Євгенія Чернуха – аспірантка Університету міста Ле-Ман, що у Франції. Вона навчалася у звичайній сільській школі на Сумщині. Професію опановувала у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Дівчина досліджує вплив ударних хвиль на матеріали і прагне побудувати кар’єру науковця. Ми поговорили з Євгенією про Францію, навчання за кордоном і плани на майбутнє.
Про школу і вибір професії
Навчалася в Козелянській ЗОШ І-ІІІ ступенів (пізніше Козелянський НВК: ЗОШ І-ІІІ ст.; ДНЗ, Недригайлівський район). Була відмінницею і подобалися мені майже всі предмети, конкретного улюбленого не було.
Хоча я всім і завжди говорила, що фізика і математика, мабуть тому, що мені дуже подобалось відчуття перемоги і успіху від того, що ти таки здолав непосильну теоретичну задачу.
Також дуже подобалась історія, особливо в останніх класах. Тому по закінченню школи я здавала історію, українську мову і математику на ЗНО.
Коли прийшов час вступати до вишу, то я не дуже знала, чим хочу займатись.
У мене завжди було відчуття, що стати вчителем математики, як мої мама та дідусь, я завжди встигну. Сумський педагогічний був запасним варіантом.
Я ніколи не мріяла бути вчителем, адже з дитинства знала, що це дуже нелегка професія. Я просто хотіла продовжувати вивчати те, що мені подобалось ще в школі, а про конкретну професію майже не задумувалась.
Коли прийшов час подавати документи на вступ, не останню роль у намірах вступати в київський виш зіграли мої батьки. Мені самій не дуже вірилось, що мене візьмуть (ЗНО з математики, профільного предмету, я склала погано, як для рівня найкращого вишу країни). Однак батьки підтримали, сказали, що за спроби не б’ють. Ми поїхали подавати заявки в КНУ імені Тараса Шевченка відразу на декілька факультетів, серед яких був і фізичний.
Звичайно, в число зарахованих я потрапила тільки після так званої “третьої хвилі”, коли я вже втратила шанс навчатися в інших університетах, куди мене брали з самого початку. І це, маю сказати, було ризиковано, якби мене врешті-решт не зарахували, то я б залишилась поза студентським життям.
Чи важко було потрапити? Ні. Не важко. Не пам’ятаю, щоб при вступі були якісь випробування на витривалість і підняття важелів. Жартую. Скажу лише, що стало це можливим завдяки введенню ЗНО, а без цього вступні іспити я навряд би склала.
Важко стало вже потім, коли почалося навчання. Знань, які дала сільська школа, катастрофічно не вистачало, а зі мною вчились переважно випускники ліцеїв та гімназій з фізико-математичним ухилом, які ще в школі брали потрійні інтеграли, жонглювали уявними одиницями, як м’ячиками, і абсолютно точно розуміли набагато більше з довгої лекції викладача, в якій я нараховувала купу невідомих мені термінів.
Добре пам’ятаю найпершу лекцію в універі: я сиділа в першому ряду і не розуміла більшості з того, що нам розповідали. Дивувалась тим студентам, які активно ставили запитання. Все, що я винесла з тієї лекції, що мені буде важко наздогнати рівень інших і треба буде постаратись. Так і виявилось.
Після всіх перипетій і хвилювань я стала студенткою фізичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Лазерна та оптоелектронна техніка”.
Знаю, назва не дуже роз’яснює суть спеціальності. Якщо коротко, то ми вивчали все, що пов’язане зі світлом та його взаємодією з матеріалами.
Про студентське життя
Навчання було складним і дуже академічним. Коли минув перший переляк і пройшла адаптація до нових життєвих реалій, виявилось, що мені надзвичайно подобається наука.
За всіма складними формулами та теоретичними розрахунками криється проста істина, яка пояснює суть всіх явищ, за якими ми спостерігаємо щодня. Університет навчив мене бачити більше, ніж бачать очі, думати, виходячи за звичні рамки, і ніколи-ніколи не опускати руки.
