У Сумах, де щодня чути вибухи, а сирени давно стали частиною буденності, є місце, де збираються люди з інвалідністю та втілюють свої мрії — грають на сцені й доводять — життя триває. Їхній аматорський театр називається “Ми є” і це — не просто назва, це їхній маніфест. Бо для кожного з них вихід на сцену — це не просто гра, а доказ того, що вони — є, попри війну, страх і свої діагнози.
Ініціатива діє в Сумах уже сім років. За цей час учасники разом пережили чимало: хвороби, смерті близьких, повномасштабне вторгнення, а водночас і нові постановки та перший виступ за кордоном. Про те, де беруть натхнення та сили творити попри все, і що значить для них театр — розповіли нашій редакції.
Актори театру “Ми є” збираються на репетиції у підвальному приміщенні сумської багатоповерхівки один або два рази на тиждень. Зараз готуються показати п’єсу “Кавові обійми” глядачам у Тростянці. Подивитися на підготовку до вистави запросили й нас.
Близько 12:30 біля будівлі починають збиратися люди: когось довезло таксі, хтось поспішає своїм ходом. Хоча до початку репетиції театру ще майже пів години, вони користуються цим часом, аби поспілкуватися. В їхніх очах неприхована радість, коли бачать один одного: всі посміхаються й обіймаються. Далі діляться наболілим: хтось погано себе почуває і просить пігулку, хтось жаліється, що довелося стояти в черзі в лікарні цілий ранок. Коли біля будівлі з’являється керівниця Тетяна Нянькіна — центр цього маленького всесвіту, біля натовпу стає ще гучніше: кожен вітається з нею, розповідає про свої плани, а жінка уважно слухає і, наче хоче всіх їх обійняти, адже кожен тут однаково важливий.
Кілька хвилин і всі спускаються сходами. Тих, хто має проблеми з опорно-руховим апаратом, підтримують за руки інші. Кілька хвилин, щоб перевдягнутися, й потім у невеличкому залі відбувається якась магія. Усі ці люди, забувши про свої проблеми — комусь важко ходити й стояти, хтось має вади зору — наче мурахи починають злагоджено метушитися: беруть стільці, займають своє місце й повторюють слова.
Тетяна вмикає музику, а з вуст акторів починають лунати репліки, від яких мурахи по шкірі. Ця вистава про любов, втрату і силу залишатися собою, навіть коли світ розсипається на уламки. Події відбуваються після початку російсько-української війни на Донеччині у 2014 році. Це інсценізація твору Ольги Деркачової “Віддай, якщо можеш. Візьми, якщо хочеш”. Постановку почали ще у 2023 році. Та коли влітку 2024 року після перерви повернулися до репетицій, ситуація в Сумах та області загострилася, вибухи стали буденністю, тож тексти вистави набули іншого сенсу.
Ми читали слова: “Я стою біля руїн, напівгола, і чую вибухи” — і починали плакати, — розповідає режисерка Тетяна Нянькіна. — Те, що раніше було просто сценічним образом, стало нашим сьогоденням.
У центрі історії — дівчина, яка за мить втрачає все: дім, речі, минуле. Але продовжує жити.
“Це про нас усіх, — каже актор Роман. — Про тих, хто залишився жити на війні. Про те, що треба жити, навіть коли немає нічого”.
“Цією виставою ми хочемо донести людям те, що попри війну все одно треба жити далі, у кожного трапляється своє. Як у цієї дівчини — головної героїні, вона побігла за котом і в одну секунду залишилась без нічого. Як вона каже, залишилась у сарафані та капцях. А далі показуємо складнощі її життя після цього”, — говорить акторка Наталія Кіреєва.
Жінка грає у виставі головну роль. У театрі вона від самого початку його заснування — сім років. Згадує, що колись вони не побоялися і вирішили спробувати втілити свою мрію — вийти на сцену: “Ми кілька років збиралися в інклюзивній бібліотеці в Сумах. Нас тоді було близько десяти людей. Ми просто спілкувалися, грали в ігри, і один з учасників запропонував створити театр. Тоді це здавалося чимось нереальним, навіть подумати було страшно, але ми попросили акторку Тетяну Нянькіну допомогти й вона погодилась, за що ми їй безмежно вдячні. Вона змінила наші життя”.
Першою виставою для акторів стала “Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон” — історія про птаха, який прагне летіти далі, ніж дозволено. Символічний вибір для колективу, який долав межі не лише фізичні. Її показали у Міжнародний день людей з інвалідністю 3 грудня 2018 року.
“Спочатку було дуже страшно, але після вистави у нас була така приємна ейфорія”, — згадує Наталія Кіреєва.
Тепер сцена стала для них порятунком, де не страшно і не болить. “Наше акторство дуже відволікає. Не лише від наших фізичних проблем, а й від тих вибухів і прильотів, які ми чуємо у Сумах. Для мене театр — це все. Це моя друга родина, ми тут усі один одного підтримуємо. На самоті дуже важко. Коли у мене були хвороби, коли я поховала обох своїх батьків, театр був разом зі мною і дуже допоміг. Я зрозуміла, що я не одна. Не можна просто сидіти й боятися. Треба щось робити, відволікатися”.
