Понад 30 років у Сумах працює Центр «Сприяння» громадської організації «Феліцитас». Тут діти та молоді люди з інтелектуальними порушеннями здобувають соціальні та побутові навички, готуються до самостійного життя та отримують щоденну підтримку. Про історію створення центру, розклад дня та вихованців — читайте у тексті.
Лист-запрошення
Ольга Дзюба виховує сина Ігоря. Він — один із старших вихованців центру.
«Мій син при народженні отримав травму. Коли йому було два рочки, у нього почалися приступи. Тоді я подумала, що я одна на білому світі. Не знала, що робити, сиділа й просто плакала. Спочатку він ходив до спеціального садочка, та коли сину виповнилося 9 років, постало питання, куди далі. Так як мені було ні з ким його залишити, довелося віддати його в інтернат. Та згодом я все ж розрахувалася з роботи, й забрала сина додому».
У цей час Ольга отримала лист із запрошенням на зустріч із батьками, які виховують дітей з інтелектуальними порушеннями.
«Це був лист від Галини Тимофіївни Замицької, вона працювала в педінституті на німецькій кафедрі. Ця жінка також виховувала сина з інвалідністю», — згадує Ольга.
На зустріч прийшло восьмеро батьків. Їм Галина Тимофіївна розповіла про досвід Німеччини та соціалізацію людей з інвалідністю. На вулиці були 90-ті — період, коли мало хто взагалі говорив про людей з інвалідністю. Політика радянської ізоляції мала відчутний вплив. Восьмеро незнайомців навіть не підозрювали, що у місті є ще люди, які також не знають, де знайти підтримку для своєї дитини й просто не мають із ким поділитися своїм досвідом.
Батьки почали щотижня збиратися на зустрічі у невеличкому приміщенні в центрі міста.
«Щовівторка ми збиралися з пʼятої до восьмої вечора. Приходили, розповідали свої проблеми. Так зʼявилося наше товариство. Я, як почала спілкуватися з батьками, просто ожила. Ми стали підтримувати одне одного та перестали плакати».
Ігор Дзюба відвідує центр «Феліцитас» з перших днів його роботи. Зараз він приходить двічі на тиждень — у вівторок і четвер. Ольга каже, що для її сина ці заняття стали важливою частиною життя: він спілкується, бере участь у спільних активностях.
Ігор має проблеми зі здоров’ям і постійно приймає ліки, без яких не може обійтися. Раніше його регулярно оглядали спеціалісти з диспансерної бригади, але згодом її розформували.
Після появи «Феліцитасу» в Ольги Дзюби з’явилося місце, де можна поговорити з іншими батьками і фахівцями.
Як зʼявився «Феліцитас»
Історія центру «Сприяння» товариства «Феліцитас» бере свій початок у 1990-х роках, коли в Україні практично не існувало системи підтримки дітей з інтелектуальними порушеннями та їхніх родин.
Тоді Галина Замицька, викладачка кафедри німецької мови педагогічного університету, виховувала сина з інвалідністю та шукала підтримки. На її історію відгукнулася жінка на ім’я Феліцитас і запросила до Німеччини. Там Галина розповіла свою історію на радіо, яку почула сім’я Амонд і Гертруд Шмідт та запропонувала допомогу.
Повернувшись додому, Галина звернулася до сумського управління соцзахисту й надіслала листи батькам дітей, які мають інтелектуальні порушення. Так зародилося батьківське товариство, яке згодом отримало назву «Феліцитас».
Згодом подружжя Шмідт приїхало до Сум разом зі своїми двома дітьми Натаном і Кирилом. Сімʼя прожила в місті два роки. Вони допомогли організувати перші групи для дітей із особливими освітніми потребами на базі спеціалізованого дитсадка №34. Амонд, який має педагогічний досвід, навчав місцевих вихователів працювати з дітьми з інтелектуальними порушеннями, показував методики, ділився матеріалами.
Згодом для занять знайшли інше приміщення. Там і розпочав роботу центр «Сприяння». Спочатку у закладі було п’ятеро вихованців.
Розклад дня
Сьогодні у центрі займається 42 вихованці. Заклад має чотири групи, одна — працює на дому для тих, хто має складні порушення опорно-рухового апарату. Вихователі відвідують їх і проводять заняття індивідуально.
Центр надає безоплатні послуги соціальної реабілітації та денного перебування. Для зручності дітей організовано транспорт, який підвозить їх разом із батьками до закладу та додому.
Щоденні заняття в центрі починаються з ранкового кола. Вранці запалюють свічку, вітаються і проговорюють план дня. Кожен вихованець має візуальний розклад, який допомагає орієнтуватися у послідовності заходів і зменшує тривожність.
У центрі проводять заняття з фізкультури, музики, арт-терапії. Також на базі закладу працює навчальна кухня та декілька майстерень.
