«Війна — це пекло, і якщо воно існує на землі, для мене це був Покровськ».
Наталія, позивний «Мотанка», до великої війни була косметологинею-естетистом у Сумах. У 2022 році жінка пройшла шлях від волонтерства до участі в Добровольчому формуванні територіальної громади, а у 2023 долучилася до батальйону оперативного призначення Сумського полку Національної гвардії України.
Про життя до повномасштабного вторгнення, рішення стати військовою й роботу на медеваці — в новому тексті сайту Трибуна.Суми.
***
За першою освітою Наталія — фельдшер, вищу ж здобула за фахом реабілітолога, а вже згодом пішла в косметологію й відкрила в Сумах власний кабінет. «На момент початку повномасштабного вторгнення, — говорить жінка, — в мене все було добре, дні були повністю завантажені, я постійно чимось займалася».
Коли почалася велика війна, думки їхати з Сум у Наталії не було. Вона вирішила, навіть якщо їй відведено жити 15 днів війни, проживе їх так, щоб зробити вклад у перемогу.
— Усі мої друзі, знайомі та однокласники пішли обороняти місто. У мене ж спершу опустилися руки, але вже 26 лютого я долучилася до волонтерського центру. Сортувала медикаменти, харчі, надавала допомогу — міряла тиск, робила перев’язки. Серед усього іншого — робила маленькі обереги — ляльки-мотанки, які лежали разом з іншою гуманітарною допомогою. Військові завжди питали, хто зробив ці ляльки, а я соромилася й відповідала, що це — від дітей.
Паралельно волонтерству Наталія викладала тактичну медицину, разом із колегою Євгеном «Вороном» вони вирішили обрати їй позивний. Жінка пригадує, на той момент усе здавалося непідходящим, доки вона не розповіла, що багато років займається ткацтвом і вміє робити ляльки-мотанки. Євген же відповів: «Все. Мотанка — це твоє».
— Із цими оберегами була ще одна цікава історія. На Ніч Музеїв у Сумах ми проводили майстер-клас. До нас на локацію прийшов поранений військовий і попросив зробити для нього оберіг, розказавши, що його побратиму така лялька-мотанка врятувала життя.
Архівні фото Наталії
***
У 2022 році Наталія продовжувала волонтерити, але намагалася потрапити до Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Там їй відмовляли, тож зі словами, що вона все одно свого доб’ється, жінка пішла в Добровольче формування територіальної громади. Пів року у ДФТГ вона чула: «Ні, ти дівчина, ти мала, ти не витримаєш», тож продовжувала допомагати й чекати.
У вересні 2022 року «Мотанка» пройшла навчання й стала частиною добровольчого формування у Сумах.
— У ДФТГ я старалася робити все на рівні з хлопцями: чергувала на блокпостах, їздила на стрільби, також викладала тактичну медицину, адже до оборони міста стали переважно звичайні люди, не всі розумілися на наданні домедичної допомоги. Все було незвично, але я розуміла, що ворог дуже близько, а в мене за спиною — місто, мій будинок, діти, рідня.
***
Наталія говорить, із самого початку війни вона знала, що буде воювати. Це було інтуїтивне відчуття, але остаточне рішення прийняла, коли усвідомила катастрофу з медиками.
— Звісно, страх загинути був, але загинути можна й у цивільному житті, а так — мої знання можуть когось врятувати.
У 2023 році Наталія долучилася до батальйону оперативного призначення 35 Сумського полку Національної гвардії України, спершу працювала на кордоні Сумщини, а згодом — на медеваці в Покровську.
— Наша задача була доставляти поранених від точки евакуації — до лікарів. Зокрема, надавати допомогу, або коригувати ту, яку надали бійці до нас, й перевозити поранених на сортувальний центр. Також оглядали бійців, у яких були скарги на самопочуття, призначали лікування й відвозили до лікарів. Найтяжче було, коли привозили тих, кого ти знаєш, а знаєш ти там усіх.
Головне у медеваці, говорить Наталія, не панікувати й приймати швидкі рішення, йти по алгоритму й не зважати на все, що відбувається навколо. На війні медики зосереджуються на інших аспектах, ніж у цивільній медицині, вся увага — на порятунок життя.
