Двері Михайленківського сільського клубу відкриваються важко. Взимку це плюс — не виходить тепло. Зараз клуб не опалюється, але сьогодні зранку на роботу спеціально викликали кочегара. По обіді у вестибюлі клубу вже натоплено й гамірно. Кількадесят жінок гомонять про наболіле: пенсію, війну та високий тиск. Вони чекають своєї черги — у клубі сьогодні приймають лікарі.
Михайленкове — село невелике. Трохи більше ніж двісті людей.
— Що там шукати той клуб, коли в Михальках одна вулиця, — заспокоював дорогою водій, послуговуючись назвою, яку використовують місцеві мешканці, а не гугл-мапи. — Будемо вчасно.
Проте ми все ж запізнюємося. Прийом розпочався.
Роблю перший кадр і жінки у холі замовкають. Доводиться оголосити хто я і навіщо фотографую. Гамір поновлюється з більшою інтенсивністю.
Осередок життя
Приїзд лікарів — перша можливість для односельців після початку повномасштабного вторгнення зібратися разом. Такої нагоди тут не було майже вісім місяців. Багато жінок вдягнулися відповідно: яскраві хустки, білі светри, велюрові спідниці з мереживом.
— Зазвичай ми збиралися біля магазину, коли приїздив перукар чи бібліотека. Влаштовували гучні святкування на день села, день людей похилого віку, день захисту дітей… — розповідає завідувачка сільського клубу Людмила Панченко.
Магазин закрився, перукар не їздить, книжок не привозять. Тільки пошту — раз на тиждень.
Транспорту теж нема. У кого є сили й натхнення — йдуть три кілометри до траси, щоб спіймати попутку до Охтирки й поповнити запаси продуктів та ліків. Але таких небагато: більшість мешканців села — літні жінки.
Клуб сьогодні — єдиний осередок життя. І хоч заходи зараз відбуваються тут вкрай рідко, пані Людмила дозволяє дітям приходити пограти у шахи чи аерохокей і навіть проводить для них майстер-класи.
Вона з чоловіком приїхала у Михайленкове понад 20 років тому з Луганська. Встигла побути тут депутаткою, а тепер — опікується клубом. Говорить, що уже б і на пенсію пішла, так люди не пускають.
— Наша лікарка, до речі, з Донецька. Переїхала до Охтирки, коли вдома почали стріляти. У нас у селі її дуже люблять і поважають. Їй будь-коли можна зателефонувати й вона відповість. Вислухає, призначить лікування.
Літало над головами
Російські війська у Михайленкове не зайшли, але від цього не було безпечніше — «гупало» зі всіх боків. Часто снаряди летіли прямо над головами, а стіни у підвалах тряслися так, що люди повсякчас прощалися одне з одним і з власним життям.
У підвалі пані Людмили ховалися дев’ять дорослих та четверо дітей з Охтирки. Вона пустила всіх, хто просився. Самій же господині місця там не вистачало, тому сідала у будинку на підлогу і молилася. А ще — варила їсти й робила квіти з поліетилену. Щоб не зійти з розуму.
Одного разу, коли вибралася до односелиці за молоком, почався обстріл. Мало не стало серце, пригадує жінка. Повертатися додому довелося навкарачки.
А ще пам’ятає як трирічна Ніка гукала дорослим «А мене? А мене? А мене?», коли всі швидко вдягалися, щоб зійти у підвал. Аби дитина не нервувала, часом, коли поверталися у будинок, її не роззували. Через це в неї почали гнити ніжки. Ледве їх вилікували.
Ще одна дівчинка, що також жила у пані Людмили, мала ДЦП. Другокласниця. Вже доволі доросла і важка. І тато щоразу зносив її у підвал на руках.
— Ми витримали два тижні, а тоді поїхали на Полтавщину, — говорить Тетяна, мама Ніки. — У неї був такий стрес, що довелося консультуватися з психологом.
