Сумська журналістка фрілансерка Анна Клочко працює на міжнародну аудиторію: вона пише для німецького видання taz та співпрацює з часописом ONE – офіційним медіа папської гуманітарної організації CNEWA. Про війну в Україні і, зокрема, про рідні Суми вона розповідає іноземцям через особисті історії конкретних людей.
Анна працює як мультимедійна журналістка: сама пише тексти, знімає фото та відео, а також перекладає свої матеріали англійською чи німецькою мовами. Говорить, що робити все одночасно складно через брак часу, але це має й суттєву перевагу — історія одразу складається повністю. Вона чітко розуміє, що передасть текстом, що підсвітить фотографією, а що залишиться для відео.
Робити читачам нерви
У своїх матеріалах журналістка свідомо уникає кривавих знімків. По-перше, такі фото не опублікують видання, з якими вона співпрацює, а по-друге — це її власна позиція. Вона вважає, що людям, які пережили травму чи втратили близьких, не варто бачити подібні кадри, хоча й розуміє, що дискусія про етичність висвітлення правди війни триватиме ще довго. Натомість Анна шукає фокус, який дасть змогу іноземцям відчути чужий біль як власний.
— Щось масштабне вони вже не так сприймають. Теми війни і України за кордоном уже приїлися. Тому я намагаюся писати, знімати фото і відео так, щоб читач міг приміряти на себе роль конкретної людини. Якщо це трапилося з українськими дітьми, то це могло трапитися і з їхніми. Щоб вони хоч якось перенесли на себе наш трагічний досвід. Звісно, я роблю нерви читачам, але як по-іншому, — говорить Анна Клочко.
За час повномасштабного вторгнення фокус європейських медіа неодноразово зміщувався. Наприклад, із загостренням подій на Близькому Сході більшість уваги перемкнулася туди. Проте Анні пощастило працювати з тими, хто тримає українську тему в порядку денному.
— Ми маємо бути вдячними тим редакторам, які досі виборюють місце на шпальтах газет для історій, які стосуються України, Сум, прикордонних громад, — впевнена Анна.
Фото надала Анна Клочко
Поєднуючи трагічне з обнадійливим, журналістка показує у своїх текстах щоденне життя: як люди продовжують працювати, як учителі навчають дітей в укриттях і як живуть прикордонні громади. Вона не працює як класична воєнкорка і не їздить на лінію фронту, але переконана, що у Сумах війна наздоганяє жителів просто в місті. Тут вона знімала наслідки обстрілів КАБами та шахедами, виїжджала з аграріями у прикордонні села, фіксувала руйнування культурної спадщини.
У поїздках за кордон журналістка постійно розповідає людям, про ситуацію в Україні. Деякі іноземці дивуються, що війна все ще триває, або вважають українських біженців «не справжніми», якщо ті приїжджають на власних автівках чи з домашніми улюбленцями.
Анна не бачить сенсу ображатися на таке незнання. Вона впевнена, що агресивна реакція на те, що хтось за кордоном «не в темі», рідко допомагає.
— Варто чесно сказати собі, що й ми самі далеко не завжди глибоко цікавилися війнами, геноцидами та кризами в інших регіонах — у Кашмірі, Тиграї, М’янмі чи Руанді. Світ не обертається лише навколо нашого болю. Росія десятиліттями вкладала величезні ресурси в пропаганду й роботу з аудиторіями в різних країнах. За рік чи п’ять неможливо змінити світогляд мільйонів людей. Але це не означає, що не варто працювати. Навпаки: саме довга, системна і спокійна робота з чужими уявленнями про Україну може поступово змінювати те, як світ нас бачить, — переконана журналістка.
Тому у спілкуванні вона намагається знайти підхід до кожного та ділиться з іноземцями перевіреними джерелами інформації, у тому числі українськими англомовними медіа.
На її думку, кожен українець, який перебуває за кордоном, автоматично стає амбасадором своєї країни та міста. Анна вважає, що сьогодні важливо спокійно, гідно й послідовно здійснювати свою маленьку культурну дипломатію. Не через агресію чи вимогу негайної солідарності, а через людські історії, присутність, культуру та здатність говорити з повагою навіть із тими, хто поки нас не розуміє.
Від сором’язливих вуличних фото до репортажів
У журналістику Анну привела любов до подорожей і бажання ділитися враженнями. Вона вже відвідала 25 країн, причому віддає перевагу не класичному туризму, а намагається подовше пожити в кожному місці, щоб заглибитися в культуру.
