служби, які рятують тварин, що є спеціалізовані державні установи. Але по факту все тримається на волонтерах, говорить хлопець. Війна лише загострила ситуацію, адже люди в першу чергу переймаються збереженням свого життя, тому піклування про тварин та відчуття обов’язку перед ними відходить на другий план. Отож ще однією своєю місією, Іван вважає допомогти людям стати більш свідомими у відношенні до тварин.
Війна кардинально змінила волонтерське життя, їхня робота вийшла на інший рівень. Саме під час повномасштабного вторгнення через велику кількість котів-біженців хлопець відкрив громадську організацію та “будинок котів”, на який не наважувався багато років.
“До війни я жив на квартирі й у мене було десь 50 котів. Але з початком повномасштабної одразу почалася купа дзвінків: “Заберіть нашого кота, ми виїжджаємо або вже виїхали”. Ми не могли відмовити, брали-брали, доки я не зрозумів, що фізично вже немає місця. Можна сказати, що ця ситуація мене трошки простимулювала вийти на новий рівень і я відкрив притулок для котів”.
Ще одним викликом для волонтерів стала масова евакуація людей з прифронтових регіонів. Іван говорить, що з перших днів війни співпрацює з організацією UAnimals, яка вивозить кинутих тварин з небезпечних територій. Певний час до Сум везли знедолених тварин з різних областей, у тому числі й із Херсонщини після підриву ГЕС. Потім, коли на Сумщині ситуація загострилася, брати тварин з інших регіонів вже не було можливості. Зараз вдома в Івана та у “будинку котів” — понад триста тварин, половина — евакуйовані з прикордонних громад Сумської області.
Випадків, коли люди самі вивозили своїх тварин під час евакуації — небагато. Частіше їх залишають там, а волонтери та організації, які займаються евакуацією, потім змушені їхати рятувати чотирилапих.
“Зазвичай, коли їдуть у якийсь евакуйований населений пункт, мені привозять 20-30 котів. І то, це лише ті, яких побачили, яких змогли вловити. Скільки їх там лишається виживати — ніхто не знає. Я особисто не їжджу на евакуації, тому що я не дуже розумію, як можна їхати, бачити тварин і не взяти їх, бо вже немає місця в машині. А таких випадків у волонтерів було багато. Щоб у мене не було цього вибору, я вирішив не їздити. Краще я тут їх чекатиму та прилаштовуватиму”.
“Котячий готель”
Отож, коли два роки тому місця для врятованих котів забракло й Іван вирішив відкрити притулок, знайшов покинуте приміщення у середмісті Сум та взяв його в оренду. З часом разом з іншими волонтерами змогли зробити там зручні умови для життя тварин. Зараз тут є окрема кімната для “карантину”, є місце для гігієнічних справ, і навіть клітка для вигулу, куди тварини можуть потрапити з вікна, аби подихати свіжим повітрям. Кілька людей у притулку працює за заробітну плату, проте більшість все ж волонтерять.
Фінансування притулку “Dimpets” спочатку трималося лише на плечах Івана та його друзів. Пізніше вирішив відкривати збори на зарплатню людям, які доглядають тварин та на утримання підопічних.
“Із такою кількістю тварин я вже не тягну сам всі витрати, там дуже великі суми за місяць, я вже навіть не рахую. Плачу за оренду, за комунальні послуги, на лікування дуже багато грошей іде, на наповнювач у туалети. Дякуємо, що організації часто допомагають кормом, це рятує нас”.
У першу чергу в притулку завжди не вистачає волонтерських рук, зараз тваринами опікується команда з десяти постійних волонтерів.
“Якщо взяти пропорційно кількість котів і проблем та волонтерів, на чиї плечі це лягає, то виходить дуже складно. Ми б могли рятувати більшу кількість тварин, якби у нас були для цього люди”.