Як говорив одного разу нам викладач: “Ми не вчимо вас правильно розв’язувати задачі – це можна навчити будь-кого. Ми показуємо спосіб мислення, який ви можете використовувати щоденно, це трохи більше, ніж звичайна наука”. Ну, це якщо філософствувати. А якщо говорити про повсякденне студентське життя, то воно було різноманітним і наповнене багатьма новими зустрічами з дивними і дуже дивними людьми.
Про шлях за кордон
Взагалі, фізичний факультет має багато всіляких міжнародних зв’язків і програм обміну студентами. Мої перші думки про навчання за кордоном з’явились десь на останніх курсах.
На кафедрі оптики (де я навчалась) й досі діють декілька відділень міжнародних оптичних товариств. Загалом вони займаються вибудовою нових відносин, організацією конференцій, воркшопів, літніх і зимових шкіл та популяризацією науки вцілому.
Я була членом такого відділення. Членство давало шанс на представлення результатів своє наукової роботи на різних міжнародних конференціях. На одній з таких я і познайомилась з дослідником з Франції.
На той час навчалася на останньому курсі і активно шукала аспірантуру за кордоном, але мене нікуди не брали. Мій новий знайомий запропонував стажування в його лабораторії, що потім вилилося ще в цілий рік навчання в магістратурі французького університету. І я погодилась. Так і потрапила за кордон.
Пізніше була створена ціла програма з обміну студентами і можливість отримати два дипломи український і французький.
Про Францію
Франції пощастило з географічним розташуванням. У них тут і море, і океан, і гори. Майже кожне місто відоме чимось особливим.
Наприклад, Ле-Ман славиться своїми автоперегонами “24 години Ле-Ману”. Це безперервний 24-х годинний заїзд на автомобілях, перемагає той, хто проїде найбільшу кількість кілометрів. На одні вихідні в році моє маленьке місто населяють тисячі туристів, що приїжджають подивитися на ці перегони. А потім все знову затихає на рік.
Багато тут замків і фортець. Теж пощастило, що вони збереглись до нинішнього часу. Здебільшого це через те, що вони побудовані з каменю, а не з дерева, як в Україні.
У них тут, до речі, дуже розвинений внутрішній туризм. Французи рідко їздять на канікули за кордон, але часто подорожують просто по Франції. Навіть в сусідньому маленькому містечку може бути якась стара капличка чи замок, або просто надзвичайно гарний краєвид, який можна відвідати і особливо при цьому не витрачатись.
Моя слабкість – море. Тому я люблю їздити на узбережжя океану (до нього мені ближче, ніж до Середземного моря). Наприклад, на півночі Франції є такий монастир на острові, який називається Mont-Saint-Michel. Ну як, на острові. Все залежить від часу дня, коли ви на нього дивитесь: під час відливу океан відступає і до цього монастиря можна дійти пішки по мосту. Але під час приливу, рівень океану настільки піднімається, що цей монастир опиняється відрізаним від суші і до нього можна хіба допливти. За цим дуже цікаво спостерігати.
Французи дуже привітні, що виглядає дивно, особливо спочатку. При зустрічі тут завжди цікавляться, як справи, при прощанні говорять не просто “до побачення”, а “до побачення, гарного дня, приходьте ще, успіху вам” і все це за один раз. Вони радо допомагають і підказують на вулиці. Дуже люблять поговорити загалом. Навіть за столом.
Наприклад, обідня перерва тут триває дві години – з 12:00 до 14:00. Це тому, що їдять вони повільно, дуже багато розмовляють і потім ще, не поспішаючи, попивають каву. Лише після цього повертаються до роботи.
Дуже розвинений сервіс сортування сміття і відходів. Французи піклуються про захист природи: в університеті у нас окремо збирають на переробку папір, батарейки, картон і скло.
Про аспірантуру в Університеті міста Ле-Ман
Зараз я все ще навчаюсь. Я – студент-аспірант в Університеті міста Ле-Ман (Франція). Простіше – я пишу дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук.
Аспірантура тут триває три роки, у мене вже минуло два, а це означає, що наступного року я маю захиститися і зараз в мене так звана “гаряча пора”: треба закінчити всі експерименти і починати писати саму дисертацію.
Спочатку було надзвичайно важко. Коли вперше приїхала до Франції, то я взагалі мови не знала. Могла говорити англійською, а от французькою – ні. Я навіть нічого запитати в прехожих не могла, відповісти на питання.