Особлива увага приділяється навчанню побутових навичок: діти і молодь вчаться користуватися кухонною та іншою побутовою технікою, готувати прості страви, самостійно обслуговувати себе. Для цього використовують візуальні підказки, картки та позначки на техніці.
«До нас приходять діти, які не можуть вчитися в інклюзивних класах у школах або спецзакладах. Основний напрямок нашого центру — навчити дітей самостійності, розвивати соціальні навички та допомогти батькам», — розповідає вихователька Наталія Соломко.
Працетерапія
У центрі є виробничі майстерні, де вихованці займаються миловарінням, виготовляють свічки та вироби з папʼє-маше.
«Працетерапія допомагає дітям відчути себе корисними та впевненими. Коли вони бачать готовий виріб і отримують позитивний відгук, це стимулює соціальну активність, формує відчуття досягнення і сприяє розвитку самостійності», — зазначає Наталія, вихователька.
Готові вироби розповсюджуються серед батьків і друзів центру. За благодійні внески заклад дарує продукцію. Такі кошти використовуються для закупівлі матеріалів і підтримки майстерень.
Війна змінила ритм життя
До війни батьки відводили своїх дітей у центр на заняття, які тривали з 9:00 до 17:00. Для родин це був час на власні справи, адже діти перебували під наглядом вихователів.
Повномасштабне вторгнення змінило режим роботи центру.
«У закладі немає власного укриття, а найближче знаходиться за кілька кілометрів. Під час сигналів тривоги автобус центру разом із батьками доставляє дітей до сховища. Через інтенсивність обстрілів інколи доводиться дотримуватися правила «двох стін» просто у приміщенні», — говорить вихователька Наталія Соломко.
Через безпекову ситуацію батьки тепер залишаються у центрі разом із дітьми. Вихованці займаються у групах, а батьки перебувають в іншій кімнаті. Тут вони беруть участь у тренінгах, майстер-класах та обговорюють плани центру на майбутнє.
Ірина Євтухова відвідує центр зі своїм сином Дмитром, якому зараз 23 роки. Він почав ходити до центру у дев’ять. До цього хлопець майже не контактував із іншими людьми та дітьми.
«Ми завжди гуляли удвох. Тут його вчать тому, чого вдома я могла б і не навчити. Він здобув багато побутових навичок, навчився самостійно обслуговувати себе».
Ірина зізнається, що війна зблизила батьків вихованців центру. Вони почали ще більше часу проводити разом та зустрічатися поза стінами закладу.
«Коли в тебе дитина з інвалідністю, тебе не зрозуміє ніхто, крім тих, хто має таку ж дитину. Інші люди часто обходять стороною. Це помітно. Часто вони просто переходять на інший бік вулиці і чекають, поки ми пройдемо. Адже люди, які не мають такого досвіду, бояться. Центр для мене — це велика частина життя, а спілкування з іншими батьками допомагає триматися».
Питання майбутнього
Сергій Сапожніков, керівник громадської організації «Феліцитас», розповідає, що ідея створення закладу народилася з особистого досвіду.
«Все почалося з батьківської любові до своїх дітей. Я цей центр, як і інші батьки, прагнув створити для свого сина. Коли мій син почав відвідувати заклад, він здобув не лише базові побутові навички, а й соціальні: навчився взаємодіяти з людьми, працювати в групі, долучатися до спільних справ», — розповідає чоловік.
Сергій також відповідає за фінансування центру. Основним джерелом коштів є міський бюджет, на який щороку подається конкурсна програма. Іншу частину витрат закривають за рахунок спонсорів, зокрема місцевих та закордонних партнерів.
«На зарплату працює 13 штатних співробітників, також частково покриваємо комунальні витрати та транспорт. Все, що пов’язано з ремонтом і обладнанням, забезпечуємо додатково через благодійників», — пояснює він.
Сергій говорить, що з війною кількість місцевих спонсорів зменшилася, проте все ж таки центр намагається закрити всі потреби вихованців.
«Що буде з дітьми, коли батьків уже не буде поруч? Як їм жити далі?» — питання щодо майбутнього вихованців турбує кожного, кого ми зустріли під час відвідування закладу.
Сергій Сапожніков розповідає, в Європі існує практика центрів транзитного та підтримувального проживання — закладів, де люди з інтелектуальними порушеннями можуть займатися діяльністю, отримувати необхідний догляд і залишатися соціально інтегрованими. В Україні така модель наразі впроваджується лише на пілотній стадії у деяких областях. У Сумах подібне поки що не отримало розвитку.
Проте, керівник «Феліцитасу» зазначає, що для роботи центру транзитного та підтримувального проживання потрібне значне фінансування й достатня кількість кваліфікованих працівників.
***
Фото сайту Трибуна.Суми