Маріанна Антоненко — одна з постійних волонтерок притулку “Dimpets”. Жінка жартує, що мріють зробити з цього “котячого готелю” — п’ятизірковий. У березні 2025 року, коли була масова евакуація людей з прикордоння Сумщини, кількість котів у притулку різко зросла і потрібні були волонтери на допомогу. Тоді Маріана прийшла вперше і зрозуміла, що залишиться тут надовго.
“Я була в не дуже хорошому психологічному стані. Весь цей стрес через війну, після зими… І коли я сюди прийшла, я зрозуміла, наскільки я наповнююся енергією. Це той момент, коли ти зробив щось, і в тебе є одразу ж результат. Одразу бачиш: котик щасливий, він погрався, поїв, у котика чисто. І це було прекрасно”.
Спершу, коли волонтерка приходить у “будинок котів”, обов’язково відкриває кран з водою для кішки Меліси, адже вона сидить у рукомийнику і чекає — це її улюблене місце. Далі купа справ: поприбирати, погодувати, але як пройти повз і не погладити кожного? Маріанна говорить, котики дужу сумують без людей, хочуть уваги, тому волонтери запрошують у притулок дорослих і маленьких сум’ян, аби просто погратися та подарувати крапельку ніжності тваринам.
“Я особисто обожнюю спілкуватися з людьми, коли вони сюди приходять. Я люблю їх питати, які очікування від котиків. І часто люди приходять погратися, а врешті закохуються в котика і забирають його собі”.
Загалом коти потрапляють до притулку без імені, тож доводиться постійно вигадувати їм нові — деколи називають іменем людини, яка врятувала тварину. Якщо ж у кота є якась особливість у зовнішності, дають і характерне прізвисько — Беззубик, Криволапик, Космос (бо космічний). Через те що волонтери притулку виявилися фанатами “Гаррі Поттера”, серед котів є і Хагрід, і Фредді та Джордж, і Моллі, і Драко, і Гербіона з Беатрісою.
Кішці Афіні дали таке ім’я за божественну красу, говорить Маріанна. Вона стала домашньою улюблениця притулку, кішка не прилаштовується, адже вже стала символом і почувається тут господаркою: активно усіх зустрічає і наче показує, що тут і до чого.
Попри величезну кількість кинутих тварин, віра в людей не зникла, ділиться волонтерка. Адже є чимало історій, які показують, наскільки сильно людина може любити.
“У нас була одна жінка, яка виїхала з Миропілля і вивезла своїх 10 котів. Вона звернулася до нас, аби ми допомогли їх прилаштувати. Їй було важко, вона розуміла, що оселитися десь із десяти котами їй не вдасться, але і лишити їх на смерть там не могла. Свого найулюбленішого вона не віддала, але всім іншим ми знайшли нові родини. І от, аби віддячити нам, вона дуже довго нам допомагала — чи не щодня приходила, прибирала, годувала, тобто закривала одну повноцінну працівницю. Це прекрасний приклад, як можна і треба робити”.
***
Волонтерство змінює людей, ділиться Іван Міненко. Зараз вже не уявляє себе в оточенні тих, кому байдуже на долі тварин. Всі друзі та знайомі так чи інакше беруть участь у допомозі — хтось пересилає гроші, хтось купує необхідне, хтось бере на перетримку тварин чи везе їх до ветеринара.
Попри складну безпекову ситуацію в області та Сумах, думок про виїзд немає, говорить Іван, адже розуміє, якщо він та інші волонтери виїдуть — тваринами займатися буде нікому.
“Якщо буде дуже критична ситуація і залишатися в Сумах вже буде неможливо, то якось доведеться всіх тварин евакуювати. В цілому комунікація по Україні налагоджена, тому я впевнений, що принаймні на якийсь перший час моїх тварин приймуть волонтери з інших міст. Але я, чесно кажучи, думаю, що ми будемо тут до останнього”.
Зооволонтерство хлопець вважає своєю місією і не уявляє життя без цієї справи. І саме це, говорить, допомагає йому переживати страшні реалії війни.
***
Фото сайту Трибуна.Суми