— Не важливо, що турнікет накладений на брудну форму, головне зупинити кровотечу. Не можна сказати пораненому: «Це не моя специфіка, вам до лікаря», — ти мусиш допомогти. Адреналін виходить потім, коли вже довіз людину, отримав усі документи, доповів, от тоді й починаєш думати: «А що б могло статися, якби…». Війна це пекло, і якщо воно існує на землі, для мене це був Покровськ.
Важкою була і робота на медеваці, і умови життя. Світло ще було, а води вже ні — кілька разів Наталія просила, щоб її постригли налисо.
— Спершу можуть бути якісь побутові виклики, соромно, наприклад, випрати білизну, але ж ти не будеш ховатися, якщо у вас одна пральна машинка. Хлопці все розуміють, і до всього можна пристосуватися.
Морально, говорить Наталія, однаково складно і чоловікам, і жінкам, страх так само є у всіх, незалежно від статі. «Брехня, що хлопцям не страшно, а дівчатам страшно. Не боїться тільки дурень».
***
— У Покровськ я приїхала в липні 2024 року, а в серпні отримала контузію й ПТСР. Перші КАБи я почула там, перші ФПВ-дрони, літаки, які летять низько, — все там. Після цього в мене була довга реабілітація, яка ускладнювалася поверненням у Суми в період початку Курської операції. Це відчуття, коли ти приїжджаєш додому, а в тебе флешбеки. Було важко й через втрату побратимів і відчуття провини, що я не там.
Після реабілітації Наталію за станом здоров’я перевели до іншого підрозділу, зараз жінка — ротний медик. Вона опікується санітарними нормами та здоров’ям військових, у тому числі проходженням військово-лікарської комісії, часом, говорить, виїжджає надавати першу допомогу на обстрілах, має чергування та відрядження.
— Спершу мої близькі не знали, що я у ДФТГ, лише, що волонтерю, але одного разу я спалилася, приїхавши до них у формі. Вони сказали: «Знаючи тебе, ми усвідомлювали, що твоїм волонтерством нічого не закінчиться, й рано чи пізно ти підеш у військо». За Покровськ дізналися, коли я вже потрапила в лікарню. Я не хотіла їх травмувати, але все одно травмувала. Як вони можуть спокійно прийняти, що їхня дитина пішла на війну й готова померти? Так, ми всі надіємося, що виживемо й дочекаємося перемоги, але розуміємо, що сьогодні ми тут, а завтра можемо бути в іншому місці, в інших обставинах. Себе не варто обманювати.
Попри те, що рідні Наталі дуже за неї хвилюються, а перед кожним відрядженням просять сказати, куди вона їде й бути постійно на зв’язку, вона бачить — нею пишаються.
***
— За три роки служби я дуже втягнулася й спокійно реагую на більшість викликів. Попри втому, мені подобається працювати з людьми, спілкуватися, рятувати їх, подобається цей стиль життя. Часом хочеться повернутися в цивільні будні, але я розумію, що не можу залишити хлопців.
Наталія говорить, що має синдром відмінниці — хоче більше розвиватися, допомагати. Наприклад, мріє здобути психологічну освіту, адже на службі часом доводиться виконувати й таку роль. У цивільному житті розглядає варіант займатися не лише косметологією, а й відкрити хаб чи реабілітаційний центр для військових — місце, де хлопці зможуть поспілкуватися й відчути підтримку.
— Після Покровська я знаходилася в дніпровській лікарні, волонтери передали мені вишиванку й набір ниток, тож я сиділа й борола тремор рук, щоб хрестики лягали рівно. Наразі у багатьох реабілітаційних центрах вводять таку форму терапії, адже робота з нитками, деревом, глиною, різними фактурами дуже подобається пораненим, незалежно від статі. Я думаю, що це наша історія, закладена в генах.
Зараз, коли є час, Наталія обов’язково займається рукоділлям, адже це її надихає і заспокоює. Говорить, якщо в її голові з’явився проєкт, матиме безсонні ночі.
Попри те, що «руки просяться», а клієнтки питають, коли вона відновить роботу, свого часу чекає закритий косметологічний кабінет.
— Не зважаючи на війну, жінки мають право на догляд за собою, мають право бути красивими. Важливо, як ми проживемо цей період між точкою початку війни й точкою завершення. Якби я сиділа й плакала, як у перший день війни, я б багато чого втратила в цьому житті.
***
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