Похід в магазин був взагалі квестом: ти дивишся на упаковку і не впевнений, що ж там всередині, бо з написів нічого взагалі не зрозуміло. Тому спочатку мала пройти двомісячний експрес-курс з французької, під час літніх канікул. Це дало мені перший поштовх до вивчення і це був єдиний спосіб порозумітися з оточуючими.
Мовні бар’єри були в мене і дуже великі. На самому початку я боялась говорити французькою, але в мене вибору не було. Місто Ле-Ман – маленьке, звичайні люди тут не говорять англійською, а значить – треба вивчати. Двох місяців інтенсиву виявилось досить, щоб я опанувала ази. А далі – просто практика. Коли тебе кидають в середовище, де всі говорять французькою, в тебе немає вибору як прогресувати.
Найтяжче дались саме оці два місяці інтенсиву, бо наклалось багато речей: нове середовище, нові люди, нові правила, нова мова, без друзів і без підтримки. Це було найважче. Але потім нове витісняє старе і ти звикаєш. Хоча за рідними дуже сумую.
Про науку і дослідження
Найважче в науці – пояснити, чим ти займаєшся, тому, хто взагалі ніколи не займався наукою. Це своєрідний знак якості: якщо ти можеш пояснити складні речі простими словами – значить ти справжній профі?.
Якщо коротко, то я займаюсь вивченням впливу ударних хвиль на різні матеріали. Поясню. Коли відбувається, наприклад, вибух бомби, то формується ударна хвиля, яка віддається від місця вибуху зі швидкістю більшою за швидкість звуку в повітрі. Ця хвиля завдає багатьох руйнацій навіть на великій відстані від вибуху.
Якщо просто, то я займаюсь генерацією і вивченням впливу таких хвиль, але в мікроскопічному масштабі, що є абсолютно безпечно ?. Якщо більш детально, то я фокусую лазерний пучок (такий, наприклад, як від звичайної лазерної указки, але значно потужніший) на поверхню матеріалу, в результаті чого відбувається генерація і розповсюдження такої ударної хвилі по поверхні матеріалу. Така хвиля може змінювати і модифікувати властивості матеріалу, що я і вивчаю.
Про перспективи і плани
Найголовніша моя мета зараз – захиститися, отримати ступінь доктора. А потім шукати роботу. Не обов’язково у Франції. Взагалі, я планую залишитися в науці, продовжувати займатись тим, чим я займаюсь зараз.
Буду шукати роботу в інших наукових лабораторіях або на підприємствах. Хоча комерційні установи неохоче беруть людей з науковим ступенем, бо їм треба більше платити. Тож вигідніше брати студента магістра і вчити його на місці.
Мрію пару років попрацювати в США, Канаді та Японії – заради досвіду і нових можливостей. Роздивитись їхню наукову систему, бо як працює європейська я вже знаю. А потім знову повернутись до Європи і отримати постійну посаду в якомусь інституті та займатись наукою далі.
Останнім часом мене дуже часто запитують про те, чи планую повертатися в Україну. Скажу так: я не маю нічого проти повернення. Я б залюбки працювала науковцем в Україні, але лише за таких же умов, які маю тут.
Наприклад, тут на мою запрлату аспіранта я можу знімати собі квартиру, брати відпустку, їздити і подорожувати по Європі. Я не маю працювати ще десь, щоб бути спроможною оплатити проживання та харчування. Участь у конференціях, літніх школах і будь-яких інших відрядженнях оплачується установою, а не самим студентом (як частенько це буває в Україні).
Сучасні реалії такі, що те, чим я займаюсь тут, я не зможу робити на такому ж рівні в Україні. За кордоном у мене набагато більше шансів побудувати кар’єру науковця. Тут більш розвинений сектор прикладної науки і комерціалізації наукових досягнень. В Україні це швидше рідкі винятки, ніж звична буденність, тому поки що так.
Я вірю в зміни і маю надію, що в найближчому майбутньому становище науки в Україні покращиться і ми прийдем до моменту, коли студенти їхатимуть здобувати наукові ступені і будувати кар’єру в Україну, а не з неї.