Зараз у театрі тринадцять акторів, усі вони мають інвалідність та різні діагнози. Один учасник під час повномасштабної війни виїхав до Бельгії, він пише друзям, підтримує їх, сумує за репетиціями, проте лишається частиною команди.
Через безпекову ситуацію в Сумах показують вистави не часто. Аби не полишати творчість, іноді грають вистави онлайн. Хоча це зовсім не ті емоції, як перед живою аудиторією, проте раді й таким виступам, говорять актори. Також їх запрошують в інші міста, а одного разу їздили на виступ до Німеччини.
Ми показували виставу в Німеччині без перекладу, — розповідає Тетяна. — І люди все зрозуміли. Бо мова щирості не потребує перекладу.
Учасники готові збиратися на репетиції хоч кожного дня, з посмішкою говорить Тетяна Нянькіна, адже театр для них — це не лише гра, це стимул жити та спосіб соціалізації. Проте через зайнятість керівниці збиратися частіше не вдається.
“Будь-який колектив потребує якихось вливань, нових ідеї, нових людей. Оце, на жаль, така штука, яка з нами не відбувається. Тому що всі волонтери, які до нас приходять, із часом йдуть: коли бачать обсяг роботи, бачать відповідальність, бачать, наскільки це має бути системно, наскільки це глибоко взагалі у стосунках — це занурення в людей, це не просто прибіг, виступив, побіг. Тож, аби працювати більше і зустрічатися частіше, нам треба волонтери, які проводитимуть репетиції”, — ділиться Тетяна.
Фінансово театру допомагає Управління молоді та спорту Сумської обласної державної адміністрації, але для створення нових декорацій та костюмів грошей не завжди вистачає, а людини, яка б займалася пошуком спонсорів та грантів, у колективі немає.
Наймолодший серед акторів — тринадцятирічний Богдан. Його мама Інна Коритник каже:
“Театр нас врятував. Богдан чекає кожної репетиції, навіть коли хворіє, питає: “Коли театр?”. Це для нас як друге дихання. Він погано розмовляє, але все одно в нього є роль, в нього є репліки. Театр нас завжди тримає в тонусі. Ми тут усі — родина, ми один одному допомагаємо, підтримуємо, у нас тут постійно сміх і жарти якісь. Це дуже допомагає”.
Її мрія — щоб у майбутньому на сцену разом із дітьми вийшли й батьки, адже подумки вони постійно разом з ними під час виступів. “Ми теж талановиті”, — усміхається вона.
Один із російських ракетних ударів знищив місце, де колектив збирався на репетиції та вистави — навесні 2025 року було поруйноване приміщення Конгрес-центру СумДУ. “Все театральне життя звідти ми перевезли сюди, частина костюмів та декорацій вціліла. Ми можемо вільно збиратися тут, ні в кого нічого не просити, ні від кого не залежати, нікому не дякувати. Просто радіти, що в нас це є”, — говорить керівниця.
Думок виїхати з міста або перестати зустрічатися через загрозу обстрілів не виникало, з впевненістю говорять актори. Саме театр тримає їх тут і дає сили жити.
“Мені здається, що ми вже невід’ємні від міста Суми. Ми і є місто Суми, як ми можемо це якось відірвати, перенести кудись? Ми тут зараз знаходимося, тому ми не можемо не творити. Те, що ми зустрінемось, побачимося — дає якусь радість. Ми не ідеалізуємо все. Ми можемо і покричати один на одного, й посваритися, й посперечатися. І це теж нас дуже бадьорить. Ми взагалі не хочемо якогось жалю до себе. Для мене, наприклад, це знак, що люди з інвалідністю не лягають на ліжко, і не кажуть: “О, Боже, війна, побуду в депресії, поки вона не закінчиться”. Ні, своєю творчістю вони кажуть: “Ми будемо діяти”, — говорить Тетяна.
Пані Тетяна ділиться, під час війни змінилося і ставлення глядачів до них — зросла відкритість і близькість: “Зараз взагалі люди дуже відгукаються на все, що відбувається в місті. Для тих, хто лишився, дуже важливо усвідомлювати, що всі аспекти життя в місті наповнені. Тобто навіть попри небезпеку, люди далі творять, далі займаються своїми справами й живуть своє щасливе життя. Постійно про нас хочуть сказати, що ми вже тільки військове або прикордонне містечко. Але ж ні, ми так само продовжуємо бути містом, де є театри, де є люди, які хочуть в них ходити і які хочуть стояти на сцені”.
Коли актори кілька разів пройшлися по сценарію та вирішили організаційні моменти, прийшов час прощатися. До мене підійшла одна з акторок — Наталія Москаленко — й тихенько сказала: “А я написала вірш про наш театр”. І читає: “Люблю театр наш, у ньому ми актори, у ньому ми герої різних п’єс. Тут ми завжди майстерно входим в ролі, у ньому ми творці своїх чудес…”. У цю мить ще раз переконуюся, наскільки важливо для цих людей те, чим вони займаються.
Творчість — це життя, і вона не припиняється від того, що життя стало складне, ділиться Тетяна Нянькіна. Тож найбільше актори зараз мріють про закінчення війни та про гастролі — “щоб люди їх побачили”.
***
Фото сайту Трибуна.Суми
