Із міста Щастя, Луганської області, Наталія Єсіна з дитиною та чоловіком виїжджали ще потягом. У ніч, коли вони вирушили до Києва почався перший обстріл двох залізничних станцій: Лисичанськ та Рубіжне. Ця ніч вважається датою початку озброєних обстрілів Луганщини. Це був 2014 рік, і тоді ще не було терміну «переселенці», чи «переміщені особи», тож вона називала себе «новою сумчанкою», жартувала, що «ми прибули, а отже ми прибульці».
«Ми приїхали з двома рюкзаками, ноутбуком та дитиною. Не було важко, бо був уже край – терпець урвався. Ми йшли вулицею та думали, що хтось може почути нашу розмову, дізнатися нашу позицію щодо ситуації на Сході. Там було вже не дуже безпечно. Деякі мої знайомі правозахисники, журналісти, одногрупники побували в підвалах, де їх катували. Дехто загинув… Коли життя під загрозою – збиратися та їхати не важко», – говорить Наталія Єсіна.
Суми обирали між Харковом і Полтавою, адже першочергово не хотіли жити в мегаполісі. Ще в дитинстві у Сумах Наталін чоловік відпочивав у дитячому таборі на Сумщині, тут мешкають їх родичі. До них вони закинули свої речі та почали шукати квартиру для аренди.
«У нас у Щасті залишилася бабуся, тож син питає чому ми не повертаємося, не їдемо в гості. А я не можу повертатися. Чисто психологічно. Коли ми залишали Луганщину, то брали з собою лише літні речі – це був травень, але я розуміла, що ми з чоловіком та дитиною не повернемось. Хоча, у чоловіка ще були якісь ілюзії, що ця ситуація ненадовго. Перший час ми сподівалися, що ось-ось і все зміниться. Але восени я зрозуміла, що перебуваючи в цьому очікуванні, ми забули просто жити. І зараз я уже розумію, що навіть якщо Україна звільнить ті території – я повертатися не буду», – говорить Наталя.
Зараз Наталія Єсіна – помічниця координатора громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в Сумах. Разом з колегами вони надають допомогу громадянам в ситуаціях, коли є порушення у взаємовідносинах «держава-людина». Також разом з колегами та іншими переселенцями створили та очолили ГО «Північна правозахисна група». Історія Наталі увійшла в книгу історій переселенців із Луганщини, Донеччини та Криму під назвою «Знедолені? Нездоланні». Видання сьогодні презентували в Сумах.
«Це друга збірка історій, вона вийшла із затримкою в майже рік. Всього у ній шістнадцять нарисів. Шістнадцять доль людей чи цілих родин, які, попри обставини, залишаються українцями. Особисто для мене найважчим було знайти людину, про яку написати. Не всі хочуть називати своє ім’я, фамілію. Був випадок, коли я вже поспілкувалася з лікарем, а він попросив написати анонімно. Відмовився називатися», – говорить Алла Федорина, автор нарису про Наталію Єсіну.
З’явилася книга за проектом Інституту демократії імені Пилипа Орлика. Видання розповсюджуватимуть на прес-конференціях та публічних заходах.
