25 волонтерів з різних регіонів України, Італії та Франції приїхали до Лебедина, аби допомогти місцевим жителям відновити свої помешкання. Ініціатива має назву “Будуємо Україну Разом”. Спільно вони працюють на чотирьох локаціях: малюють на міських стінах мурали, допомагають з ремонтом у Лебединській школі-інтернаті, відновлюють приватний будинок після пожежі та допомагають ветерану АТО відремонтувати квартиру.
Ми зустрілися з БУРівцями, аби почути їх історії та показати, що волонтерство не має географічних меж.
Олена Кендзьор, 20 років, Львів
Про “Будуємо Україну Разом” я дізналася рік тому від свого знайомого. Я побачила його у той день, коли він повернувся з табору. Він розповів мені про “БУР”, і я сказала “Окей, можливо я також спробую”. Пройшов рік і я подала заявку.
Мені було досить лячно, я не знала, чого очікувати. Де Львів, а де Суми? Трішки далеко одне від одного. Але я люблю подорожі, люблю челенджі.
Я знала, що тут буде інший менталітет. І це добре. Люблю відкривати для себе Україну.
Ми з подругою запізнилися на Лебединський БУР на кілька днів – не змогли купити білети на потрібні дати. Проте, нас дуже круто та тепло зустріли.
У волонтерів є чотири локації: ми малюємо мотиваційні мурали в місті, оздоблюємо кімнату для дітей у школі-інтернаті, де також розписуємо стіну, допомагаємо з ремонтом АТОвцю та відбудовуємо дім після пожежі.
Щодо останньої локації, то це дім італійця, який багато років тому переїхав жити до Лебедина. У нього померла дружина, залишилося двоє діток. Навесні згорів будинок. Ми намагаємося хоч якось йому зарадити та допомогти фізично.
Коли я їхала на БУР, то знала, що будівельник з мене ніякий. Я навчаюся у Львівській національній академії мистецтв, я художниця, вивчаю сакральне мистецтво – малюю ікони. Тож із чотирьох локацій мені були ближче мурли та розпис стін. Але допомагати з ремонтом людям, які цього реально потребують – це важливо.
За ці дні нас часто запитували, чому ми приїхали волонтерити. Розповідаючи свої історії, ми також робимо внесок у маленьке містечко Лебедин.
Gabriele Druetta, 19 років, Турин (Італія)
Я нещодавно закінчив коледж і наступного року вступаю до університету. Я обрав спеціальність “Міжнародні відносини”, адже хочу вивчати економіку, право, історію та мови. Я люблю тему іміграції, хочу збирати та розповідати історії різних людей. Думаю, з такою спеціальністю мені буде легко це втілити.
Я був на проекті в Італії, де дізнався про табір “Будуємо Україну разом”. Ми приїхали в Лебедин з іншими італійськими волонтерами, щоб допомогти місцевим людям покращити умови їхнього життя, провести в місті різні заходи.
Щодня ми обираємо один об’єкт, над яким працюємо. Я приходив до італійця, який з мого рідного міста Турин. Він давно проживає в Лебедині, а зараз потребує нашої допомоги. До цього працював у квартирі ветерана АТО та в школі-інтернаті.
Я думаю, що ідея цього табору – допомогти відчути людям з усього світу відповідальність за зростання своєї країни. Українці хочуть потрапити до Європейського Союзу, і для нас це гарна можливість познайомитися з вами особисто.
Лебедин дуже відрізняється від мого рідного міста – навколо багато природи, є гарне озеро, ліс.
А ще тут живуть добрі, відкриті люди. Українці завжди посміхаються, намагаються поговорити, пояснити щось хоча б жестами. Я люблю українську їжу, проте, не тоді, коли ви намагаєтеся готувати італійські страви 🙂 Тут я спробував надзвичайно смачні супи та сосиски.
Я не люблю туристичні маршрути. Волонтерство – хороший метод пізнати Україну та українців у звичайних умовах. Окрім цього, я хочу знайти найкращі ініціативи в різних країнах і втілити їх в Італії.
Simone Pote, 23 роки, Турин (Італія)
Я студент, отримую вищу освіту за двома програмами у Франції та Італії. Вивчаю міжнародні відносини, зокрема – Європейський Союз.