На щастя, там дитині було спокійніше, і вона поправилася. Тож сьогодні Ніка — не пацієнт. Вона прийшла у клуб помалювати.
Мешканка Михайленкового Наталя, яка тоді безплатно роздавала односельцям молочні продукти, з погреба взагалі майже місяць не виходила — в туалет, помитися і назад. Там жінка й шила, і в’язала. Господарством займалися діти.
Михайленківці розповідають, що спускали у погріб матраци, ковдри та обігрівачі. Натоплювали аж до 18 градусів. Консервація витримала, а от спини — ні. Від лежання на картоплі у декого вона досі в округлих синцях.
Про сон у селі тоді й не мріяли. Спати виходило лише у 82-річної баби Мані. Вона говорить, тричі спустилася у погріб, а тоді вдягла нічну сорочку і лягла спати. Жодної ночі вона не ховалася.
Старенька прожила у Михайленковому усе життя: і до неї, і до села війна прийшла вже вдруге. Росла без батька, бо загинув під час Другої світової. У неї про це навіть є вирізка з газети. А ще баба Маня усе життя співала у місцевому хорі. Зараз колектив не збирається: майже всі його учасники вже померли, окрім неї та ще двох жінок.
«Що, вже полікувалася? Так кидай палку!», — жартує натовп, коли баба Маня виходить після огляду. Вона ж свариться, що не запам’ятала як лікарка сказала приймати ліки.
– Та не переживайте. Проведу вас додому, все передивлюся і розкажу що і як написали приймать, — заспокоює її молодша сусідка, з якою вони разом займали чергу.
Чоловіки соромляться
Анатолій Іванович — поки єдиний чоловік у вестибюлі. Говорить, що прийшов зробити кардіограму і перевірити рівень цукру. Востаннє у лікаря був понад рік тому — їздив до Охтирки. Про прийом дізнався від завідувачки клубу. Записався сам і дружину привів, бо вона йти не хотіла.
— Коли не знаєш своїх хвороб, то простіше жити, — пояснює він дружинину позицію.
Сам же він вважає, що краще слідкувати за своїм здоров’ям і регулярно проходити обстеження. Проте Анатолій Іванович — виняток з правила.
Інших чоловіків до клубу дружини буквально «заштовхують». Декого разом з їхніми кумами.
— Я йому кажу «Піди хоч кардіограму зроби». Чи їхати невідомо коли в Охтирку і там чергу стояти, чи ось люди прямо до тебе приїхали! А він каже «Стісняюся», — скаржиться одна з жінок.
Щоб односельці не порушували чергу завідувачка клубу періодично керує процесом.
— Ви на кардіограму? Там тьотя Шура зайшла, почекайте!
Майже усі в Михайленковому постійно приймають медикаменти. До 24 лютого отримували їх безплатно за програмою «Доступні ліки». І добре, що звикли мати запаси. Довгий час поповнити їх було неможливо.
Коли запаси закінчилися, діти їздили за медикаментами в Котельву чи Полтаву. Деяких зовсім не завезли в Україну, тому консультувалися з лікарями, щоб підібрати їм замінники. Купували все власним коштом. Або не купували.
Перший хліб у село привезли аж через місяць після повномасштабного вторгнення — водії боялися сюди їхати. Потому почали возити й гуманітарку. У селі дуже вдячні релігійній організації з Хухри, яка підвозила найнеобхідніше у довколишні села. Говорять, «треба виписати їм благодарность» — без їх допомоги тут було б значно важче.
— Заходьте! Хто там наступний? — знову озивається пані Людмила до односельців.
У Михайленковому сьогодні замалим не стовідсоткова явка: прийшли майже всі, хто попередньо записався. Тож поговорити з лікарями вдається лиш після завершення прийому.
