Зібрали в одну публікацію картини мисткині Софії Салецької. Частина з них – намальовані та залишені в Харкові, частина – створені в Сумах під час повномасштабної війни.
Детальніше про кожну – далі.
Маємо роботи двох періодів: «Демократія», «Що наснилося Вікентію Хвойці?», «Ми», «Травень» – харківські. Частина ж: «Заборонена весна», «Донбас», «Хто з нас смерть?», «Предки», «Емігранти» – написані в Сумах. Тому варто говорити про них окремо.
«Що наснилося Вікентію Хвойці?» – мала б стати частиною триптиху. Хвойка – археолог, який відкрив трипільську культуру.
Я відчуваю велику любов до давніх цивілізацій, що існували й зникли. Колись в дитинстві я навіть хотіла стати істориком. Одного разу замислилася на тему, що відчуває людина, торкаючись чогось, що було заховано від людських очей сотні й тисячі років? Що сниться археологам? Ось, бачите мої мрії на цей рахунок.
Харківські роботи дуже різні, мені важко сказати, що вони об’єднані однією темою, просто, улюблене з того, що залишилося там. Сподіваюся, я до них ще повернуся. Можна казати, це довоєнні пошуки форми й виразності. Зазвичай, це були ночі після репетицій у театралці, після невдач і успіхів – своєрідний ескапізм. Особливе місце сьогодні для мене відіграє полотно «Ми» – на ньому я і моя найближча подруга Свєта, яка наразі десь дуже далеко, в Європі, майже без зв’язку.
Одна з найбільш «хуліганських» моїх робіт – «Демократія». «Прийшла» до мене вночі і я ледве дочекалася ранку, щоб сходити в книгарню за Конституцією України і зробити її тлом картини. Я вже навіть не пам’ятаю, яка подія слугувала поштовхом до створення. Робота вже давно не у мене, але місце у серденьку для неї лишається назавжди.
У Суми я повернулася наприкінці квітня-початку травня і десь за тиждень душа не витримала. Перше, що купила тут – кеди та фарби. Аскетично основні кольори, аби було чим малювати. Першими народилися невеликі речі «Заборонена весна» і «Донбас». Це сублімація суму й болі, це найбільш воєнні роботи для мене. Робила їх довго, постійно закидуючи та перероблюючи.
Далі механізм запустився і вже «Хто з нас смерть?» пішла дуже легко, радісно. Ніби-то пересилила себе після застою, що стався зі мною у плані живопису у перші дні війни.
Свої картини я називаю магічним реалізмом, або просто – метафорами. Щодо матеріалу, то це акрил на полотні або ДВП. Але я люблю поєднувати фарбу з чимось іншим. У «Демократії» це книжкові сторінки Конституції, в «Вікентії..» – нитки й дзвіночки.
Я певна, що мистецтво не треба розуміти, його треба відчувати. Загалом – це окремі переживання, втілені в полотнах. Тому я не знаю, як їх об’єднати однією темою. Але, мабуть, мені як художнику важливо говорити про вітальну силу людини, її сутності посеред великого світу. Я вірю в людину, вірю в жінку. Тому майже завжди зображую жіночі образи в обставинах, або, точніше, в просторі, з якого виходять, і який творять самі собою.
На сьогодні, найболючіша для мене картина – «Емігранти». Вона про нас, про мене, про моїх близьких. Про усіх.
Ви колись бачили, як у перехожого на вулиці розривається торба з яблуками? А вони котяться, котяться, котяться у різні боки, розбігаються, тікають, закочуються по закутках, ховаються там, доки їх не підхопить рука небайдужого або власника? Третій місяць я відчуваю себе, як той перехожий із тріснутим пакетом. Мої друзі розбіглися по закутках країни і Європи, когось підхопили, хтось все ще котиться у хаотичному русі й кінця-краю не видно. А я стою на перехресті, притискаю те, що лишилося і радію, радію, радію, бо все ще маю, що берегти.