В Україні я вп’яте. Вперше приїхав сюди два роки тому, адже хотів краще зрозуміти, як розвиваються події в країні після Євромайдану. Я бачив фільм “Зима у вогні”, бачив, що українці боролися та помирали заради кращого життя та приєднання до ЄС. Це надзвичайно вразило мене, тож я хотів зустріти цих людей.
Далі я познайомився з українцем, який хотів зробити проект Ерасмус+. Він запропонував мені взяти участь та провести кілька днів у Черкасах, Львові, Одесі. Згодом були третій та четвертий приїзди до вас.
Я знав, що в Україні йде війна. В Італії (і не лише) є політики, які наслідують Росію, котра виступає проти ЄС. Я чув різні точки зору, тож хотів побачити на власні очі та поговорити з тими, хто брав участь в Революції Гідності. Ми знайшли дуже багато цікавих людей, дізналися багато інформації, порівняли різні міста та села.
Цього року у нас був вибір між БУРом у Лебедині та поблизу Харкова. Ми обрали перший варіант. І, до речі, не пошкодували, адже тут все дуже добре організовано.
Звичайно, стандарти життя відрізняються, від стандартів у моїй країні, Києві чи Дніпрі. Проте, кожного разу, коли я в Україні, незалежно від міста в якому я знаходжусь, я відчуваю гостинність та людську доброту.
Так, фізична робота для мене є надзвичайно складною. Наприклад сьогодні ми штукатурили стіни в одній з кімнат школи-інтернату. Це було важко і цікаво. Я можу вчитися, випробовувати себе, бути корисним.
“Будуємо Україну Разом” – це не лише про фізичне, матеріальне “будування” чогось. Це будування взаємовідносин між людьми. Ми допомагали італійцю, який живе в Лебедині, відновити його будинок після пожежі. Ми хотіли, щоб він зрозумів, що навіть в той момент, коли відчуваєш себе одиноким – прийдуть люди, які будуть готові тобі допомогти.
Я знаю, що за два тижні БУРу не можна побудувати будинок, але можна побудувати для когось кращі умови життя.
Agathe Guy, 22 роки, Бордо (Франція)
Я студентка, навчаюся на спеціальності “Міжнародні відносини”, зокрема вивчаю пострадянскі країни: Україну, Білорусь, Росію тощо. На другому курсі для нас є обов’язковим пройти стажування в іншій країні. Я жила та навчалася в Санкт-Петербурзі. Там в гуртожитку я познайомилася з дівчиною з Донецьку. Вона була дуже дуже проросійською. Вона багато говорила про Донбас, про війну.
Я хотіла зрозуміти, що відбувається в Україні, тож вирішила пройти стажування в посольстві Франції в Києві. Я працювала там три місяці, і за цей час зрозуміла, що бачу позицію уряду, влади, тоді, як хочу бачити позицію людей.
Прожити в Україні лише три місяці, це наче відчувати голод і отримати одну цукерку. Тобі не достатньо однієї хорошої, смачної цукерки. Ти стаєш ще більше голодним, і хочеш цукерок ще. Так було і зі мною – я хотіла повернутися.
Я побачила, що Сімоне (ред. прим. – волонтер з Італії) збирає команду, аби поїхати волонтерити до України. Відразу ж погодилася.
Я ніколи не займалася будівництвом, я справді погана в цьому. Але я намагалася робити щось знову і знову, і моя робота почала приносити результат. Зараз я розумію, що я дійсно корисна, що можу конкретно допомогти людині, яка цього потребує.
Українців дивує та радує, що я говорю та розумію російську: вони починають розповідати мені свої історії, ділитися враженнями, емоціями. Багато хто щиро дякував, що я не просто повірила в одну позицію, а вирішила побачити Україну на власні очі.
Думаю, допомагати – це важливо. На БУРі я познайомилася з надзвичайними людьми. Тут є молодь, якій по 16-17 років і вони намагаються змінити свою країну. Коли мені було 16, я не вірила, що можу впливати на якісь процеси. Я відчувала себе дитиною, тож зміна світу була не для мене – для дорослих.
БУР – це не лише допомога. БУР – це молодь, яка вірить в себе, вірить, що може змінити світ. І змінює.