Ліки — безплатно й відразу
Емілія Дашко у Чернеччинському центрі первинної медико-санітарної допомоги, який розташований у Охтирці, працює з 2019 року. Була і сімейною лікаркою, і заступницею головного лікаря з медичного обслуговування, тепер стала його директоркою. Але лікарську практику вона продовжує. У Михайленкове вперше приїхала у тому ж 2019-му. У цьому селі є її декларанти, та сьогодні вона приймає не тільки їх.
Наталя Зацепіна водночас і терапевтка й ендокринологиня. У Чернеччинський центр вона влаштувалася цьогоріч, після повномасштабного вторгнення, коли змушена була переїхати до Охтирки з Харкова.
Прийом у Михайленковому вони провели завдяки проєкту громадської організації «Академія сімейної медицини України», який підтримала Всесвітня організація охорони здоров’я. Його ідея — надати мешканцям деокупованих територій, віддалених сіл та внутрішньопереміщеним особам кваліфіковану медичну допомогу та безплатні лікарські засоби.
— Є пацієнти, які через військові дії припинили приймати ліки. Це сильно вплинуло на стан їхнього здоров’я та якість життя, — говорить Наталія Зацепіна. — Великий плюс, що завдяки проєкту ми можемо не лише проконсультувати їх, а й видати ліки відразу.
Щобільше, дехто з переселенців, навіть маючи призначення, не можуть поїхати до Охтирки, щоб отримати необхідні їм препарати. Вони пережили настільки сильний стрес, що бояться туди повертатися. Тому їм також необхідні ліки надали у рамках проєкту.
Загалом, говорить Емілія Юріївна, Чернеччинська громада прийняла чи не найбільшу кількість переселенців з Охтирки. Крім того, тут є велика «діаспора» з Харкова, переселенці з Великої Писарівки та навіть Макіївки. Дехто вже придбав собі тут житло.
Тиск, цукровий діабет і стрес
Михайленкове — лише одне з 19 сіл Сумщини, охоплених цим проєктом. У кожному з них перед приїздом лікарів формується попередній запис. Якщо є запит від маломобільних пацієнтів, до них виїжджають додому.
— Зазвичай, у селах, куди ми приїжджаємо, є амбулаторії чи ФАПи, й складанням списків займається їх медичний працівник. Тут — лише цей кабінет, який виділили для приїзду лікаря, тому велика вдячність завідувачці клубу, що взяла на себе цей клопіт, — говорить Емілія Юріївна.
Лікарі, що працюють у проєкті, найбільшу увагу приділяють лікуванню хронічних захворювань дихальних шляхів, серцево-судинної системи, щитоподібної залози, епілептичної хвороби, судом та стресу.
Сьогодні вони вимірювали пацієнтам тиск, рівень кисню, робили електрокардіограму, перевіряли щитоподібну залозу. Якщо потрібно — давали направлення на дообстеження.
Найстаршому пацієнтові, говорять вони, — 83 роки, наймолодшому — 31. Більшість з них прийшли зі скаргами на здоров’я. Лише одна подружня пара — просто перевіритись.
Найрозповсюдженіші проблеми — тиск, цукровий діабет і стрес.
— Чоловіки зазвичай неохоче йдуть на прийом. Коли я їздила сюди у 2019-му, не було жодного, — пригадує Емілія Юріївна.
Але сьогодні у черзі їх було аж п’ять!
Пацієнти у селах дисципліновані й прискіпливі. Кожному треба докладно розписати коли і який препарат приймати. Якщо не зрозуміли, покличуть родичів, аби пояснили ще і їм. Якщо щось забули, сміливо телефонують і перепитують.
— Ми дуже сподіваємося, що проєкт продовжиться і ми зможемо навідатися до тих пацієнтів, яким призначили дообстеження, — говорять терапевтки. — Ми бачимо наскільки він зараз корисний людям у таких населених пунктах як Михайленкове.
По завершенні розмови лікарки, сильно налягаючи на двері, виходять з клубу. Тепло з клубу не виходить.