Свою першу камеру Анна купила під час поїздки до США за програмою Work and Travel. Ті перші знімки були переважно пейзажами та сором’язливими стріт-фото — підійти до фактурних незнайомців на вулиці тоді ще бракувало сміливості. З роками додалися досвід і якісніша техніка, зникли бар’єри у спілкуванні. Тепер Анна може підійти ближче й запитати про глибші речі, тому й її портрети стали відвертішими.
Журналістка зізнається: за камерою почувається впевнено, а от перед нею — трохи нервує.
Якщо в інтерв’ю її найбільше приваблюють людські історії, то в кадрі улюбленим напрямком є саме репортажна фотографія, де кожен момент унікальний і неможливий для повтору. На її думку, вміння фотографувати допомагає писати влучніше, адже дозволяє читачеві легко візуалізувати історію. А найкращим форматом вважає саме комбінацію тексту та світлин: якщо у слово можна вкласти чіткі сенси, то фотографію глядач завжди зчитує та додумає сам.
Фото надала Анна Клочко
Раніше Анна часто вирушала у подорожі самостійно, шукала цікаві теми й згодом пропонувала їх виданням. Зараз частіше отримує прямі редакційні завдання. За одним із таких доручень минулого року вона їздила до Боснії і Герцеговини, щоб підготувати мультимедійний репортаж до 30-річчя закінчення боснійської війни. За кілька днів журналістка об’їхала п’ять міст, провела 27 інтерв’ю з представниками різних етно-релігійних та вікових груп і прагнула зберегти максимальну об’єктивність.
Така робота вимагає чималої фізичної витривалості: з собою завжди важка техніка та речі, а графік зустрічей розписаний по хвилинах. Втім, коли в дорозі щось іде не за планом і доводиться імпровізувати, результат часто виходить навіть кращим, ніж задумувалося.
Загалом її цікавить широкий спектр тем — від культурної спадщини та кроскультурної комунікації до міждисциплінарних досліджень (наприклад, як розробки фізиків-ядерників допомагають археологам чи музейникам). Сюжети та героїв для матеріалів Анна знаходить буквально повсюди — у магазинах, автобусах чи через друзів та знайомих.
Нові шрами на тілі міста
Праця в умовах війни вимагає ресурсу, який Анна знаходить у перемиканні між темами й локаціями. Минулу зиму вона провела у Києві, час від часу приїжджаючи до Сум і шукаючи місця, де було більше світла. Працювала вдома та в кафе, а згодом на кілька місяців виїхала до Іспанії, аби трохи погрітися й відіспатися.
— Я перемкнулася, відпочила. Можу вважати себе щасливою людиною, бо я можу виїхати за кордон і погрітися в Барселоні. Ментальне здоров’я в мене підтягнулося, і я зараз можу ефективніше працювати, — говорить Анна.
Перебуваючи в Іспанії, вона даремно часу не втрачала й зробила великий репортаж про життя місцевої української діаспори.
Журналістка зізнається, що останнім часом усе більше відчуває себе патріоткою Сум і Слобожанщини:
— Мені дуже боляче дивитися, що росіяни роблять із нашим регіоном. Він вже сильно постраждав. Тому я намагаюся щоразу, коли в мене є шанс, говорити про Сумщину з іноземцями, з українцями з інших регіонів, — говорить Анна.
Фото надала Анна Клочко
Щоразу, повертаючись додому, вона фіксує, як змінюються рідні Суми. Каже, що все рідше чує позитивні розмови, а натомість все частіше люди говорять про тривожність, очікування складної зими, загрози від КАБів та FPV-дронів. Вона бачить нові шрами на тілі міста, але найбільше її турбує стан людей.
— Нам треба вижити, але хотілось би не просто вижити. Я дуже переживаю за дітей, багато про них пишу і про те, як війна на них впливає. Я бачу тривожність на їхніх обличчях, у їхніх рухах і спілкуванні, — говорить Анна.
Попри війну та складні теми, Анна продовжує будувати плани. Мріє побачити Гімалаї, Тибет, Південну та Центральну Америку, повернутися до Каїру та Барселони. Також в неї є ідея випустити кілька фотокниг та власну книгу про подорожі.
Ще до повномасштабного вторгнення журналістка мала фотовиставку «Stories про Stories» у Конгрес-центрі СумДУ. На виставці вона розповідала відвідувачам історії, які залишилися за кадром. Анна сподівається, що після закінчення війни, вона зможе провести другу частину цієї виставки у вже відбудованому Конгрес-центрі.
